Подарунок до ювілею

— Раніше співпрацював з Сергієм Калантаєм у виставі «Комедія на руїнах», — розповів режисер-постановник вистави «Житейське море», заслужений діяч мистецтв України Петро Ільченко. — Мені здається, що він цікаво і пристойно зробив роль шевця Шльому Каплана. Ми й до цього часто спілкувалися. Сергій цікавий актор з сучасною палітрою виражальних засобів. Фігура знакова, особливо через велику кількість ролей у кіно.

Я пам’ятаю його ще студентом, коли він був на курсі Валентини Іванівни Зимньої. Потім вони довгий час виступали на естраді з Анатолієм Гнатюком, створили цікавий дует. Сергій змістовний і хороший актор.

У виставі «Житейське море» він спочатку грав Хвилю і мені здається, що цікаво зробив цю роль. Глядач дуже добре сприйняв цю роботу. А саме Володимир Нечепоренко, який від прем’єри грав Івана Барильченка, запропонував на цю роль Сергія Калантая.

Мені, як режисеру, важливо, щоб роль була художньо переконливою. Тепер маємо інший погляд на той же конфлікт. На мою думку це теж має сенс, оскільки тепер деякі глядачі ходять на виставу двічі. Аби подивитися на роль й іншого актора.

Процес вводу нового актора на роль відбувся протягом всього трьох репетицій. Просто елементарно вже не було часу. Одну виставу вже перенесли, інша стояла через день. А відміняти дві вистави підряд, та ще й прем’єру, не зовсім вірно з точки зору самої вистави. Бо глядачі ображаються, коли їх підводять. Головне, що глядач залишився задоволений. Я вдячний акторам, які не бояться, виходять на сцену і рятують виставу. Це дуже театрально, коли актор бере сміливість на себе. Глядач сприймає це дуже добре.

Також завершили роботу над виставою за новою п’єсою цікавого драматурга Богдана Гнатюка, сина знаменитого Анатолія Гнатюка. У ній він підняв тему останнього консула України, у той час, як Україна вже втратила незалежність на початку ХХ століття. Це був консул Української Народної Республіки в Мюнхені, постать історична. Там дуже багато цікавого матеріалу, саме історичного. Є паралелі, які перегукуються з нашим часом. Роль головного героя виконує Анатолій Гнатюк. Також у виставі зайняті Лесь Задніпровський, Володимир Ніколаєнко, Ірина Сопіт та Ганна Осадча.

Зі своїми студентами у Національній музичній академії України працюю над двома операми, а в Київському національному університеті культури і мистецтв ставимо вистави «Лісова пісня», «За двома зайцями» та «Вісім люблячих жінок».

— Петро Ільченко — один з кращих постановників української класики серед сучасних режисерів, — переконаний Сергій Калантай. — Свої вистави він робить за автентичними канонами. В усіх його постановках від «Кайдашевої сім’ї» до «Житейського моря» присутній український дух. В основі всіх його робіт українська культура.

У виставах інших режисерів ми бачимо модерн, осучаснення. Не скажу, що такого осучаснення немає в «Комедії на руїнах» чи в «Житейському морі». Але там присутня, якщо хочете, українська вишиванка.

Ідею поставити «Житейське море» до театру приніс Володимир Нечепоренко. Ми збиралися, думали, обговорювали. Багато хто пам’ятає минулу постановку «Житейського моря» у нашому театрі, в якій також грав Володимир Макарович. Разом з Петром Ільченком вони скоротили п’єсу, це допомогло зробити текст більш динамічним.

Робота над виставою була непростою. Не забуваймо, що Іван Карпенко-Карий один з небагатьох драматургів, який сам був актором і писав про акторство. Це акторська вистава. Вона більше базується на акторському виконанні, ніж на режисерському прочитанні. Принаймні це моя суб’єктивна думка. Саме в цьому й полягає особливість української класичної драматургії. Тут головним є не режисер, а саме актор. У команді сильні актори і кожен пропонує щось своє.

Хвиля — це рушій всієї цієї історії. Зігравши ці дві ролі я для себе до сьогоднішнього дня не визначив хто з них більш порядний, більш чесний. Спершу Хвиля був для мене антагоністом, а Барильченко людиною, яка бореться зі своїми недоліками, комплексами.

Але під час роботи над виставою зрозумів, що Хвиля так живе. Можливо живе й підло — матиму те, що забажаю. Але він не має другого дна, любить Марусю і доводить їй зраду Барильченка. Спочатку сприйняв Хвилю як людину, що бавиться в любов, стосунки, золоті перстні, подорожі по світах. Він шкодує, що з ним так вчинили. Він же знав всю правду з самого початку. Вони товаришували з Барильченком, разом закохалися в Марусечку. «Я вас любив, коли ви ще були молодою і ніде вам не зраджую», — каже Хвиля. Я переосмислив бачення цього героя. Він як намітив, так собі і йде.

А роль Барильченка стала бонусом у моїй роботі в Театрі Франка. Але треба було грати вже через три дні. У четвер почав роботу і в понеділок вже грав.

Барильченко живе надумано. Він людина яка, як кажуть, вхопив Бога за бороду і йому все дозволено. Він розбещений ситуацією. Йому насправді не потрібна його Марусечка, а потрібна псевдослава, фальшиві оплески, фальшиві поцілунки. Барильченко повчає, займається марлізонством. А насправді він порожній і, до того, ж цинічний. Піднявся за рахунок таких як Крамарюк.

Не впевнений, що така людина може стати героєм і закрити бліндаж чи амбразуру, або кинутися з гранатою на танк. Такі люди більше говорять, більше вдають з себе героїв. Плоть цікавить їх більше ніж душа.

Під час одного з перших показів вийшов на сцену з високою температурою. Тому що для мене важлива роль, важливий цей творчий етап і я ревнивий до роботи. Звісно ж і далі працюватиму над цим образом.

Нещодавно знявся у серіалі «Обіцянка Богу», де граю роль Войтенка-батька. Також була робота у стрічці «Солдатик». Це не повний метр, але дуже цікава історія про людей з посттравматичним синдромом.