Солодка брехня чи гірка правда?

Дія п’єси, яку написано 1946 року, розгортається у вузькому, специфічному середовищі — інтернаті для людей із вадами зору. І це виявляє не нову, але довічно живу проблему, яка бентежить людство з моменту його появи на світ: чи варто зривати плід з дерева пізнання та пізнати те, що принесе за собою численні біди, а можливо, й загибель. Однак, як стверджує драматург, існує інший голод, невтамований, який постійно потребує їжі — знання та правди, навіть якщо ця правда руйнівна, особливо у сфері громадського буття.

— Обрав цю п’єсу для дипломної вистави випускного акторського курсу, художнім керівником якого я був, — пригадує режисер-постановник, заслужений діяч мистецтв України Олексій Лісовець. — Твір досить великий, на три дії, я його скоротив, дещо відредагував.

Зупинився на цій п’єсі саме з педагогічних міркувань. Матеріал дає можливість молодим акторам попрацювати над увагою, над уявою. Тобто, складовими акторської майстерності. Грати незрячу людину непросто, треба зосередитися не на зорі. Є технологія як це робити.

Також ця п’єса подобається тим, що в ній порушується тема, яка мене давно хвилює. Що людині потрібніше — брехня, що послаблює тиск життя, чи трагічна правда, яка нічого не приховує? Цей вибір завжди робило людство і продовжує його робити.

Інколи солодка брехня допомагає людині жити, якщо у неї невиліковна хвороба. Солодка брехня допомагала нам у перші дні повномасштабної війни, коли говорили, що потрібно протриматися лише два тижні. А є трагічна правда, яка нічого не приховує. Вона називає речі своїми іменами. У п’єсі це конфлікт через зіткнення між Ігнасіо та Карлосом, який здався мені цікавим. Так виникла перша постановка.

Генеральний директор і художній керівник Театру Лесі Українки Кирило Кашліков подився цю виставу. Вона йому сподобалася і він сказав, що хотів би її мати в репертуарі театру.

Зі мною до театру прийшли випускники, які грали у цій виставі головні ролі. Це Михайло Гнатів (Ігнасіо), Софія Гущик (Еліса) та Вікторія Люлька або Дарина Степанкова (Хуана). Роль Карлоса виконує запрошений актор Артем Ігнатов, теж мій учень, який грав у дипломній виставі. Всі інші ролі грають актори Театру Лесі Українки.

Звісно, технічні можливості Навчального театру і Театру Лесі Українки різняться. Зокрема, палітра світла у Театрі Лесі Українки більш складна і різноманітна. Але за філософією вистави дуже схожі.

Я йшов шляхом мінімалізму. Нам важко уявити відчуття, якими живе незряча людина. Але ми розуміємо, що їхнє життя відрізняється від нашого тим, що немає таких барв, такої палітри. Мінімалізм в усьому — декораціях, костюмах, музичному супроводі. У саундтреку звучить тільки рояль — від Баха до «Собачого вальсу».

Також на відміну від першої постановки у мене був час ретельніше попрацювати над психологічними двобоями між головними героями. Коли вони були ще студентами, то деякі речі для них виявлялися ще досить складними. Тепер вони професійні актори, вже подорослішали і мали можливість відточити психологічні моменти.

Вистава тільки народилася. Під час літніх вакацій актори подумають над деякими речами. Думаю, що далі вистава буде набирати, дорослішати. Слідкуватиму, щоб не змінювалася дієва кардіограма цієї історії, а все інше там збудовано. Вона житиме своїм життям.

Маємо з керівництвом театру певні плани. Про конкретику поки говорити зарано. Сподіваюся, що нова вистава теж буде цікавою для мене і глядача, корисною для театру.

— У театральному сезоні, що завершився, у мене вийшло дві прем’єри, продовжує розмову заслужений артист України Євген Лунченко. — У постановці Давида Петросяна вистави «Отелло» я граю Родріго, а в «Палаючи у пітьмі» — Дона Пабло. Отож, сезон виявися досить плодовитим на цікаві ролі.

Вже готуючись до роботи над роллю у виставі «Палаючи у пітьмі» прочитав цю п’єсу та про драматурга. Головні ролі тут виконує молода поросль нашого театру, а я задіяний у чотирьох епізодах. Граю лагідного диктатора. Пригадую фантастичний роман «Продавець повітря». Мій герой також продавець ілюзій, бізнесмен, який маніпулює на зоні комфорту. Зробив регламентований рай, в який посадив молодих незрячих людей. Розказує їм байки, що життя сповнене не тільки гарних емоцій.

П’єса була написана 1946 року. Вона антифашистська, в ній дуже прозорі алюзії. Це притча про духовну сліпоту. Думаю, що твір створений на хвилі антиутопій, що були написані в той час.

Особисто я по натурі не Дон Пабло, а Ігнасіо, який збурює спокій, ламає систему. Однак його діяльність приречена на загибель. А таких як Дон Пабло і сьогодні багато. З ними потрібно боротися, що на жаль не завжди виходить. Мій персонаж — це страшна людина за своєю сутністю, дволика і лицемірна. Намагався це показати у чотирьох відведених для моєї ролі епізодах. Хоча, звісно, я можу й помилятися, адже зіграв поки лише дві вистави.

Зізнаюся, що грати незрячу людину складно. Консультувався з лікарем, він порадив не фокусуватися на чомусь зовні. Під час роботи над образом часто згадував Аль Пачіно, який грав незрячого у стрічці «Запах жінки». Він незрячий, але проникає в людину. Мені здається, що Дон Пабло теж такий. Він тонкий психолог, проникає в психологію іншої людини, але виступає на темній стороні.

Пригадую в нашій родині був один незрячий чоловік — дуже порядна, добра, обізнана людина. Він втратив зір через нещасний випадок. Постійно слухав радіо, був у курсі всіх подій. Нерідко згадував і про нього під час репетицій.

У виставі переважно грають молоді актори. Всі ми колись були молодими, але коли прийшли до театру, то не мали таких можливостей, які мають тепер вони. Переважно бігали у масових сценах, про головні ролі могли тільки мріяти. А зараз молоді люди отримують все і відразу. Однак вони повинні розуміти, що ці ролі ще нічого не означають. У театрі не можна шукати комфорт, інакше він стане наче інтернат для незрячих. Театр не місце, де можна заспокоїтися, де можна зупинитися і мріяти. Театр — це, насамперед, робота, гіркі помилки, театр — це досвід.

Зараз як режисер працюю над новою виставою. Думаю, що це буде цікава постановка, яку створюємо за європейською прозою. Це психологічний, містичний детектив — жанр, в якому театр ще себе не пробував. У виставі гратимуть два актори.

Загалом наступний сезон має бути дуже плодовитим і багатим на прем’єри. Чекаємо на «Острів скарбів», «Соло для ударних», «Трамвай бажання» та інші вистави.

Фото з сайту театру.