Арт-терапія від театру

Під час війни особливо гостро відчувається зв'язок поколінь, переконані творці вистави. Прадавнє коріння закликає до відповідальності за рід, землю, життя і його продовження, за майбутнє. Жінка стає не просто захисницею, рятівницею, міцною опорою для чоловіків — в її тонкій особі прокидається провидиця, віщунка, знахарка. Тільки звернувшись до глибин таємничої природи можна вижити й повернути до життя інших.

Моновистава «Проста українська скіфська баба» є лавреатом ХХV Міжнародного фестивалю «Мельпомена Таврії» (2023), Міжнародного театрального фестивалю моновистав «Монологи над Ужем» (м. Ужгород, 2023), 53-го Всеукраїнського фестивалю театрального мистецтва «Вересневі самоцвітти» (м. Кропивницький, 2023). На 12+1 Відкритому театральному фестивалі «Homo Ludens» («Людина, що грає», 2023) колектив творців вистави нагороджено спеціальним дипломом за вагомий внесок цією знаковою виставою та її успішним гастрольним показом містами України в торуванні шляху нашої держави до перемоги; дипломом «Найкраща вистава про війну». А виконавицю моновистави «Проста українська скіфська баба» Марину Васильєву експертна рада відзначила дипломом у номінації «Найкраща жіноча роль».

— 24 лютого 2024 року ми зрозуміли, настільки змінилося наше життя, — наголосив директор-художній керівник Миколаївського академічного художнього драматичного театру, режисер-постановник вистави «Проста українська скіфська баба» Артем Свистун. — Миколаївська обласна рада підтримала рішення колективу видалити з нашої назви слово «російський». Також ми повністю змінили концептуальний підхід до репертуару театру.

У перші місяці війни театр призупинив свою основну роботу, і ми діяли як волонтерський центр. Працювали виїзними бригадами. Виступали у геріатричному центрі, де лишилася люди похилого віку, перед воїнами, які готувалися їхати на фронт, волонтерами і внутрішньо переміщеними особами.

Уже влітку почали поступово повертатися до театральної діяльності. Зрозуміли, що нашу афішу потрібно наповнювати новими виставами. Вдячний керівниці літературно-драматургічної частини театру Марині Васильєвій, яка зуміла з великого роману Тамари Горіха Зерня зробити невелику п’єсу. Потім вирішили, що вона гратиме у цій вистави.

Марина сама уродженка Луганщини. У 2019 році виїздила у зону ООС як артволонтер з військовим оркестром. А в 2022 році люди потребували арттерапії через театральне мистецтво.

Нам потрібно було створити такий культурний продукт, який би за допомогою театральних засобів показував, що відбувається в Україні, починаючи з 2014 року, від Майдану, подій у Донецьку, й до сьогоднішнього дня. Саме тому ми й створили цю виставу.

Символічно, що коли 22 вересня 2022 року ракета потрапила в будівлю нашого театру, то в моєму кабінеті вціліли тільки ікона і книга «Доця» Тамари Горіха Зерня. Ми не припиняли репетиційний процес, розуміли, настільки важливою для нас є ця робота. Продовжували з Мариною Вікторівною репетиції в укритті під час повітряних тривог та обстрілів. А на Покрову Божої Матері, яку у 2022 році ще відзначали 14 жовтня, зробили прем’єру цієї вистави. Тоді ж уперше показали казку «Котячі історії» за п'єсою «Коти-біженці» для дітлахів, які залишилися в місті.

Облаштували підвальне приміщення на 40 місць. Інтимна, камерна атмосфера цієї зали якнайкраще підійшла до моновистави. Вдячний нашій технічній команді, яка займалася звуком (звукорежисер Андрій Кльоцко) і світлом (художник зі світла Сергій Васильєв).

Марина Вікторівна — не грає, а живе на сцені. Кожного разу проживає життя своєї героїні. Це спогади, емоції, інтерактив з залом, спілкування очі в очі. Дуже вдячний їй за нашу творчу співпрацю.

На прем’єру приїжджала авторка роману Тамара Горіха Зерня. Вона не говорила родичам, що їде до Миколаєва, адже у жовтні 2022 року в місті були щільні обстріли. Пані Тамара була задоволена постановкою, благословила наш проєкт. До речі, це було перше сценічне прочитання її роману «Доця» в Україні. Художнім оформленням вистави у нас є карта України, сплетена як захисна сітка. Сергій Васильєв знайшов для вистави хроніку подій, що відбувалися у Донецьку у 2014 році. Це унікальне відео, яке було видалено з інтернету. Воно правдиво розкриває ті події, які тоді відбувалися в Україні.

У кожному регіоні виставу «Проста українська скіфська баба» сприймають по-різному. Особливо болісно її сприймають люди з регіонів, які дотичні до тих подій. А сльози глядачів під час вистави — це катарсис, очищення.

Хочемо показати нашу моновиставу у кожному куточку світу, кожній країні. Вважаю, що вона особливо актуальна сьогодні, коли активно ведеться ще й інформаційна війна. Своїми постановками тримаємо мистецьку браму. Разом робимо кроки до майбутньої великої Перемоги.

Зараз працюємо у кількох напрямках. Разом з Херсонським музично-драматичним театром імені Миколи Куліша зробили пластичну виставу «Катерина» за поемою Тараса Шевченка. До речі, у стінах нашого театру колись йшла опера Миколи Аркаса з однойменною назвою.

Театр створює сучасний культурний продукт, спрямований на збереження українських традицій. Хочемо відкрити літній майданчик. Серед наших планів створення ще однієї моновистави — «Бо я і є Україна». Розповімо про наших біженок, піднімемо проблему еміграції.

— Тамара Горіха Зерня принципово не дивилася завчасно текст інсценізації, — зазначила авторка інсценізації роману і виконавиця ролі у моновиставі Марина Васильєва. — У неї не було жодних побажань, окрім побажання успіху. Коли я телефонувала і запитувала: «Як ви бачите інсценізацію твору на понад 300 сторінок, з якого треба зробити моновиставу на 10 сторінок?». Вона відповідала: «Я хочу бачити те, що бачите ви. Як відчуваєте, так і робіть».

Цей образ для мене багато в чому автобіографічний. Мені навіть книжку було важко читати, тому що я народилася в Луганській області. Хоча виїхала звідти задовго до 2014 року, але там лишилися мої друзі, рідні. Як вже згадав директор — художній керівник нашого театру Артем Свистун, я була артволонтеркою. З концертною бригадою їздила в зону бойових дій, виступала для наших бійців, для місцевого населення, що страждало від війни, проживало на деокупованих територіях.

Отже, я чудово розуміла, настільки важливо показувати і розказувати глядачам про те, що відбувалося у нашій країні 2014 року, зокрема на Донбасі.

«Проста українська скіфська баба» — моя перша моновистава. Кажуть, що це найважчий жанр в акторській професії. Вдячна Артему Олександровичу за довіру. Маю в репертуарі багато ролей, серед яких і головні, і центральні, маю багатий сценічний досвід. Але моновистава — це щось особливе, коли ти працюєш одноосібно більше години, беззупинно, на одному диханні.

Хоча насправді я увесь час відчуваю поряд всю команду, її підтримку. Режисера і помічника режисера, які завжди в залі. Костюмера і реквізитора, які старанно і якісно підготували все необхідне так, щоб працювати мені було комфортно. Світло та звук, відео — важливі компоненти вистави, я відчуваю, як хлопці з цим працюють, створюючи необхідну атмосферу. Я — лише частина команди, провідник ідеї спільного задуму. Глядачі — це мої чудові і чуйні партнери. Вони жваво беруть участь в інтерактиві, щиро і вдячно реагують на все, що відбувається на сцені.

Перший рік від дня прем’єри вистава йшла досить часто. За десять місяців я зіграла її тридцять разів. Звісно, з часом вона змінюється. І, як мені здається, у кращий бік. Хочу не просто грати роль, а прагну щирого спілкування з тими людьми, які прийшли до мене на виставу, які хочуть мене чути і бачити, які мені довіряють.

Перші вистави у 2022 році відбувалися під страшними обстрілами на сцені в укритті. Однак були такі аншлаги, яких ми навіть не очікували. Виявилось, людям хотілося щоб ми говорили про війну зі сцени театру, хотілося поплакати разом з героїнею над нашою спільною бідою, розповісти про свій біль.

І сьогодні кожна вистава закінчується тим, що ми обіймаємося. За межами сценічної історії, після мого поклону люди залишаються у залі і розповідають мені про рідних, які загинули, зруйновані домівки, про те, як тікали з окупації, про чоловіків, що воюють. Метод арттерапії дійсно працює. Більше того, такими виставами театр єднає українців, робить їх ближчими один до одного, ще більш чуйними і мотивованими допомагати іншим, захищати рідну землю і свій народ не жаліючи своїх сил задля спільної мети — Перемоги над ворогом.

Фото Едуарда МЕЖУЛА

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».