І сміх, і сльози

Театр «Колесо» відкриває глядачам сучасну українську драматургію, бере до репертуару нові п`єси, твори українських і закордонних драматургів, що не йдуть в інших театрах України. Одне з головних творчих завдань театру — першопрочитання п’єс. Наразі в театрі «Колесо» граються 40 вистав, 27 з них були вперше представлені в Україні.

Олександр Володарський — відомий сучасний український драматург, який працює в різних жанрах. В 2023 році написав трагікомедію «В Португалії зараз тепло» — життєву, реалістичну п’єсу про війну, сьогодення України, історію життя сільських сусідів подружжя Шпаків і їхньої сусідки Галі. Комічний і щирий сюжет п’єси сприймається сміхом зі сльозами, торкається самих глибин наших сердець. Ця п’єса про сьогодення українців з гумором і сумом, про те, як ми існуємо вдома і що відчуваємо — переконані в театрі.

— Після початку повномасштабної війни вистави за моїми п’єсами вже ставили в Україні та Німеччині, — зазначив Олександр Володарський. — А перше прочитання трагікомедії «В Португалії зараз тепло» відбулося у театрі «Колесо». Ще не бачив цієї вистави, але сподіваюся, що все вийшло добре.

Спочатку в моїй уяві постав епізод з півнем, а потім навколо цього закрутився сюжет самої п’єси. Звісно, на її створення мене надихнули ті події, що зараз відбуваються в Україні. Зазвичай свої п’єси я пишу досить швидко, а потім довго правлю, виправляю. Мені треба побачити фініш. Коли він вже є, то я продовжую переробляти. Так було й цього разу.

У кожну виставу режисер намагається вкласти якусь свою думку. Я як автор прагнув знайти відповідь на питання — чи можна стріляти, чи можна вбивати. Ліда запитує в свого чоловіка: «Ти що будеш вбивати, там же чиїсь сини?» Дійсно, це питання дуже непросте.

Намагався передати саме ту мову, якою говорять жителі Київщини. Люди розмовляють не літературною мовою. Як чую, так і пишу. Читаю багато сучасної драматургії. Молоді драматурги часто використовують неологізми, а наша мова продовжує формуватися.

Раніше я писав свої п’єси російською мовою, деякі з них потім перекладав на замовлення театрів. А цього разу вперше відразу написав українською і мені це було легко.

У створенні вистави ніякої участі не брав. Мені один мій друг режисер якось сказав: «Ти написав п’єсу, а тепер дай людям зробити своє, не заважай». Хоча буває звертаються, просять щось дописати, змінити, або щоб я уточнив, що саме мав на увазі. Тоді йду назустріч. Але ніколи не втручався у репетиційний процес і не планую цього робити надалі.

Свого часу я починав як естрадний автор зі студентського театру мініатюр. В усіх моїх п’єсах є гумор. Врешті прийшов до жанру трагікомедії. Саме в цьому жанрі написав свої нові п’єси. Вважаю, що це найбільш життєвий жанр, мені в ньому цікаво працювати.

Сьогодні викликати у людини сльози не важко, а для мене важливо, щоб у залі лунав сміх. Кажуть, що люди сміються під час вистави «В Португалії зараз тепло». Це мене тішить.

Зараз мешкаю у Німеччині. Дуже хочу, аби нову постановку побачили і в цій країні. Це була б подія — повезти українську виставу за кордон. Як складеться — побачимо.

— З письменником Олександром Володарським знайома вже багато років, — продовжила режисерка-постановниця, народна артистка України Ірина Кліщевська. — Одна з вистав за його п’єсою «Селфі зі Склерозом» була показана в Українському форматі фестивалю камерних вистав «Андріївський фест», який проводив наш театр. Драматург тоді висловив побажання, аби виставу за його твором поставили у «Колесі». Вже під час війни зателефонувала Олександру і запитала чи є в нього нові п’єси для постановки. Він мені дав прочитати дві, обидві про тему існування під час війни.

П’єсу «В Португалії зараз тепло» Володарський написав ще у 2022−2023 роках. Коли прочитали, то відразу зрозуміли, що це саме той матеріал, який сьогодні потрібен нашому театру. Під час читання на очах з’являлися сльози і, водночас, було смішно. Недаремно ж це трагікомедія.

Поставили виставу дуже швидко. Для всіх трьох акторів — Марії Грунічевої, Петра Миронова та Людмили Рудницької це нові, характерні ролі. Актори дуже різні, але схожі в існуванні, відчувають одне одного.

Події вистави відбуваються у перші місяці повномасштабної війни. Костюмами та декорацією прагнули досягти достовірності. Коли дивишся на акторів, то здається, що це люди з села. Загалом автор писав про Бучу, але не захотіли згадувати місто, бо це дуже страшно. Назвали Калинівка. Таке село дійсно знаходиться неподалік від Бучі. Глядачів і акторів розділяє тюль. Це наче прозора стіна. І через цю стіну люди дивляться на те, що відбувається в їхній домівці.

Вже встигли показати цю виставу на І Всеукраїнському театральному фестивалі «Драма сьогодення» в Ужгороді. Загалом, на цьому фестивалі Всеукраїнському свої роботи представили шість театрів. Вистава вже сформована, будемо й далі продовжувати її активно грати.

А в театрі триває робота над виставою за повістю Леопольда Захера-Мазоха «Місячна ніч». Зараз робимо інсценізацію. Якщо все складеться добре, то прем’єра відбудеться восени.

А ось що розповіли самі актори:

Марія Грунічева, заслужена артистка України, виконавиця ролі Галі:

«Це моя перша нова роль з початку повномасштабного вторгнення. Такою побачила Галю і запропонувала своє бачення нашій режисерці Ірині Кліщевській мій варіант. Це одинока жінка, добра і проста людина. Моє бачення сподобалося Ірині Яківні.

З Петром Мироновим та Людмилою Рудницькою я раніше переважно працювала як режисерка. З ними і цього разу було комфортно працювати, на сценічному майданчику панувала творча атмосфера, були хороші партнерські взаємовідносини.

Про наші акторські роботи судити глядачеві, а ми будемо далі працювати над своїми образами, шукати щось нове. Постійно з’являються якісь знахідки. Це вже буде повсякденна акторська робота.

Мені здається, що глядачам вистава сподобалася. Я чула багато теплих слів після прем’єри і про саму виставу, і про акторські роботи. Вже встигли її показати на фестивалі в Ужгороді. Було досить незвично, бо грали її там на великій сцені, а в Києві ставили на малій.

Продовжую плідно працювати з дітками у театрі «Коло-арт». Нещодавно возили на фестиваль до Мукачево нашу виставу «Чайка на ім’я Джонатан». Там свої роботи представляли театри з Рівного, Одеси, Харкова. Виставу моїх вихованців теж досить високо оцінили. Працюємо над новими проєктами. Кожна вікова група займається своїми виставами. Серед нових постановок — «Ромео і Жасмін».

Зараз у пошуку нового матеріалу для театру «Колесо». Всі говорять про комедію".

Петро Миронов, виконавець ролі Петра:

«Працюю в театрі «Колесо» вже чотири роки. За цей час увівся в багато вистав, а це моя перша повноцінна прем’єра. Коли прочитав п’єсу Олександра Володарського, то був у захопленні, матеріал мені дуже сподобався. З Олександром ми давні друзі, вже багато років плідно спілкуємося. Відразу ж погодився на роботу в цій виставі.

Ірину Кліщевську не можу виокремити як людину, і як режисера. Вже багато років у нас чудові стосунки. Ми спілкуємося на ти, обіймаємося при зустрічах. Рідні люди. Таке ставлення до Ірини Яківни було завжди.

Проте зізнаюся, що коли почалися репетиції, мені було дуже важко, бо ми по різному бачили цей матеріал. Було відчуття, що в мене повністю відсутній талант (усміхається). Я приходив додому розбитий, але збирався і знову йшов на репетиції. Врешті ми зійшлися на спільних позиціях, а результат нашої роботи побачив глядач.

Я переконаний, що без себе нічого не вийде. Якщо актор повністю відокремлений від персонажу, то цей персонаж не відбудеться. Тому, що він не буде насичений кров’ю актора. Я в собі знаходив риси, притаманні цій особі.

Людмила Рудницька — дуже гарна партнерка. З нею добре працювати і в ангажементі, і в постійному репертуарі. І коли вона прийшла у цей матеріал, то я був радий. Тому що вона цінує мене як партнера на сцені, а я ціную її.

Кілька років тому увівся у виставу «Блаженний острів». Марія Грунічева там зі мною працювала як режисерка. До того ми спілкувалися на зйомках. Потім разом грали у виставі «Одеса. Шалена кохання» як партнери. Отож, знаю Марію з різних сторін. У нас під час роботи над новою виставою теж склалися гарні стосунки.

Вистава відразу не відбувається. Вона росте як живий організм. Зростає з твоїм акторським безсонням, з твоїми думками. Але основне, що я хотів висловити своєю роллю, я вже сказав. А уточнення завжди будуть. Також будуть якісь імпровізації, не можна спланувати всіх нюансів.

Під час другого показу вистави в однієї жінки у першому ряду спрацював мобільний телефон. А в мене монолог, я зупинився. Крізь завісу глядача не видно, став дивитися в тому напрямку, звідки лунає дзвоник. Виявилося, що вона не вміє вимикати звук телефона. Зробив велику паузу, бачу, що дзвінок не припиняється. Тоді спрямував в її бік слова своєї ролі: «Хай у їхній жопі пір’я повиростає». Зал мені зааплодував.

Крім роботі в «Колесі» з 2019 року плідно співпрацюю з театром «Маскам рад». Дуже вдячний цьому театру, адже там я не тільки актор, а ще й режисер. Деякі п’єси Інни Гончарової написані безпосередньо під мене. У наш час такого майже не буває".

Людмила Рудницька, виконавиця ролі Ліди:

«Раніше я працювала у Чернігівському театрі імені Тараса Шевченка, театрі «Золоті ворота», Малому українському драматичному театрі. А шість років тому запросили до театру «Колесо» на роль у виставі «Місяць у селі». Потім була Мама у виставі «Одеса. Шалене кохання». Роль за роллю і я лишилася в цьому театрі. Дуже подобається атмосфера. Цей театр став мов рідна сім’я. Театр «Колесо» створила Ірина Кліщевська, вона підтримує театральні традиції. Тут добре підібраний акторський склад. Відчуваю велике задоволення від гри в цьому театрі.

Мій персонаж — це українська жінка з досить емоційним характером. Вона і плаче, і сміється, готова зі зброєю захищати Україну. Чоловіка любить по-своєму, трішечки його сварить. Це дужа багатогранна натура. Отака вона — українка.

З Петром Мироновим раніше грала в антрепризній виставі «Жінка на мільйон», там він виконував роль мого чоловіка. Петро прекрасний актор, дуже талановита людина. Пише чудові вірші, трепетно ставиться до театру, своєї роботи. З ним завжди дуже комфортно разом працювати.

У виставі «Одеса. Шалене кохання» Марія Грунічева грає мою доньку Риту, вона ж і поставила цю виставу. А у виставі «Пристрасті дому пана Г. П.» Марія виконує роль моєї сестри Варвари. Вона дуже різноманітна, характерна, талановита, яскрава актриса. А ще — чудова людина.

Створюючи образ я живу на сцені. Думаю, що риси, які притаманні моїй героїні, притаманні і мені. Вона чимось схожа на мене характером. Коли почалася повномасштабна війна, то я хотіла записатися до тероборони, щоправда мене не взяли.

Люблю образи, які еволюціонують. Саме такий образ Ліди. Протягом вистави з агресивного до більш доброго змінюється її ставлення до сусідки Галі. Спочатку вона заперечує саму думку, що можна вбивати людей, а потім сама бере до рук зброю.

Як відомо — вистава живий організм. Ми дивимося, як її сприймає глядач. Образи дуже добре прописані автором. Отож, щось кардинально змінювати у своїй героїні не збираюся, але можливо з’являться якісь нові нюанси".

Фото Едуарда Межула.

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».