З любов’ю до рідного міста

Слово «легенда» походить від латинського legenda і означає — те, що потрібно читати. Вистава для сімейного перегляду «Легенди Києва» від Театру на лівому березі Дніпра — це те, що потрібно побачити та відчути! Наповнена любов’ю до рідного міста, історичними фактами та фантастичними вигадками — історія, яка поєднує новими зв’язками знайомі місця та імена. Вистава, яка оживляє історичні постаті та влаштовує захопливу екскурсію крізь часи.

— Можна сказати, що це моя перша повноцінна співпраця з Київським театром на Лівому березі Дніпра, — зізналася авторка п’єси Катерина Пенькова, — але мої тексти тут вже знали. Оскільки були читання. Зокрема, Тетяна Губрій робила в театрі читки двох моїх текстів — «Покидьки» і «Сто тисяч».

У позаминулому році на фестивалі «Митниця. Нова режисура» Катя Парфір’єва обрала один з моїх текстів. А в минулому році два режисери: Олександр Соколов і Євгеній Резніченко увійшли до фіналу цього фестивалю-конкурсу з моїм текстом «Свинина». Після цього менеджери театру звернулися до мене, аби я створила текст до вистави «Легенди Києва».

Ідея цієї постановки виникла у директорки-художньої керівниці театру пані Олесі ЖураківськоїАле спершу ніхто з нас не знав, що там має бути, які конкретно легенди, як вони мають бути пов’язані між собою.

Я контактувала з майбутньою режисеркою Наталією Сиваненко. Ми разом з нею почали перебирати книжки, які нам надала пані Олеся. Перечитали багато літератури. Це були бувальщини, легенди Києва.

Були виставлені жорсткі часові рамки. Оскільки це вистава для сімейного перегляду — батьків разом з дітьми, то вона мала бути не довшою ніж півтори години. Тому довелося відмовитися від цікавих історій про Кирила Кожум’яку, фонтан Самсона на Подолі, святі мощі у Лаврі.

Останню селекцію робила вже режисерка. Вона вирішувала, які історії залишити. Це вже залежало не стільки від самих історій, скільки від контексту, поєднання, як вони виглядатимуть на сцені, а також від акторів, які гратимуть у виставі.

Намагалася провести думку, що якщо ти живеш у місті, мрієш разом з ним, твориш разом з ним, то стаєш його частиною. І незалежно від того, чи ти народився у Києві, чи тебе сюди занесла доля, ти стаєш киянином.

Створюю свої п’єси по-різному. Це залежить від тексту, від завдання, яке переді мною стоїть. Оскільки текст може бути фікшен, або заснований на реальних подіях. Зізнаюся, що раніше ще не робила такого складного тексту, довелося опрацювати багато інформації. Загалом створила вісім історій, які довелося скорочувати. А деякі, як я вже говорила, взагалі не увійшли до вистави.

Треба було вивчити матеріал, створити персонажів, створити саму історію. Це був досить довгий процес, що тривав з листопада до березня. Два-три місяці я вивчала, підбирала історії, робила дослідження. Потім займалася написанням самого тексту. На це пішов приблизно місяць.

Безпосередньої участі у створенні вистави не брала, бо на сьогоднішній день проживаю у Варшаві. Кінцевий результат побачила вже на допрем’єрних показах. Весь цей час ми були в контакті з режисеркою, багато обговорювали. Тобто, не можна сказати, що я була повністю виключена з процесу.

Мені дуже сподобалося все, що я побачила на сцені. Це колосальна робота всіх цехів і режисерки. Весь візуальний ряд, сценографія, музика, акторські роботи. Надзвичайно вдячна всім, хто взяв участь у створенні вистави.

Думаю, що кожна з легенд, які були показані, заслуговує на повноцінне сценічне втілення. Так само на це заслуговують і ті історії, які не увійшли до вистави. Зокрема, історія про Київ 80-х — 90-х років минулого століття.

Хотіла б ще мати спільні проєкти з Театром драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Це прекрасний театр, сучасний, дієвий, що робить експериментальні речі. З його колективом комфортно працювати.

На даний момент я працюю з німецьким режисером над виставою про Донецьк. Він був у цьому місті у 2010 році. Створював виставу — вуличний театр. І тепер робимо постановку про долю тих людей, які брали участь у цьому перформансі. Ми брали у них інтрев’ю і зараз створюємо виставу.

— Досвіду співпраці з Театром драми і комедії на Лівому березі Дніпра у мене до цього не було, — продовжила розмову режисерка-постановниця Наталія Сиваненко. — Але одним з моїх викладачів був Едуард Маркович Митницький, тоді художній керівник цього театру. У мене була можливість відвідувати репетиції, ходити до нього на лекції. Дуже люблю цей театр, передивилася майже весь репертуар. Для мене було честю попрацювати тут як режисерці.

Для того, щоб пірнути в історію Києва, потрібно було перечитати багато матеріалу, зрозуміти контекст. Разом з авторкою п’єси Катериною Пеньковою ми шукали матеріали, дивилися документальні фільми. Катерина знаходила основу, а для мене це швидше була нагода заглибитися в контекст.

Вийшло вісім новел. Але оскільки ми хотіли зробити легку, натхненну виставу, то вирішили не перевантажувати її великою кількістю персонажів, сюжетів. Для мене головним було відібрати саме ті новели, які б показали Київ з різних сторін. Київ християнський, Київ модерновий, Київ мрійників, Київ закоханих, Київ історичний і навіть феміністичний.

Я відібрала ті легенди, в яких були наявні ці фактори і їх не потрібно було вже повторювати в інших історіях. Матеріалу залишилося на ще одну виставу. Київ місто неосяжне, глибинне. Є багато версій одних і тих самих легенд, міфів, повір’їв.

Якщо п’єса базується на історичному матеріалі, то це не є якась стала форма з персонажами і єдиною сюжетною лінією. Мала величезний простір для фантазій, для роботи безпосередньо з акторами. У кожного є якісь свої асоціації з Києвом, які хотілося передати. Ми брали за основу ті історії, тих персонажів, які нам передала Катерина Пенькова. Потім могли їх у середині опрацьовувати етюдно, метафорично, фантазувати, ставати співавторами.

Художник вистави Олеся Головач, яка зараз перебуває за кордоном. Вона долучалася до нас всіма можливими онлайн способами. Для неї це був цікавий досвід подивитися на свою домівку збоку. Справжнім викликом стало поєднати історичні епохи і при цьому за допомогою простих мазків створити відчуття містики, казки.

Неймовірний акторський склад. Всі вони дуже різні. У кожного по дві-три ролі. Треба дуже швидко переключатися. Персонажі досить гостросюжетні, карикатурні. Було цікаво спостерігати за акторськими маневрами для зрозумілих і чітких перевтілень.

Завжди роблю те, що можу зробити по максимуму. А вистава вже буде допрацьовуватися на глядачеві, корегуватимуться темпоритм, акценти. Це процес — завжди особлива магія. Сподіваюся, що ця вистава стане корисною для великої кількості людей. Надихне їх більше почитати, подивитися, щось пригадати стосовно історії нашого міста.

Зараз готуємося до постановки «Чарлі та шоколадна фабрика», у Національному театрі імені Марії Заньковецької у Львові, де я є штатною працівницею. Повернулася до свого основного місця роботи. Далі планую постановку в одному з театрів Португалії, з яким вже раніше співпрацювала.

Закликаю людей більше ходити до театрів, пізнавати історії з неочікуваних для них раніше ракурсів. Зараз дуже важливий етап відродження нашої культури. Кожен може по-новому пізнати рідну країну, рідне місто. Раніше ми мали дуже обмежений матеріал, який міг би допомогти пізнати себе. А наразі спливає дуже багато нового, цікавого. Тож не треба обмежуватися у можливостях пізнавати себе.

Фото Анастасії Мантач