Валерій Вітер: «Щодня згадую Україну»

-- Пригадайте будь-ласка як для Вас почалася війна.

-- Як і для всіх нас жахливо. О п’ятій годині ранку побачив вибухи зі своєї квартири на Русанівці в Києві. Хотіли якомога швидше виїхати, та поїхали не як більшість на захід, а на схід. До батьків дружини в Кременчук. Згодом виїхали спочатку до Львова, потім у Краків і, врешті, до Німеччини, де нас зустріли гарні знайомі. Слава Богу Німеччина нас пригріла. Оселися у Баварії, тут люди все добре розуміють.

--Як Ви там живете, творите?

-- Зупинилися у невеличкому селі Тауффкірхен. Там мешкає 700 чоловік. Звісно, умови не порівняти з українськими. Гарні будинки, в усіх автомобілі, прекрасна природа, чисте повітря. Зовсім скоро тут дізналися, що я художник і музикант. Випадково у кірхі заспівав «Аве Марію» Баха. Мене запросили на одну службу, на другу, дав кілька концертів. Потім почали запрошувати на свята, а їх там багато, вони присвячені різних святим, матері, батьку. Німці активні та дружні люди. Кірха у них відчинена зранку до вечора. Там стоять дорогоцінні канделябри, інші коштовності, але не чув жодного разу, щоб там хтось щось вкрав.

Не бачив, щоб у кірхі продавали церковні вина, свічки, книжки. Церкви там утримуються за рахунок пожертвувань. Сидіння з підігрівом. Цікаво, що всі німці знають нотну грамоту. Співають по нотах від малого до старого. Це мене вразило. Там гарна акустика, тому я в кірхі записав кілька пісень.

Умови для життя нам створили прекрасні. Допомогли з житлом, забезпечили харчуванням. Дружина й дочка вивчили німецьку мову. Дочка навчається у філії одного з харківських університетів. Дружина почала викладати у гімназії спочатку для українських дітей, а згодом і для німців.

Потихеньку почав малювати. Майже нічого не брав із собою з дому. Дякую друзям зі Львова, які передали фарби і папір. Став робити антивоєнні плакати. Один з таких плакатів потрапив на виставку в Мюнхені. Потім став створювати акварелі, портрети. В одному з німецьких банків провів велику персональну виставку. Німцям сподобалося.

Але такого культурного життя як у Києві там немає. Приміром місто Еггенфельден, 15 тисяч населення, яке за 100 кілометрів від Мюнхена. Там є театр, проте вистави там йдуть лише один раз на кілька місяців, галерей взагалі немає. Звісно, при бажанні можна знайти, де виставити свої роботи, та з нашою столицею не порівняти.

Спочатку робив портрети на замовлення, а потім поставив перед собою завдання створити портрети відомих українських сучасників, з якими був знайомий. Це Валерій Лобановський, Ада Роговцева, Ліна Костенко, Володимир Івасюк, Борис Тодоров (хірург), Ніна Матвієнко, Євгенія Мірошниченко, Юрій Іллєнко, Тетяна Яблонська. Вже зробив 15 таких портретів. Розмір 60 на 90.

-- Ви дійсно з усіма були знайомі?

-- Так. Малював дітей Євгенії Мірошниченко, з якою знімався в «Українській рапсодії». З Ніною Матвієнко протягом двох років їздили Україною. Дали разом багато концертів, зокрема в Києві та Кам’янці-Подільському. З Валерієм Лобановським їздили до Італії в 1977 році. Київське «Динамо» там грало, а ми давали концерти. Юрій Іллєнко жив у Прохорівці. Був у нього в гостях, разом шукали місця, де побував Тарас Шевченко.

Ліна Костенко була в мене на концерті в Будинку актора на Ярославовому валу, потім ми трохи поспілкувалися. Побував на кількох виставах Ади Роговцевої, робив для неї плакати.

-- Малюєте зі світлин?

-- Обираю кілька світлин, компоную їх так, як мені потрібно. Намагаюся створити не просто портрет, а узагальнений образ людини.

-- Деякі з цих людей ще живі. Вони знають, що Ви їх малюєте?

-- Ні, не знають. Лише Борису Тодорову повідомили. Хочу зробити їм сюрприз. Організую велику виставку, виготовлю каталог, запрошу цих шанованих людей.

-- Продовжуєте працювати над цією серією?

-- Хочу зробити ще багато портретів. Івана Кавалерідзе, який приїздив до нас під час навчання. Мого друга Ігоря Білозіра. Дружини плакатиста Анатолія Іконнікова — Валентини Калиновської. Далі в планах Тарас Петриненко, інші люди, які не зрадили Україні.

-- Хотілося б також трохи більше дізнатися про Вашу концертну діяльність протягом останніх двох з половиною років.

-- Вже говорив, що співав у церквах. Потім українці почали відзначати Великдень та інші наші свята. Хтось розповідає вірші, а я співаю. В основному це пісні з репертуару «Кобзи». Переважно співаю під гітару, без апаратури. Щоправда ще 2022 році був один концерт, де допомогли з апаратурою. Я виконував Гімн України, а всі присутні українці мені підспівували. Також виступав у кількох містах Німеччини, куди мене возили. Щоправда назви цих міст не пам’ятаю. А ще були приватні концерти для українців, на які приходило по 20−30 земляків. Розповідав їм історію «Кобзи», відповідав на питання. Люди були вражені, хтось плакав. Я приносив на ці концерти шматок рідної України, на яку багато хто з присутніх вже ніколи не зможе поїхати.

Всі ці концерти безкоштовні. Лише за один добре заплатили, але потім всі ці кошти вирахували з допомоги, що отримую. Але нічого. Я задоволений, що люди приходили, слухали.

По можливості надсилаємо кошти братам моєї дружини, які воюють у ЗСУ.

-- Можете порівняти українську та німецьку культури?

-- Вони зовсім різні. Але багато німецьких слів співпадають з українськими. Це було для мене відкриттям: сирена, тротуар, бюро, кома, феєрверк, дах, канапе, софа, диван, парасолька, цукор, папір, ваги, ґрунт, друг, варта.

Музична культура абсолютно інша, особливо в Баварії. Всі пісні маршеві, а в нас красиві, мелодійні. Загалом мистецтво на низькому рівні, з нашим не порівняти. Абстракція популярна всюди, але коли починають малювати щось реалістичне, то все виглядає примітивно. Мої твори були як маленькі шедеври на тлі всього того. (Усміхається). Костюми подібні один до одного, а в Україні вони в кожному регіоні унікальні.

Але німці дуже дисциплінований народ. Чоловіки там майже не вживають алкоголю, тільки пиво. Інколи шнапс. Починають працювати о шостій ранку, а до обіду вже вільні.

Хай мені вибачаються німецькі друзі, але поряд з українським борщем та галушками їхня їжа ніяка. Запам’ятав лише баварську варену ковбасу білого кольору та якийсь суп з кльоцками. Картопляне пюре солоне і з оцтом, їсти його взагалі неможливо.

-- Чи добре володієте німецькою мовою?

-- До цього трохи знав англійську та французьку. Місяць походив на курси німецької мови, зрозумів, що це не моє. Краще більше себе реалізую як художник. Звісно, на побутовому рівні знаю мінімум. Але вчити граматику вже важко. До того ж баварський діалект інколи навіть не всі німці розуміють.

-- Чи продовжуєте виконувати пісні російською мовою?

-- Ні, не співаю. Раніше було десь 150 таких пісень, всі вони відійшли.

-- А чи створили нові пісні?

-- Поки ні. Багато малював. Відновив деякі пісні, які давно не співав. Вивчив багато пісень іноземними мовами — французькою, італійською, німецькою. Якщо в Україні створював нову пісню, то відразу її записував. А там поблизу таких студій звукозапису немає.

-- Часто згадуєте про Україну?

-- Кожен день. У Кременчуці живуть батьки моєї дружини. Тут залишилося багато друзів. Свого часу мріяв про Мюнхен. Виявляється типове німецьке місто, гарні церкви у центрі. Але не порівняти з Дніпром, Хрещатиком, Русанівкою, де я жив до війни. Мине якийсь час і я сюди обов’язково повернуся.

-— Чим ще Вам запам’ятався цей період життя?

-- Взяв участь в акції «Україна незламна». Разом з колегами підготував колективну виставку, яка має проїхати Європою.

Працював з відомим скульптором зі США Євгеном Прокоповим. Він створив фантастичний монумент, присвячений Україні — блакитно-жовтий птах. А я на його прохання зробив лого до цього монументу. В якому місті буде встановлено цей монумент поки не визначено.

-- За час повномасштабної війни Ви вже вдруге приїхали до України.

-- Мій приїзд минулого року був дуже насиченим, все розписано по годинам. Зустрічі з друзями, концерти. Так само багатий на події й другий приїзд. Вже першого дня вітав з днем народження заслуженого художника України Петра Зикунова. Наступного дня спілкувався у кав’ярні з прекрасним актором Віктором Андрієнком. А ще з архітектором Олександром Карповим, з яким дружу ще з інституту. І звісно ж концерти, зустрічі з шанувальниками. Люди виходять з них вражені.

Сподіваюся реалізувати великий виставковий проєкт у Тернополі десь у жовтні-листопаді цього року…

Того ж вечора у художній майстерні Валерія Вітера, що в Києві, відбувся на концерт, на який завітали його друзі, багаторічні шанувальники творчості митця.

Пан Валерій розповів про історію гурту «Кобза», в якому співав з 1971-го до 1987 року. Про створений ним колектив «Кобза. Оригінал», який почав свою творчу біографію з концерту у Національному палаці мистецтв «Україна» 2000 року з нагоди 55-річчя Юрія Рибчинського. Згадав, як у Канаді познайомився з австралійським бандуристом Віктором Мішаловим, робив з ним камерні концерти. Коли повернувся в Україну, то вирішив робити їх і тут. Спершу в кафе «Генерал» на Андріївському узвозі, потім у театрально-артистичному кафе в Національному заповіднику «Києво-Печерська Лавра», згодом у майстерні художника Петра Зикунова і, врешті, у своїх художній майстерні.

Під час концерту звучали пісні з репертуарів гуртів «Кобза» та «Кобза. Оригінал», українські народні пісні, твори на вірші Лесі Українки, Леоніда Глібова, Юрія Рибчинського, музику Миколи Мозгового та інших українських композиторів. На прохання публіки кілька пісень виконав польською, французькою та німецькою мовами. Кожен номер закінчувався вигуками «Браво!» та гучними оплесками.

— Знайомий з Валерієм дуже давно, — розповів після закінчення концерту народний артист України Володимир Соляник. — Він музикант, а музикант для мене вище ніж вокаліст чи інструменталіст. Він розуміє музику, розуміє про що співає. Це людина яка ніколи не підвела мене в житті, ми дуже часто спілкуємося.

Побачив його останні роботи, це просто супер. Чудові портрети, плакати, графіка. Якщо людина талановита, то вона талановита в усьому. Був на багатьох концертах Вітера. Він людина яка любить музику, мистецтво і просто живе.