Прем’єра, якій тридцять років

— У 90-ті роки минулого століття я працював у Національному театрі імені Марії Заньковецької (м. Львів), — пригадує Михайло Фіца. — Мені було мало роботи в театрі і я ще вів театральні гуртки. Врешті вирішив створювати моновистави. Першою стала саме вистава «Записки божевільного», прем’єра якої відбулася 24 лютого 1992 року у Львівському будинку актора (нині мала сцена Театру Заньковецької).

Може виникнути питання, чому саме Гоголя. По-перше, треба було знайти твір, який би відповідав жанру моновистави. Зізнаюся, я ніколи не зраджую сам собі. Переконаний, що це має бути річ класична — на всі віки.

У театрах зараз молоді режисери осучаснюють великі твори, надаючи їм зовнішньої форми, до прикладу, одягаючи Гамлета як сучасного підлітка і змушуючи його говорити шекспірівські монологи матом. А розкриття внутрішнього світу там і близько немає. Але вони не розуміють одного — за 500 років Гамлет за своїм внутрішнім світом не змінився, тобто риси характеру людини є поза часом, вони не змінюються. І найсумніше зараз те, що режисер зараз не уміє і не хоче працювати з актором, він займається постановкою і самовираженням замість того, аби розкрити глядачеві самого автора.

Не потрібно нічого вигадувати. Не треба винаходити колесо, його вже давно винайшли. Також не треба його роботи квадратним, бо воно буде гірше їхати.

А що таке нове? Це забуте старе. Дайте мені це старе. Істинна класика завжди буде сучасною, навіть через тисячу років. Треба передавати внутрішній світ, передавати історію. Передавати просто та доступно, і, звісно ж, зі своїми внутрішніми відчуттями.

У січні грав в одному зі столичних ліцеїв виставу «Посланіє» за творами Тараса Шевченка. Потім там же грав «Гамлета». Варто лише глянути, як діти сприймали ці вистави. Добре сприймають мої роботи і студенти, які за своїм фахом ніяк не пов’язані з мистецтвом. І не треба ніяких додаткових ефектів. Це для мене маркер. Актор повинен вести людей за собою, а не люди повинні кудись тягнути актора.

На жаль, тенденція театру йде до вихолощення і це мені болить.

Та повернімося до Гоголя. Це творець, який є художником Всесвіту. І скільки б я не грав «Записки божевільного», завжди знаходжу в них щось нове, якісь напівтони. Це своєрідна музика, яку треба вловити. Яку треба чути в кожній фразі і зуміти її передати.

Поновив цю виставу, коли переїхав до Криму. Там зі мною працював дуже хороший режисер Борис Мартинов. Він відчував ті тонкощі, які є за словами. Він мене на це наштовхував і ми створювали прекрасні речі.

Пізніше у мене були спільні роботи з чудовими режисерами Юрієм Одиноким та Петром Мироновим. Але з ким з режисерів я б не працював, ніколи не йду за ними на повідці. Адже я повинен завжди залишатися самим собою і йти вірним шляхом, так, як я це відчуваю. Інколи доводиться йти незручним шляхом, однак ніколи не можна зраджувати самому собі.

Потім переніс цю виставу до Києва. Довелося дещо переробити, бо сцена, на якій граю зараз, не має таких можливостей, які були в Криму. Також це пов’язано з тим, що зараз я їжджу по різних містах. Також змінив фінал. У кримській версії персонажа вбивали палицями, а тепер він у мене вішається. Саме таким тепер його побачив.

Вперше зіграв «Записки божевільного» українською мовою у вересні минулого року. Думаю, що гратиму цю виставу частіше. Вона добре сприймається людьми. Це прекрасна річ. Колись грав її по 50 разів на місяць (два рази на день по школах). Об’їздив з нею всю Україну. Потім зробив на кілька років паузу, аби тепер повернутися до «Записок божевільного» знову.

Як і в минулі роки прагну робити виставу не по Гоголю, а Гоголя, яким він є. Хочу передати автора і свої почуття. Молодь це дуже добре відчуває. Головне їй правильно подати матеріал.

Зараз працюю над «Фаустом». Беру вічні твори, які не дуже популярні у світі сучасного театру. Надзвичайно складний матеріал. Моя дружина зробила чудовий переклад українською мовою і допомогла зробити інсценізацію. Хочу, щоб це був не віршований варіант, а проза. Бо віршована форма важко б сприймалася. Віршованими залишу тільки любовні сцени Фауста і Маргарити. Робитиму все, аби довести цей матеріал до досконалості.

Фото Едуарда Межула.