У гості до русалок

— Нарешті ми відкриваємо по-новому палітру української музики, яку, на жаль, самі не знаємо, — зазначив очільник театру, народний артист України Богдан Струтинський. — Сьогодні українці починають по-іншому її трактувати та цінувати своїх митців. Це говорить не лише про відновлення, а й про нашу мудрість. Український народ зрозумів, шо не може бути ніякого руху вперед, якщо ти не знаєш своєї рідної історії та культури, не будеш цінувати свою музику. Зараз українська нація проходить очищення та позбавлення комплексу меншовартості задля чогось потужного та великого.

Це дуже цікавий проєкт. Ми повністю відновлюємо те, що написав Леонтович. На жаль його опера незавершена, бо життя композитора обірвалося через російських катів. У нас гарне сучасне прочитання. Розгорнута музична палітра, яку зробив Віталій Фізер. Він аранжував, навіть додав деякі твори. Опера Леонтовича написана для хорового виконання. Там немає суто симфонічної музики. А в нас розгорнута форма і симфонічні вкраплення, що дало режисерові можливість для його фантазії, для пауз, переходів.

— Це була наша спроба зробити оперну виставу, — розповів режисер-постановник, лавреат Шевченківської премії Іван Уривський. — Це оперний етюд, саме так його назвав Леонтович. Загальновідомо, що композитор не встиг дописати цю оперу, вона залишилася у такому вигляді — 45 хвилин музики. Це все, що дійшло до нас. Це казка-феєрія. Це моя проба, проба нашої команди — акторів, співаків.

Переконаний, що сьогодні більше уваги треба звертати на українську музику — класичну і сучасну. А Леонтович — це наш класик, його музика мене надихає. Хотілося саме з цієї історії спробувати зайти в музичний театр. Було багато питань, чому драматичний режисер, береться ставити оперу. У мене було велике бажання. Богдан Струтинський підтримав цю ідею, хоча й зазначив, що така постановка може не мати комерційного успіху. Бо це не дуже відома опера. Для мене було важливо, аби вона була, щоб її чули, бачили, щоб про неї говорили. Говорили добре чи погане, це вже інше питання. Я завжди відкритий до критики. Це була спроба дотягнутися до музики, яку вважаю класною.

Про цю оперу мені розповіла мистецтвознавець Ольга Стельмашевська. Коли послухав, то закохався у цей твір. Про те, щоб поставити оперу в Національній опереті ми почали говорити з Богданом Струтинський ще чотири роки тому. Думали про «Запорожця за Дунаєм», про деякі інші історії. Врешті зупинилися на Леонтовичі.

Звик до іншого театру. Спочатку обрав ту мову, якою спілкувався у драматичному театрі. Пізніше зрозумів, що це зовсім інша історія. Мені як режисерові треба було багато вчитися працювати з музикою. Якщо до вистав, які ставив раніше, музику добирав сам і сам робив партитуру, то тут працював з партитурою, що вже існувала, з диригентом. Це цікаво, але щоб все це зрозуміти, потрібен був час.

У виставі підіймаємо проблеми екології, стосунків чоловіка та жінки. Це жіноча історія. Завжди цікаво говорити про жінок, хоча розгадати їх неможливо. Все що ми бачимо на сцені — це фантазія нашої команди, плюс прекрасна музика Миколи Леонтовича. Сприймаємо нову історію як іронічну казку, адже тут дійсно багато іронії.

Всі ми знаємо «Щедрик», а тепер можемо більше дізнатися про нашу історію, нашу музику. Я вже зазначив, що це проба, етюд. Зі студентами ми робили етюди, а тепер я повернувся у студентство, аби зробити цю історію. Бо це реально дуже круто. Сподіваюся, що вона буде розвиватися, рости. І через рік це буде вже зовсім інша вистава. Можливо у наступному сезоні буде нова опера, але поговоримо про це вже пізніше.

— Моя героїня — це дівчина, яка через нещасливе кохання пірнула у води Дніпра, — продовжила розмову виконавиця ролі Першої Русалки, солістка-вокалістка театру Ольга Федоренко. — Там вона організувала, я б сказала, жіночу комуну. Русалки почали жити іншим життям. У них з’явилися свої правила, свої традиції.

Русалки у цій постановці незвичні. Це жіноча енергія. На сцені чудовий хор — ансамбль з дев’яти прекрасних дівчат. Кожна з них унікальна по своєму, так само як і Перша, Друга та Нова Русалка. У кожної своя психологія, психофізика, свої мрії та бажання, свої причини, чому вона пірнула в ці води. Кожна розповідає свою історію, а разом вони намагаються знайти у цьому позитив. У них свої вечірки, жіноча атмосфера. Моя героїня співає: «Забудьмо те мирське життя, яке було там. Тут, під місяцем ми гарно живемо і радіємо».

Перше, що запитав у нас режисер, чи готові ми одягнути купальники. Сказали, що можна спробувати. Думаю у нас вийшло непогано. Загалом костюми вийшли просто фантастичні. Тетяна Овсійчук — надзвичайна художниця. Всю красу на сцені створювала вона. За це їй велика подяка. Вона підбирала індивідуальний образ кожній героїні, перуки, грим. Навіть фата у кожної своя, вона відповідає внутрішньому стану.

Для мене було приємною несподіванкою, що в Івана Уривського така класна музична інтуїція. Людина, яка раніше працювала над драматичними виставами з перших репетицій все добре зрозуміла.

Спочатку був кастинг — ми співали для режисера, диригента. Самі репетиції розпочалися з першого травня. Вже відбулися перші покази. Завжди є якісь нюанси, щось треба підкорегувати. Але в цілому ми отримали величезне задоволення.

Після вистави до мене підбігла дівчинка, щоб сфотографуватися і сказала: «Ти така. як у тік-току». Хотілося, аби діти не тільки сиділи у тік-току, а й приходили на наші вистави. Щоб через казку звикали до опери, класичної музики. Також хотілося б зазначити, що вся музика звучала в аранжуванні нашого прекрасного Віталія Фізера, який диригував. Все дуже добре підібрано, збалансовано. А Іван Уривський — чудовий режисер, буду рада, якщо ще трапиться нагода з ним попрацювати.

Фото Анатолія Федорціва.