Анатолій Гнатюк: «Найкраща оцінка — любов глядача!»

— Обрали цю виставу не випадково, — зазначив пан Анатолій. — Бо вона йде на сцені Театру Франка вже 25 років, з нею об’їздили всю Україну. У 2016 році побували з цією постановкою в АТО. Вона для мене знакова.

У 1999 році мені пощастило зіграти неймовірно цікаву, харизматичну роль українського солдата. Незважаючи на всі важкі обставини він завжди виходить переможцем. І робить це піднесено, оптимістично, мудро і з гумором.

Нам було дуже цікаво працювати над виставою. Зібрався потрясаючий колектив акторів. На репетиційному майданчику панувала неймовірна атмосфера. Керував цим процесом режисер Петро Ільченко. Він давав артистам можливість фантазувати, імпровізувати, пропонувати щось від себе.

Коли виходжу після вистави на вулицю, то бачу молодих людей, які тримають за руки своїх дітей. Вони мені кажуть: «Знаєте, коли ми були такими маленькими, то вже з батьками приходили на цю виставу». Тобто, вже друге покоління виростає на «Шельменку денщику». Яка може вища оцінка роботи, ніж любов глядача? Недарма кажуть, що глядач голосує ногами. Прийшов — вистава живе, а не прийшов — вистави немає. Низько кланяюся всім глядач, завдяки яким наша постановка живе так довго.

Вона переживала складні часи, в різні періоди її хотіли зняти. Але мудрі люди, серед яких заступник генерального директора-художнього керівника нашого театру з організації глядача Іван Ожеван. Він говорив, що не можна знімати виставу, на яку ходять люди, яке є однією з найулюбленіших у київського глядача, яка є хорошим прикладом для виховання молоді.

Окремо хотів би згадати акторів Володимира Коляду, Олексія Паламаренка, Ларису Красовську, Наталію Калантай, Володимира Ніколаєнка, які разом зі мною багато років поспіль виходять на сцену у «Шельменку денщику».

— Після початку повномасштабного вторгнення вистава змінилася?

— В оригінальному варіанті гості, які приїхали до Шпака з Петербургу, розмовляють поганою російською мовою. Ми зрозуміли, що глядач довго не зможе витримати цієї мови після тієї біди, яку росія принесла на нашу землю. Тому всі тексти переклали українською.

— Якими для Вас були перші місяці великої війни?

Разом зі своїми побратимами, акторами Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Олексієм Паламаренком та Андрієм Романієм у середині березня 2022 року самоорганізувалися і почали робити концерти для наших воїнів. Допомагав нам у цьому добровольчий батальйон «Сектор безпеки Бориспіль 1». Саме вони забезпечували транспортом і апаратурою. Звичайно, коли ми їдемо з концертами на фронт, то маємо бути готовими до будь-яких ситуацій.

Виступати у фронтовій зоні і волонтерити для мене це почесна робота, що триває з 2014 року. Але тепер йде повномасштабна війна і жодної безпечної поїздки немає.

Проводимо концерти і веземо гуманітарну допомогу не лише для військових, а також для цивільного населення, що постраждало від ракетних обстрілів і тепер на звільнених територіях потребує невідкладної гуманітарної допомоги.

Я пережив, побачив і почув те, що й у жахливому сні не прийде. Нелюди руйнують мою Україну, вбивають моїх співвітчизників. Війна — це страшний час. Але я не дозволяю собі розпачу і сліз.

Пригадуються концерти на Київщині, у ті березневі дні 22-го року, часом по чотири концерти на день. У самому Борисполі, де сформовано згаданий вище батальйон, ми виступали і для ЗСУ, і для ТРО, і для волонтерів, і для мешканців міста. В середині березня все трималося на волосинці і українці проявили себе як найкращі люди планети Земля. Це не пафос. Це правда. Ті наші зустрічі були кришталево чистими, людяними і такими, які залишають в душі високу любов.

Переконаний, що такі концерти дуже потрібні. Завдяки їм ми можемо подарувати хвилини звичайної людської радості нашим славним героям, зробити так, аби вони розслабилися і хоч трохи посміхнулися. Зізнаюся, це не просто. На початку виступу треба знайти ключик до тих, хто просто зараз був під ракетами і можливо мав небагато надії вижити. Однак вижив, та душа ще напружена. Але недовго, бо коли ми разом, коли один одному допомагаємо, то врешті-решт тепло душі повертається і ми разом співаємо «Смереку». Їхні усмішки та оплески — це найвища оцінка нашої роботи.

Згадую наш виступ у бомбосховищі шпиталю. Серед глядачів були лікарі та воїни. Саме в цей час розпочалася повітряна тривога. Медперсонал став хвилюватися, а бійці їх заспокоюють: «Ми подивимося, що там на горі, а ви продовжуйте дивитися концерт і відпочивайте».

Ще пригадується концерт напередодні Великодня у місті Чугуєві, що на Харківщині. Це було 22 квітня 2022 року. Ми привезли з собою гуманітарну допомогу та 1400 смачних і запашних пасок. У самому Чугуєві нас вже чекали. Разом з бійцями розвантажували гуманітарну допомогу. Для нас тут теж підготували подарунок — кожному по маленькій пасочці. Свою я привіз додому. Разом з родиною їв її на Великдень і згадував цих прекрасних людей. Крім воїнів у Чугуєві нас зустрічали звичайні жителі міста. Відчувалися єднання українців, те, що ми підтримуємо один одного. Ніхто нікого не кинув у біді.

Давали концерти і по Києву — у Центральному військовому шпиталі, на залізничному вокзалі, дитячій лікарні «Ахматдит», навіть у метро. Вони відбувалися у березневі дні 22-го року, коли в Києві була особливо напружена ситуація.

Дуже добре пам’ятаю свій перший концерт, який відбувся у бомбосховищі. Неможливо забути тих діточок, які там жили разом зі своїми матерями. І коли наприкінці вони танцювали під «Смереку», для мене це була найбільша радість.

Не буду приховувати, що коли почалася війна я відчув внутрішній злам. Не вкладалося в голові, що таке могло статися. Переслідували страх, хвилювання, навіть паніка. Після першого концерту у мене сорочка була мокра, хоч викручуй. Але разом з тим відбулася дивна і прекрасна річ — страх, хвилювання і паніка кудись зникли. Натомість з’явилося відчуття, що ти комусь потрібен. Саме з цим відчуттям ми їздимо і даємо свої концерти.

Важливим був концерт у червні 2022 року, коли ми виступали за сім кілометрів до міста Донецька у 37-му мотопіхотному батальйоні. А в липні того ж року виступали у Волноваському районі, Краматорську, Слов’янську.

Серед концертів 2023 року запам’ятався той, що відбувався у Лиманському районі. Концерт проходив у яру, щоб не розлітався звук. Солдати принесли генератор, який ми прикріпили до нашої апаратури.

Взимку знову виступали у Краматорську. А не так давно відбулися концерти у військовому шпиталі міста Біла Церква та реабілітаційному центрі у Львові для поранених бійців. Зараз готую нову програму разом з оркестром Державної прикордонної служби України.

— Вже під час війни у театрі Франка відбулася прем’єра вистави «Загнаний кінь» за Франсуазою Саган.

— Поставив цю виставу мій давній друг, прекрасний режисер Дмитро Чирипюк, з яким мене пов’язує багато років творчої роботи. Свого часу він був режисером моєї сольної програми з оркестром, а також поставив багато концертів, де я виступав як ведучий, або співак. Серйозною роботою, яка пов’язала нас у Театрі Франка була вистава «Великі комбінатори», де я зіграв роль Остапа Бендера.

Він взяв до робити виставу «Загнаний кінь» до ювілею Леся Задніпровського. Там є цікава комедійна роль племінника головного героя Хемфрі Дертона. Ця роль хоч і невелика, але дуже яскрава. Цей персонаж закохався у головну героїню і хотів того ж дня на ній одружитися. Цікаво, що Дмитро Чирипюк запросив на цю роль відразу трьох артистів. Я граю її по черзі з Назаром Задніпровським та Володимиром Ніколаєнком. Авторка Франсуаза Саган — вишукана драматургиня, і Дмитра Івановича зробив з її твору вишукану ліричну комедію.

- А яке, на Вашу думку, значення комедій в наш час?

— Неймовірно велике. Приміром, коли у США була велика депресія, то там створили цілу державну програму, аби підтримати людей. Знімалися комедії. А під час Другої світової війни Кіностудію імені Олександра Довженка евакуювали до Казахстану і там теж знімали комедії.

Зараз ми переживаємо важкі часи, в країні велика біда, йде війна. Люди шукають віддушину, розраду. Щоб хоч ненадовго відірватися від цього трагічного повсякдення. Вони йдуть до театру, де можуть переключитися, посміятися, поринути в театральний світ і отримати позитивні емоції.

У 2000-му році, коли відбулася прем’єра вистави «За двома зайцями» Сергій Данченко сказав: «Сьогодні, час комедій». Думаю, що якби він був живий, то повторив би ці слова. Нині, як ніколи, час комедій. А грати комедії зараз не так то й просто, аби заставити людей сміятися. Честь і хвала тим артистам, які вміють це робити.

— Після «Загнаного коня» була вистава «Житейське море» за Іваном-Карпенком-Карим.

— Дуже вдячний режисеру Петру Ільченку. Який через багато років після «Шельменка денщика» запросив мене у цю виставу. Роль Стьопочки — Степана Крамарюка дуже цікава, але нелегка.

Петро Іванович завжди робить театральні хіти. На його виставах щоразу повні зали. Глядач аплодує стоячі, бо йому це подобається. Так само було й з «Житейським морем». Це українська класика, яку втілюють на сцені неймовірно яскраві, харизматичні актори Театру Франка, які вміють грати комедію, створюють на сцені прекрасні образи.

Петро Ільченко на передній план виводить актора, його емоції, внутрішній світ. Глядач це зчитує, це бачить і співпереживає разом з персонажем. Насправді це по-акторські важко. Легше заховатися за якісь ефекти — дим, звук, світло, перемазані білі обличчя, що не видно емоцій актора. Тоді ти вже не актор, а маріонетка в руках режисера. У Петра Івановича все по-іншому.

Образ Стьопки мені дуже близький, тому що це актор з нелегкою долею. Він не поступається талантом головному персонажу Івану Барильченку. Але багато залежить від того, як у талановитої людини складеться доля. Білий кінь удачі пробігає біля одного актора і призупиняється, що той встигає заскочити на цього коня. А біля іншого не пробігає, якщо ж і пробігає, то дуже швидко. Хоча ця людина не менш талановита.

Просто так склалася доля у Крамарюка. Він сам винний і в цьому зізнається. У фіналі відкриває душу перед Іваном Барильченком і перед глядачами. Він став усім догоджати, вище мистецтва ставить побутові інтереси. І таким чином зіпсував свій талант.

— Чи відрізняється репетиційний процес під час війни?

— Звичайно. Ти репетируєш виставу, а тут починається повітряна тривога. Як продовжувати репетицію, коли місто під прицілом? Але мистецтво перемагає, життя перемагає.

Самі репетиції як і раніше тривають два-три місяці. Спочатку в класі, потім на сцені. Але морально працювати звісно важче через велику біду. Честь і хвала тим глядачам, які не бояться і приходять до театру. Честь і хвала тим акторам, які грають на сцені всупереч війні, всупереч своєму складному, тривожному, стану. Коли ми не можемо не думати про хлопців на фронті, про загиблих, про поранених. Актори знаходять сили і дарують людям море позитиву.

Сьогодні мої колеги по сцені викладаються не на сто, а на всі двісті відсотків. У кожного з нас свій фронт. Ми повинні так грати для людей, щоб якимось чином виправдати своє існування. Щоб якось бути дотичними до нашої великої боротьби за волю і незалежність. Ми щасливі, коли в залі солдати. Обов’язково у фіналі говоримо декілька слів на їхню адресу, на їхню честь. Весь зал стоячі аплодує цим солдатам, які зараз у відпустці і прийшли на виставу.

Ми переживаємо дуже важкі часи. Але, разом з тим, це часи величні. На наших очах змінюється історія країни, всього світу. Коли добро і зло так гостро вступили у бій. І добро обов’язково переможе.

— Напевне зростає і роль української класики?

— Війна, це небезпека, яка навколо нас кружляє, вона нас об’єднує. Ми повинні одне одного підтримувати, допомагати один одному. Так само на виставі глядач і актори одна велика родина. Це один великий театральний організм. Як ніколи глядач виступає співтворцем вистави, дійства, що відбувається на сцені.

Роль і місце української класики неймовірно зростає. Можливо ми раніше не надавали їй такого значення, на яке вона заслуговує, і в цьому наша велика помилка! Повинні в першу чергу підіймати своє, рідне. Як писав Шевченко: «І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь». Воля і незалежність, це і є наша культура. Це наша історія, наша мова, наша література, наша драматургія. Маємо все це як ніколи шанувати.

— Нещодавно новим генеральним директором-художнім керівником Театру Франка став Євген Нищук. Щоб Ви могли йому побажати?

— Побажання одне — берегти колектив, берегти українську культуру, українську драматургію.

— Не так давно відбулася прем’єра антрепризної вистави «Я саме той, що вам потрібен», в якій граєте головну роль. Що можете про неї розповісти?

— У минулому році письменник, режисер, продюсер Ілля Ноябрьов написав однойменну п’єсу. Створив її на основі трьох класичних п’єс української драматургії: «Мартин Боруля», «Сто тисяч» і «Сватання на Гончарівці». Нова робота людям сподобалася. Це було видно по реакції залу.

Знаю Іллю Ноябрьова дуже давно. Познайомилися на естрадній сцені. Інколи перетиналися на естрадних майданчиках, а ще він мене запрошував у свої програми. Я з радістю зіграв одну з ролей у його виставі «Повернення блудного батька». А тепер нова роль Націєвського. Був цікавий період роботи над виставою.

Націєвський — це збірний образ, в якому я використав щось зі своїх попередніх персонажів — Шельменка, Голохвастова, Бендера. Його повністю вигадав Ноябрьов і провів по всій п’єсі. А я вже працював над цим образом використовуючи різні барви.

Поганий той артист, який на є адвокатом своєї ролі, який не любить свого персонажа. Навіть, якщо він негативний, як у мене в цій виставі. Так, він авантюрист, пройдисвіт. Але це той лакмусовий папірець, що викриває недоліки, хвороби суспільства. Як завжди, я вкладав у нього і якісь свої особисті риси характеру. Щоб мій персонаж не робив, він робить це щиро і вважає, що робить добру справу.

У цьому проєкті зібралася надзвичайна команда. Валерій Астахов вміє не тільки прекрасно розповідати анекдоти. Це блискучий актор. Шкода, що постійно не працює в якомусь хорошому театрі, а зайнятий лише в антрепризах. Ірина Калашникова — чудова, характерна актриса. Їй під силу зіграти Леді Макбет.

Найщиріших слів заслуговують наші молоді актори — Ірина Сопіт, Назар Борушок, Олександр Сугак. Прекрасно, що в нас є така молодь — талановита, яскрава, надзвичайно працьовита, дисциплінована.

Особисто я ніколи не повністю задоволений своєю роботою. Не може бути все ідеально, завжди бачу якісь недоліки. Що стосується самої вистави, то я вірю, що з кожним новим показом вона буде обростати впевненістю, легкістю, імпровізацією. Свою роль у процесі формування вистави, яка вже готова, відіграє і глядач.

— Також нещодавно у Будинку кіно вперше показали виставу за п’єсою Вашого сина Богдана Гнатюка «Останній консул». Що можете про неї розповісти?

— Цю п’єсу Богдан написав ще до початку повномасштабної війни. Це історична драма про Василя Оренчука — українського консула. Події відбуваються 1918 року в Баварії, місті Мюнхені. В Україні у цей час була Українська Народна Республіка і він відстоював інтереси УНР за кордоном. Вистава вийшла на сьогодні дуже актуальна.

Хочу подякувати художньому керівнику Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я», народному артисту України Олексію Кужельному, який подав ідею написати цю історичну драму та історику Ірині Матяж. Вона надала Богдану матеріали про цю постать.

Художній керівник постановки — заслужений діяч мистецтв України Петро Ільченко, режисерка вистави Наталія Шаркевич. Ролі виконують народні артисти України Лесь Задніпровський та Володимир Ніколаєнко, а також Анна Осадча та Ірина Сопіт. А мені пощастило зіграти головну роль.

Як я вже сказав, мій персонаж — постать історична. Він був людиною високоосвіченою, патріотом України, дуже хоробрим і, разом з тим, надзвичайно винахідливим, мав талант дипломата. Грати таку роль не лише почесно, а ще й цікаво.

Вистава вийшла дуже сучасна. Люди аплодували стоячі, навіть дехто плакав, коли у фіналі лунав Гімн України.

Маємо плани показати цю виставу на День Незалежності України. Є в нас й інші думки щодо цієї постановки, про які глядач дізнається трішки пізніше.

— Були за останні два роки ще якісь проєкти?

— Знявся у двох телевізійних серіалах. «Плуд 2» — історія з сьогодення. Зіграв партизана у теперішній війні. Це ніби колаборант, який продався москалям. А насправді, веде підпільну боротьбу. Сподіваюся, що ця історія матиме продовження. Другий серіал «Зозулі», він комедійний. Це історія про трьох сестер. Мій герой — солдат тероборони.

А ще під час війни увівся в роль Виборного у «Наталці Полтавці». Почали працювати над цією роллю ще до початку повномасштабної війни. Потім була велика перерва. Повернулися до роботи восени 2022 року.

Як вже згадував раніше, продовжую роботу з Академічним ансамблем пісні і танцю Державної прикордонної служби України. Там прекрасні музиканти. Вони допомогли мені записати дві пісні до вистави «Я саме той, хто вам потрібен» — «Сиротинка» і «Тамара».

— Щоб Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

— Побажання одне — щоб була Перемога, щоб закінчилася війна, щоб був мир! Аби ми повернулися до мирного життя, перестали гинути люди. Я вірю в неймовірний розквіт України після війни.

Фото з сайту Театру Франка.