Шлях до зірки

Вистава розповідає про життя та кар'єру легендарної американської акторки та секс-символу 1950-х років Мерилін Монро. Глядачі мали змогу зазирнути за лаштунки слави та дізнатися про особисте життя зірки, її романи та стосунки з чоловіками. Постановка розкриває шлях звичайної дівчини Норми Джин, яка завдяки своїй мрії та наполегливості перетворилася на блискучу зірку Голлівуду.

— Мерилін Монро — це перш за все велика жінка, яка довела, що праця, талант і наполегливість можуть допомогти здійснити мрію, створити саму себе, — розповів Олексій Гнатюк, режисер-постановник та автор п’єси про Мерилін Монро. — Здолати шлях від звичайної людини до зірки. Хотілося показати, як вона його пройшла. Це дуже цікавий образ.

На створення цієї п’єси надихнула акторка Ірина Креховецька. Вона зовні схожа на зірку, вивчила її біографію, особливості поведінки. А ще вона чудова співає. Спершу хотів ставити п’єсу іншого автора. Але врешті вирішив написати щось своє. Почав її писати на початку року, а сам постановочний процес тривав приблизно три місяці.

Мерилін була самотньою людиною, мала непрості відносини з матір’ю та батьком. Постійно відчувала цю самотність. Про це п’єса і вистава.

Спершу її не визнавали, не ставилися як до серйозної драматичної актриси, яка могла б грати у театрі. Все це до певної міри спрацювало і в неї був комплекс неповноцінності. Від початку це була невпевнена у собі людина. Це доведено її біографами. Я вивчав монографії, її листи, провів чимало пошукової роботи перед тим, як написати цей твір.

Вся наша команда цього разу працювала дуже злагоджено, всі були захоплені репетиційним процесом, створенням образів, опрацьовуванням ролей. Всім було цікаво працювати над цим матеріалом.

Виконавиця ролі Монро Ірина Креховецька має дві освіти — режисерську та акторську, знімається в кіно. Разом з нею нам було цікаво вивчати поведінку Монро, спробувати її побачити не такою, як вона була в кіно, не такою, якою себе створила, а якою була насправді. Ірина розуміла, чого я як режисер від неї хочу, була дуже пластичною в постановочному процесі.

Бен Лайн — директор кіностудії «ХХ століття. Фокс» у нас Олександр Пихтін. Також він у нас художник з костюмів. Цей процес був особливим, бо за допомогою костюмів прагнули показати епоху 1952−1956 років. Звісно, у нас не все виходило, але думаю, що десь на 90 відсотків змогли впоратися з цим завданням. Олександр дуже уважно підбирав ці костюми.

Джо Ді Маджо — другий шлюб Мерилін. Цю роль виконує уродженець Івано-Франківська Сергій Тимків. Він дуже драматичний актор, йому було цікаво заглибитися у цю роль. Він надзвичайно пластичний, як пластилін у плані виконання завдань, поставлених режисером. Цікаво, що він зустрічається з Іриною в реальному житті і вона запропонувала запросити його на цю роль.

Дмитро Гриценко у нас Артур Міллер. Ця роль йому близька, до цього у виставі «Рентген закоханих сердець» він грав головного героя, письменника. Вважаю, що Артур дуже подібний до свого персонажу.

Ольга Мороз зіграла Наташу Лайчес — вчительку з акторської майстерності Мерелін Монро. Дуже цікава актриса, у неї різнопланова палітра — це емоційна та технічна копилка. З нею також було надзвичайно приємно працювати.

Емма — Наталія Смирнова. Їй спершу все давалося не так легко, як того хотілося, через завантаженість на основній роботі. Наталія виконує обов’язки директорки театру «Березіль» у місті Борисполі, що на Київщині. З актрисою було не так легко у постановочному процесі. Але у підсумку вона змогла знайти «золоту середину» і справилася зі своїм завданням.

Роль Грейс у нас виконує Катерина Комлікова. Спочатку хотів їй запропонувати зіграти матір Монро. На що Катерина відповіла, що це для неї було б досить зрозуміло і просто. Вже на перших репетиціях побачив її саме в цій ролі.

А мама Гледіс у нашій виставі Аліна Карпенко. Вона була у постійному пошуку, щось приносила. Дещо я заперечував, щось разом переробляли. Було цікаво робити діалог. Дуже люблю, коли між мною та акторами відбувається взаємообмін енергіями.

Поки що встигли показати цю виставу лише два рази. На новій сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки та в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. З театром на лівому березі Дніпра працювали вперше. Вже показували свої вистави на багатьох сценічних майданчиках, маємо можливість порівнювати. Тут було особливе ставлення від усіх технічних служб, починаючи від монтувальника, машиніста сцени і закінчуючи освітлювачем та звукорежисером. Так, наче ми частина цієї трупи. Також дуже швидко знайшли спільну мову з директоркою театру Олесею Жураківською.

У нас була лише одна репетиція. Також виникали проблеми зі світлом, а на малій сцені театру паралельно йшла ще одна вистава. Отож, від деяких світлових моментів довелося відмовитися. Але в цілому ми досить добре разом попрацювали. Не виключаю, що така співпраця матиме продовження. У цьому театрі хороша сцена, гарні технічні можливості, світло.

Вистава «Монро» — складний для мене проєкт, емоційно виснажливий. Загалом був дуже непростий творчий рік, важко творити мистецтво під час війни. Думаю, що після невеликої відпустки почну думати про щось нове. Мене тягне в авангардний напрямок. Але хочу, щоб це був не театр абсурду, це мають бути ідейні вистави, сучасні та сміливі. Можливо звернуся і до творчості інших авторів. Але у нас може не бути акторського складу для таких п’єс, особливо чоловічого.

Звісно, хотіли б ще зіграти виставу «Монро». Зараз шукаємо сценічний майданчик. Але далеко не на кожній сцені її зіграєш. Тут потрібне якісне світло, інші технічні умов.

— Вже не вперше граю роль Мерилін Монро, — продовжила розмову акторка Ірина Креховецька. — Перший такий досвід був у театрі «Антреприза». Це була вистава за п’єсою Олени Аненко «Поцілунок Монро», про останній день життя видатної співачки. То була досить цікава робота, яка дуже відрізняється від того, що показуємо зараз. Тоді грали вигадану історію. Існує багато міфів, чому вона померла. Зіграли свою версію, що її вбив кращий друг Пітер Лоуфорд.

Мені дуже цікавий цей образ. По суті втілюю його на сцені вже два роки, хоча раніше про неї дуже мало знала. Коли готувалася до ролі, то опрацювала багато матеріалу. І чим сильніше заглиблювалася в цей процес, тим більше вона починала мені подобатися.

Драматург та режисер Олексій Гнатюк прийшов на вже згадану виставу «Поцілунок Монро», де й побачив мене. Йому сподобалося, як я граю і запросив на постановку «Другий шанс», (зараз ця вистава називається «Він.Вона.Божевільня», де я граю роль Юлі. Вже показали виставу на кількох сценічних майданчиках. Це дуже характерна роль, вона відрізняється від Мерилін, у цьому образі я зовсім інша. Також у мене характерна роль у виставі «Рентген усміхнених сердець», де маю комедійну роль організаторки весіль Елочки.

Зізнаюся, що нова вистава вже навіть не друга, а третя постановка, в якій я граю Монро. На жаль, один з таких досвідів був не дуже позитивним (не хочу називати в якому театрі це було, аби нікого не образити). Якось Олексій Гнатюк сказав, а давай зробимо виставу про Мерилін Монро у нас. Спочатку він хотів ще раз поставити «Поцілунок Монро», а потім зрозумів, що у цій п’єсі йому чогось не вистачає. Врешті вирішив написати власний твір. Олексій прагнув показати своє бачення Монро, аби це була не лише драма.

Знаємо як Мерилін загинула. Це сумна життєва історія. А ми хотіли показати становлення дівчинки Норми Джин до зірки Мерилін Монро. Зізнаюся, що це була роль на спротив, бо в мене зовсім інший характер. Треба було навчитися відчувати її та розуміти. Спершу були зрозуміли не всі її мотиви та вчинки. Я підлаштовувалася під цей образ. Трішки ламала свою природу. Запропонувала і деякі власні пропозиції щодо цього образу. У нас кожен актор має право голосу. Зокрема, разом вирішили, що потрібно викреслити одну сцену.

Вважаю, що у нас вийшов досить хороший тандем. Кожен максимально органічно вписався у свій образ. Всі виконавці мають високий професійний рівень, хорошу акторську школу. Ми любимо один одного, нам комфортно працювати в цьому колективі. Дуже вдячна режисеру і автору Олексію Гнатюку за те, що постійно допомагав кожному актору на шляху втілення образів і за професійний підхід та підтримку .

Плануємо й далі працювати над виставою, хочемо її показати якомога більше разів. Якщо дозволить ситуація в Україні, то можливо й спробуємо гастролювати.

Звісно, після кожної прем’єри є нюанси, які стосуються акторської гри. Та я сама собі вірила, і це головне. Чули побажання авторитетних людей, в основному їм сподобалося. Публіка теж сприйняла добре. Принаймні будь-якої критики як щодо свого образу, так і вистави в цілому я не чула.

Світлини Юрія Усіка.