Вижити в окупації

Напевне мало хто з глядачів відповість на питання хто такий Молочайник. А насправді українські степи бережуть куди більше таємниць і скарбів ніж стиглі помідори. І в надзвичайні часи кожна жінка може стати відьмою, покликати на захист міфічного монстра трав’яного моря. Бо якщо жінка щось насправді хоче — то вона може все. Принаймні так стверджують творці нової вистави.

— Після початку повномасштабного вторгнення з’явилося багато нових тем, нових трагедій, нових перемог, — розповіла авторка п’єси Оксана Гриценко. — Це вторгнення стало шоком для всієї України і для українських драматургів зокрема. Хтось був змушений виїхати з України, хтось залишився тут, хто пішов служити у ЗСУ. Звісно, все це відбилося на творах, які ми писали і пишемо.

Поштовхом до написанні п’єси «Молочайник» стала окупація Херсонщини. Це регіон, з якого я сама родом і ці події стали для мене травматичним досвідом. Хотіла передати, як живуть люди в окупації, як вони справляються з цією ситуацією. Як знаходять різні способи вижити і боротися. Брала інтерв’ю в людей, які виїхали з окупації. Зібрала досить багато матеріалу, бо хотіла якомога достовірніше показати те, що там відбувалося. Я розуміла, що все це можуть прочитати або побачити люди, які самі були в окупації, тому дуже переживала, аби цей матеріал був достовірним, реалістичним. Щоб люди упізнавали себе.

Також шукала щось, щоб підходило для моєї п’єси в українській міфології. Прочитала декілька книг, але так нічого підходящого і не знайшла. Врешті надихнулася образом Голема. Легенду про нього придумали празькі євреї у 17-му сторіччі. За цією легендою Голем був монстром створеним з глини, який захищав єврейську громаду від погромів. На цій основі я створила образ Молочайника. Це демон, який створений з бур’яну молочаю і захищає українців в окупації.

Пишу різні п’єси. Перша «Саньок» була майже повністю створена на документальній основі. Там досить похмурий сюжет. А от «Молочайник» попри те, що це історія про війну, мабуть одна з моїх найліричніших та найоптимістичніших п’єс.

Працювала над цим твором майже дев’ять місяців. Робила це у вільний час, під час відпусток. А часу було мало. Оскільки я працюю журналісткою, висвітлюю війну, то я часто їздила в зону бойових дій. Особливо багато такої роботи було у 2022 році.

Для мене в роботі над п’єсою було головним питання — чому люди залишаються жити в окупації попри всі ті ризики, що існують? Я маю на увазі проукраїнськи налаштованих людей. Що їх тримає, як вони можуть там виживати? Ці питання змушували мене працювати, аби самій знайти на них відповіді, чи хоча б спробувати це зробити. І також хотілося поставити ці питання перед глядачем.

Режисер Ігор Матіїв побачив мій текст ще минулого літа. Зателефонував і запитав, чи не проти я, аби він поставив за ним виставу. Звісно, я погодилася. Минув певний час поки постановку затвердили і почалася робота.

Я була на деяких репетиціях у Театрі на Подолі. Виникали питання до мене як авторки від акторок та режисера, намагалася дати на них відповіді. Мені сподобалися обидві вистави за «Молочником» (першу поставив Євгеній Резніченко в Одеському театрі юного глядача). Вони такі різні.

Вистава у Театрі на Подолі вийшла елегантна. Оскільки це камерна сцена, то виконавиці знаходяться дуже близько і ти можеш бачити всі емоції на їхніх обличчях. Героїні говорять тихо, але все добре чуєш. Таке враження, наче сидиш на кухні в сусідів та слухаєш їхні розмови. При цьому було багато метафоричних, образних речей. Мені це дуже сподобалося. Улюблена сцена — смерть бабусі. Виглядає піднесено і щемко.

А в одеській постановці було цікаве рішення з рухливою сценою, з розмовою мами з помідорами. Також режисер вдало використав мультиплікацію.

Хотілося б ще попрацювати з Ігорем Матіївим і Театром на Подолі. Вважаю, що у нас склалася хороша співпраця. Дещо говорили про можливі подальші спільні плани.

До речі, зовсім нещодавно у Львівському театрі Лесі Українки відбулася прем’єра вистави «Дочки». Теж за моєю п’єсою «Молочайник», яку поставила Ольга Тарутя-Прасолова. Їздила до Львова на прем’єру. Вистава дуже сподобалася своєю тонкою іронією, лаконічністю, музикою та пластикою.

Зараз паралельно працюю над кількома новими текстами. Одна з тем про колаборантів. Інша — про кохання під час війни.

— З драматургією Оксани Гриценко я знайомий давно, — продовжив режисер-постановник вистави Ігор Матіїв. — У 2022 році ми зі студентами КНУКІМу робили читку її п’єси «Метаморфози». Було цікаво прочитати її нову п’єсу «Молочайник» — прочитав на одному диханні. А для мене це найголовніше, коли твоя цікавість не падає, а зростає з кожною сценою. Зачепила і сама тема українців в окупації і подача адже тут не лише драма, але й комедія та містика.

Художній керівник Театру на Подолі Богдан Бенюк відразу підтримав ідею постановки п’єси у Залі Ігоря Славинського. Однак вже були заплановані інші постановки, тому прем’єру вдалося зіграти лише в червні, хоча сам задум виник ще минулого року.

Працювали над виставою три місяці. Ми багато читали і дивилися про людей, які живуть в окупації. Одна з акторок, під час репетицій постійно плакала. Для неї ця тема болюча. Зрештою ми усі плакали, бо ця тема насправді жива для кожного з нас.

У нашому театрі є люди, які були в окупації, або втікали від неї. Це все про нас. Часто виникали дискусії як сприймати вчинок вчительки, яка боїться за свою сім’ю, тому укладає угоду з окупантами, що вона буде працювати в російській школі. Як оцінити цей вчинок, давати чи не давати йому моральну оцінку? Після звільнення цієї території її дії оцінювали б як колаборацію. А з іншого боку вона рятує родину та школу. За її словами, якщо не буде школи, то й село вимре.

Війна поділила все на біле і чорне. Є ворог і є ми. А людям доводиться приймати дуже непрості рішення. І ми не знаємо, які з них правильні. Напевно, майбутнє покаже.

Виконавців обрав сам. З кожною актрисою працював раніше. У нас два склади, це справжній жіночій калейдоскоп. І коли всі починають говорити одночасно, то доводиться говорити голосніше всіх (усміхається).

Для режисера актори — це як його діти. Як можна когось виділяти? Кожен на своєму місці. Звісно, в когось це виходить точніше. Але це вже технічні моменти. Зрештою вистава народжується з глядачами.

З художницею Анною Шкрогаль у попередніх роботах працювали разом лише над костюмами. А цього разу вона вперше ще й авторка сценографії. Коли прочитав п’єсу, то в мене вже з’явилося рішення. Я запропонував його художниці. Ми вже навіть зробили макет. А потім Анна запропонувала мені зовсім інше рішення, яке ви й побачили. Якщо розумію, що хтось придумав ліпше, то завжди погоджуюся на такий варіант. Дуже радий, що вона знайшла метафоричне образне втілення місця, яке поза часом та простом.

Анна відразу говорила, що їй хочеться передати наскільки крихке життя в героїв. Вікна перші страждають від вибухів. А люди також тендітні, вони найменш захищені з усіх живих істот на планеті. Художниця прагнула передати це враження і мені здається, що їй вдалося.

Костюми повсякденні. Персонажі одягнуті в те, що мали на собі, коли почалася окупація. Звичайно, кожен герой має свій характер і костюми ці характери теж відображають.

Вистава тільки народилася. Вона ще буде рости, обростати нюансами. З’являтимуться нові акценти. Глядач теж коригуватиме виставу. Актори будуть розуміти, де треба витримати паузу, аби глядач відреагував, а де грати швидше, щоб не втрачати темпоритм.

Ніколи не буваю у повній мірі задоволений своєю роботою. Мені хочеться, щоб усе було ідеально. Думаю, що ще щось підкорегую. Після двадцятого показу зможу сказати: «Відпускаю цю роботу, я нею задоволений».

Вже думаю над новим проєктом. Це має бути трагікомедія на трьох акторів про життя дуже відомої людини. Про те, як вона всього досягла й чим пожертвувала заради успіху. Це п’єса закордонного автора, ім’я скоро дізнаєтесь. Сподіваюся на прем’єру в цьому році.

— Знаю, що режисер Ігор Матіїв прочитав багато різноманітних текстів і саме ця п’єса йому сподобалася, завершила розмову заслужена артистка України, виконавиця ролі Мами Лариса Трояновська. — Коли погодив з керівництвом театру постановку, то запропонував цю роль.

Мені також дуже сподобався текст цього твору. Але зізнаюся, було дуже страшно, що люди, про яких ми будемо говорити, зараз в окупації. Не буду приховувати, що спочатку навіть думала відмовитися від цієї ролі. Було непросто починати. Розумію, що актор не обов’язково повинен бути в усіх тих обставинах, в яких був його персонаж. Допоміг сам текст п’єси, який написаний дуже розумно і вправно.

Познайомилася з двома жінками, які пережили окупацію на Херсонщині. Запросила їх на виставу зі страхом і трепетом. Боялася їхньої оцінки навіть більше, ніж журналістів, які прийшли на цей показ. Жінки вийшли з вистави окрилені, зі вдячними словами. У них було таке відчуття, що ті, кого вони побачили на сцені вийшли з тих сіл, які їм відомі.

Особисто для мене це дуже болюча тема. У мене багато друзів у Херсонській області. Зокрема, у Скадовську, де любила відпочивати. Люблю острів Джарилгач, Асканію Нову. Розумію, що вороги знищують нашу землю, знущаються над усім тим, що ми любимо.

Завжди подумки звертаюся до образу моєї подруги, яка жила під Скадовськом. Зараз її рідне село в окупації. Також пригадую часті поїздки на фестивалі до Херсонської області. Всі ці спогади допомогли під час роботи над виставою.

Жінка, образ якої втілюю на сцені, напевне відрізняється від мене. Не знаю, чи я б наважилася залишитися в окупованому селі. Думаю, що ця жінка краща за мене, сильніша, мабуть розумніша.

Звісно, вклала і якісь власні риси. Це любов до землі. У мене є дача, де саджаю помідори. У мене хвора мати, так само як і в моєї героїні. А коли почалася широкомасштабна війна, то був живий нерухомий тато. У перші дні не знали що робити, як лікувати старих людей, як їх підтримувати. Слава Богу Київ протримався і я теж все це витримала. Дуже багато співпадінь — і людських, і за характерами.

Пригадую одну з попередніх постановок. Після того, як та вистава йшла вже три роки, мій партнер сказав: «Знаєш, ти права. Ця вистава не про соціальну справедливість, вона про любов».

Мабуть ми будемо ще довго розмірковувати про що вистава «Молочайник». А я думаю, що вона про любов — любов до землі, дітей, городу, всього того, що нас оточує. В умінні моєї героїні любити до такої міри, що вона змогла залишитися серед ворогів, аби оберігати цю землю.

Нещодавно знялася у фільмі «Одна родина. Весілля». Подобається образ жінки, який я там відтворила. Здається, що ця історія незакінчена. Дуже сподіваюся, що продюсери зглянуться і зйомки будуть продовжені. Хоча це й комедія, але в ній підіймається багато серйозних питань.

Другий фільм — «Одна родина», режисер-постановник Максим Мехеда. Роль невелика, але мені теж дуже подобається. А зараз я в очікуванні нових робіт.

Фото Едуарда МЕЖУЛА