Мар’яна Боднар: «Театр, кіно, хороша музика, виставки — фантастично лікують!»

-- Розкажіть будь-ласка як цей проєкт з’явився у Вашому житті та про процес підготовки самої вистави, її внутрішню кухню.

-- Все відбулось як у всіх хороших професійних театрах. Спершу було оголошено кастинг на ролі, для якого ми готували та виконували арію з опери. Далі режисер Іван Уривський ставив різні драматичні завдання та спілкувався з учасниками. І, зрештою, з диригентом-постановником Віталієм Фізером вже вибирали та визначали хто на яку роль в постановку підходить чи не підходить. Мені запропонували роль Першої Русалки, чому я дуже зраділа. Але це опера Леонтовича, який є перш за все хоровим композитором, тому всі головні жіночі персонажі так чи інакше є частиною хору і виконують всі хорові твори. А власне саме хор є головною діючою особою. Окремо звичайно виділена лінія Козака.

Сам процес постановки був дуже цікавим, творчим і я б сказала --дихаючим. До початку постановочного процесу вже була готова та представлена нам концепція, неймовірна кінематографічна сценографія та ескізи костюмів. А далі ми почали рухатись від сцени до сцени, наповнюючи ту чи іншу задану ситуацію енергетикою, контекстом, емоціями та пластикою.

Це був дуже гнучкий процес, все наповнювалось та змінювалось в залежності від зміни ситуації, переходу на сцену, роботи з декорацією та реквізитом. Якось наш диригент-постановник Віталій Фізер, який власне і створив прекрасне аранжування музики Леонтовича, сказав, що головне, аби ми стали командою. Знаєте, було відчуття, що ми один дуже дружній, гармонійний, творчий організм, який з захватом творить щось нове, щось дуже свіже та неочікуване, підтримує один одного, надихає та отримує масу задоволення. Було круто. А головне була створена дуже цікава сучасна концепція, поламані певні стереотипи про козаків та русалок, підняті теми споживацтва, екологічного забруднення та людських відносин. Мені завжди до вподоби новаторські, сучасні речі та звичайно естетика, а тут вона дуже потужна.

Звичайно, всі знають, що естетична складова дуже вагома в усіх постановках Уривського, від сценографії до костюмів та розташування персонажів на сцені. Часом, у мене було відчуття, що це наче кадри з фільмів Соррентіно. І тут дуже хотілося відзначити неймовірну роботу художниці Тетяни Овсійчук, саме вона створила всю красу на сцені, була на всіх репетиціях та примірках, і коли відповідно до пластичних елементів вистави потрібно було щось змінити в костюмах -- це одразу змінювалось. А те, як вона відчула кожну з дівчат і кожній ідеально підібрала все -- від взуття до окулярів та гриму — просто неймовірно. Ми всі були в захваті.

--Що можете розповісти про свою героїню?

-- Найбільше Перша Русалка розповідає про себе в пісні-розповіді, чому і як вона потрапила у води Дніпра. Власне, по історії, вона там першою і опинилась. Ще вивчаючи твір до кастингу, я вже відштовхуючись від слів пісні, почала трішки роздумовувати над її характером та мотивацією, намагатись пропустити її переживання крізь себе (завжди так роблю, йду від слова, там все). В арії Першої Русалки, є дуже багато для мене драматизму та сили. Там є відчай, образа, злість, розпач, але я знайшла для себе й той момент надлому, коли вона дозволила собі, розповідаючи цю історію дівчатам-русалкам, проявити свій справжній біль, тугу, можливо жаль за тим життям, яке так і не дожила. Але далі, вона просто бере себе в руки, зціпивши зуби, збирає знову розбиті скельця свого серця та йде далі. Моя героїня, для мене -- однозначно сильна, з внутрішнім стержнем, вона точно не плаче (хіба часом стиха тужить, щоб ніхто не бачив). Вона захищає та оберігає цілу спільному Русалок, по суті -- є їх «альфою» (я її так для себе назвала), підтримує та захищає правила та традиції того нового підводного світу, нового життя усіх дівчат, які розгублено в ньому опиняються, як Нова Русалка. Разом вони наповнюють його прекрасною жіночою естетикою та енергією. І це так красиво, а вишукано, правда?

-- Класична опера поставлена в сучасному стилі. Як Ви до цього ставтеся?

-- Ставлюсь прекрасно. Я людина сучасна та люблю щось нове, прогресивне, люблю творчі експерименти. Головне, щоб була продумана концепція правильні ціннісні меседжі. Багато опер у світі сьогодні поставлені в сучасному трактуванні. Це круто, адже вони суголосні сьогоденню.

До того ж немає нічого нового. Насправді все повторюється: природа людини, людські відносини, людські характери та поведінка, змінюються лише епоха, час, одяг, декорації. То чому не перенести події в сучасність і не поговорити про ті речі, які сьогодні актуальні і наболілі.

-- Раніше Ви грали переважно в оперетах та мюзиклах, а тут опера. Очевидно специфіка відрізняється?

-- Взагалі я саме по освіті оперна співачка, але щаслива працювати саме в музичному театрі і саме з таким широким спектром жанрів, бо це дуже цікаво, дуже різноманітно і за енергетикою і за технікою виконання. До того ж це завжди якийсь цікавий творчий виклик. А я таке люблю, бо це про розвиток. Щодо порівняння опери та інших музичних вокальних жанрів -- в кожному є свої особливості, є складнощі, своя голосова манера (особливо якщо порівнювати оперу/оперету та мюзикл), голосовий режим. Наприклад, в опері потрібно постійно співати в академічній манері. Це і важко, але й легко водночас, але потрібно добре розігріти голосовий апарат та дихання. І головне вгамувати переживання. В нашій опері «На Русалчин Великдень» ми взагалі співали без перерви більше години, адже хор русалок, в якому співають усі, постійно знаходиться на сцені і співає окрім того, що ми виконуємо ще й наші сольні твори. Я завжди порівнюю оперний спів зі спортом, адже це і є спорт. Без належної підготовки, режиму, самоконтролю або не вийде заспівати, або можна перестаратись і зашкодити своїм голосовим звʼязкам (а це як підняти в спортзалі неналежну вагу та ще й без розігріву). Оперета теж має свою особливу складову: це поєднання вокальних партій і драматичного тексту. Вокал також академічний, підготовка до співу така ж як і для опери, але тут є інший виклик (особливо для академічних співаків) саме драматичний текст, який має звучати як звичайна розмова, а не співані слова. Це вже зміна голосової манери, і треба дуже балансувати, дуже обережно це поєднувати, не перефорсувати текст (особливо коли він на музиці), щоб легко вийти на класичну та ще й дуже тесітурно високу арію.

А мюзикл — це взагалі інший підхід: зовсім по-іншому працює гортань звʼязки, звукова подача інша, багато танцю, драйву, емоцій, текстів. Тут важливо також підтримати сильну фізичну форм, контролювати емоції та працювати над диханням. Бо енергетично, особливо такі мюзикли як «Чикаго», «Сімейка Адамсів», «В джазі тільки дівчата», дуже потужні. Це марафон, треба розкласти свої сили на всю виставу і при цьому не втрачати запалу та драйву. Дуже люблю за це мюзикли.

А взагалі, всі жанри прекрасні. В кожного є своя естетика, емоційність, своя особлива складова. Мені цікаво працювати у всіх жанрах. Так, це багато роботи над голосом, і це виклики, але це ж і є -- найцікавіше.

-- Що вплинуло на Ваш вибір професії?

-- Зізнаюся, що у дитинстві у мене не було голосу. А коли мені було шість чи сім років батьки вирішили все ж віддати до музичної школи, аби я повноцінно розвивалася. Коли побачила бандуру, то відразу захотіла навчитися грати на цьому музичному інструменті. Та не взяли, бо не вміла співати і не було слуху. Але мамі запропонували віддати мене на скрипку. Не скажу, що була у захваті від цього музичного інструменту спочатку, хоча він мені давався. З першого класу вже вивчала досить складні твори та брала участь у безлічі концертів та конкурсів. Проте скрипка зіграла ключову роль у розвитку слуху і взагалі розвитку моєї музичності.

Коли мені було років десь п'ятнадцять років, ми вперше поїхали з батьками за кордон на море до Болгарії. Жили на туристичній базі, а поруч кожного вечора відбувалися дискотеки. Одного разу вночі почула пісню Селін Діон «My Heart will go on». І все. Так закохалася в цю пісню, що з’явилося непоборне бажання співати. Спочатку батьки до цього серйозно не поставилися. Але мій тато, який був художником, завжди підтримував творчі прагнення дочки. Подарував музичний центр з мікрофоном. У той час хотіла співати естраду, поп-музику. Татів друг мав свою студію звукозапису в Тернополі. Він сказав, що в мене не попсовий голос, у ньому є якась плакучість. Тоді не надала цьому значення, виступала в школі, здобула перемогу на одному фестивалі, багато конвертувала від школи співаючи ту ж Сеlin Dion (яку досі обожнюю).

Через якийсь час мені запропонували прослухатися в однієї викладачки у Тернопільському музичному училищі. Та сказала, що в мене оперний голос. До того я про оперу навіть не чула, але зацікавилася. Мені завжди цікаве щось нове і нестандартне (ви вже знаєте). На той час я вже вступила до Києво-Могилянської академії (моя перша освіта Магістр культурології), але при можливості приїздила до цієї викладачки. В якийсь момент вирішила паралельно вступити до Національної музичної академії України.

Якщо коротко -- до цього питання я поверталась в кілька етапів, і не одразу таки вирішила, що це мій остаточний шлях, моя мрія, за якою я повинна йти. Між тим встигла попрацювати журналісткою на різних телеканалах, згодом в інформаційній службі Секретаріату президента Віктора Ющенка. А потім, якось до рук потрапив один диск неокласичної музики, опери. Він мене так зачепив, відбувся той самий turning point, я відчула, що так страшенно знову хочу співати, що цього разу не відступлю. Першою моєю вчителькою вокалу в Україні була Надія Куделя. Потім я вступила на вечірнє відділення Національної музичної академії до класу Діани Петриненко. Провчилася там рік, а потім подала документи до римської консерваторії St. Cecilia, яку й закінчила. Окрім італійської школи вивчала ще Estill Voice Craft, техніки якої допомогли мені розвинути зрештою і ту манеру голосової подачі, яка потрібна для виконання ролей у мюзиклах.

-- А як доля звела з Національною оперетою України?

-- Я навчалася у Римі, потім у Відні. Але я з тих людей, яких весь час тягне додому, до сімʼї. Після Революції Гідності в Україні був справжній сплеск, піднесення, розвиток. Ми вирішили з чоловіком, що набуті знання та навички повинні привезти та розвивати вдома, привносити свої таланти в рідну країну.

Спочатку трохи пожили в Ужгороді (там тепер живе моя родина, хоча сама я з Тернополя), а потім вирішили повернутися до Києва. Саме тоді я дізналася, що в Національній опереті України буде прослуховування. Подала документи і після прослуховування мене прийняли до театру. Спочатку дали роль циганки в опереті «Маріца». Потім була комічна опера «Ключ на Бруківці», «Містер Ікс», «Біла Ворона», «Сімейка Адамсів», «В джазі тільки дівчата», «Москалиця», мав бути «Бал». Так я почала працювати в улюбленій опереті.

-- Напевне є улюблені ролі?

-- Страшенно подобається Мортиція Адамс з мюзиклу «Сімейка Адамсів». Треба було пройти довгий шлях зміни себе, голосу, манери розмови та поведінки, щоб перевтілюсь в неї. Спершу ніхто навіть не чекав, що це вдасться. Режисер Кестутіс Стасіс Якштас казав, що цей образ мені не зовсім властивий, бо я енергійна, весела, швидко розмовляю, емоційна. А це має бути повна протилежність. Але я дуже наполеглива та працьовита, і як я вже казала, люблю ті виклики, я змушують тебе шукати, працювати над собою, вдосконалюватись. Я себе трішки пригальмувала. Хоча насправді велика частина образу Мортиції — це саме я. Сильна, стримана, зовні холодна та жорстка, а в середині дуже любляча та сповнена вогоню танго. Далі я, звичайно, поглиблювала цей образ, дуже уважно слухала всі режисерські підказки та завдання. Взагалі дуже люблю працювати з різними режисерами, і мені в театрі щастило на найкращих. Кожен режисер це таке цінне джерело знань, підходів, технік, унікального бачення та стилю. Кожен привносить для актора щось дуже цінне для розвитку, важливо його ловити та уважно вбирати в себе.

Також була дуже близькою і бракує сьогодні вистави «Москалиця», яку поставила Влада Бєлозоренко. На прем’єрі у цій виставі грала запрошена артистка. Не чекала, що через якийсь час мені запропонують зіграти цю роль. Був великий виклик, бо це винятково драматична роль зі складним драматичним текстом, дуже емоційними, психологічними монологами. Я не драматична актриса за освітою, але який це був неймовірний захват працювати над такими складними емоційними станами, переживаннями, над таким комплексним, багатошаровим персонажем та її історією. Москалиця -- взагалі дуже близька для мене роль, як за персонажем та її історією (дуже перегукувалось постійно з історією моєї бабусі, вона була заслана до Сибіру на 10 років), і за драматичним наповненням. Взагалі -- роль про, яку можна лише мріяти. Сподіваюсь, колись отримати щастя працювати ще над таким складним матеріалом, саме драматичним. Їздили з «Москалицею» до Херсона на фестиваль «Мельпомена Таврії». Це єдиний раз, коли я була у цьому місті. А роль Москалиці остання перед початком повномасштабного вторгнення.

У цей час ми активно готували пластично-драматичну виставу «Бал», італійського режисера Маттео Спіацці. Я створювала цікаву героїню, випуклий, драматичний образ, який тримав свою лінію через різні епохи. Але, за день до премʼєри почалась війна.

Нова роль Першої Русалки для мене теж дуже важлива та близька. А цього року ми ще багато працювали над шикарним мюзиклом «Чикаго» в постановці очільника нашого театру Богдана Струтинського. Сподіваюсь скоро показати вам ще одну свою улюблену героїню.

А загалом, так спостерігаю, що вимальовується певний типаж моєї героїнь. Це сильні жінки, зі стержнем, внутрішньою сильною енергетикою. Вони дуже часто емоційні, трішки імпульсивні, харизматичні, з почуттям емпатії до інших та часто загостреним почуттям справедливості. І майже у всіх є якась така грайлива, комічна складова. Тому мені цікаві і драматичні і комічні персонажі.

-- Граєте на різних за розміром сценах. Чи відчуваєте різницю?

-- Можливо на великій сцені потрібно робити більший посил голосом, енергетикою, охоплювати собою весь зал, на малій сцені інше -- видно всю фальш в грі. Тому грати треба правдиво і віддавшись своєму персонажу до кінця завжди і всюди, тоді розмір сцени не буде мати значення. Так я, звичайно, ретельно готуюсь, щоб бути впевненою в текстах, мізансценах, співі та танцях, але на сцені ти стаєш уже іншою людиною і в пластиці і в розмові, ти проживаєш чужі життєві історії, реагуєш саме на ті події, які саме в цю мить відбуваються на сцені (а вони часом можуть піти і трішечки не за планом), живеш в партнері та створюєш зовсім інший світ. І це такі неймовірні, фантастичні відчуття, які навіть важко передати.

На малій сцені (сцена 77) грала саме Москалицю, а також в комічній опері «Ключ на бруківці» Оффенбаха. Зал дуже близько, а я люблю контактувати з залом, відчувати його бачити очі та реакцію глядачів. Раніше, навіть коли робила сольні концерти чи музичні проекти, вони були в контакті з авдиторією.

-- Чи відбуваються такі концерти сьогодні?

-- Поки ні. Цей рік я не маю бажання та якогось енергетичного ресурсу. Є театр, мені подобається, що в ньому відбувається зараз, було дуже багато проєктів, дві складні великі премʼєри, а насичені періоди підготовки до них. Також займаюся фотографією. Сублімую туди частину своїх думок і переживань про війну, про людей. Намагаюся перекрити реальність позитивним візуалом.

У новому сезоні буде багато нових цікавих проєктів. Зокрема, «Орфей та Еврідіка» у співпраці з французькою постановочною командою. Можливо у перспективі і зроблю концерт. Поки не думала над цим.

-- Як для Вас почалася повномасштабна війна?

-- Як я вже розповідала раніше ми готували виставу «Бал». Щодня з ранку до вечора були в театрі. Творили, жили в такому крутому творчому процесі. Кожен актор створював свій дуже характерний впізнаваний образ за новими техніками режисера. А коли ти задіяний у процесі творення це дуже цікаво, це захоплює з головою. Наступного дня мала відбутися генеральна репетиція, а вночі все почалося.

Мій чоловік прокинувся від думки, що йому потрібно заправити машину. І поки він був на заправці, почалися вибухи. Він повернувся за мною. Спочатку вирішили поїхати до своїх друзів за місто. Але не дуже добре вибрали напрямок, бо це було поблизу Гостомеля та Бучі. Тому поїхали далі, до родини на Закарпаття. Вікторія та Кестутіса Якштас, які ставили у нашому театрі «Сімейку Адамсів», дуже за всіх нас переживали, знаю всіх обдзвонювали, запросили приїхати до Каунаса. Поїхала до них з подругою. Побула там кілька днів, подруга залишилась з котами, і живе, вчиться та волонтерить вже звідти. А потім поїхала я до знайомих музикантів у Німеччину, робити те що могла і повинна -- концерти у Німеччині на підтримку України та збору коштів.

Потім якось так склалось, що запросили до Великобританії. Там познайомилась з неймовірно крутими волонтерами «Support Ukraine», таким щирими жертовними українцями, що разом ми почали робити концерти та музичні проєкти в підтримку України за збирати кошти на ЗСУ.

В якийсь момент мені запропонували повчитись в Guildhall School of Music ad Drama, одному з кращих перформативних закладів світу. Я страшенно люблю отримувати нові знання та навички, тому важко було відмовитись від такого подарунку. Проте у серпні минулого року повернулася в Україну, тут мене чекали сім’я та улюблена робота.

Час, що був проведений за кордоном, не минув даремно. В Англії я отримала дуже важливе -- нові знання, нове звучання і впевненість. Тепер маю ще більше задоволення від виходу на сцену ніж раніше.

-- Ви вже згадували про захоплення фотографування. Що можете додати?

-- Мій батько Юрій Боднар був відомим художником, можна сказати, що я зростала у богемно-мистецькому колі. З дитинства малювала, хотіла мати творчу професію. Коли вступала до Києво-Могилянської академії, то обрала саме культурологію, бо вона має відношення до мистецтва.

Був період, коли на певний час втратила голос. Почала глибше цікавитися живописом. Коли жила на Закарпатті, та навіть організовувала пленери, симпозіуми. Під час одного з пленерів познайомилася з художником Миколою Журавлем та його дружиною Дариною. Вона сфотографувала мене кілька разів. Я стала придивлятися як робиться кадр. Вже до цього робили знімки на мобільний телефон, а після цього вони почали виходити кращими. Якось прийшло розуміння, що я вже готова спробувати саме взяти саме професійну камеру. Придбали камеру, але саме в цей час від ковіду помер мій батько. Було морально дуже важко. Десь півроку її не чіпала. Та все ж одного холодного вечора зробила першу фотосесію — саму себе. Багатьом сподобалося.

Відтоді все й почалося. Спочатку фотографувала колежанок з театру для портфоліо та експериментування. Особливо вдалою вийшла перша фотосесія, де я фотографувала Дарину Цигіпу. Вона досі одна з найбільш художніх та естетично вишуканих. А далі було багато цікавого, багато пошуку, багато героїв в кадрі, часом -- неймовірно цікавих героїв, нових планок, які я для себе ставлю, а якихось досягнень. Для мене зараз це не просто хобі, а вже друга професія, в якій мені дуже подобається розвиватися, шукати, знаходити себе. Це не дає спокою моєму мозку, бо я ще у пошуку своєї супер-ідеї та супер-кадру.

Нещодавно зреалізувала проєкт «Не мовчи. Полон вбиває» (нещодавно ми писали про нього).

-- Чи є ролі, про які мрієте?

-- Перше що спадає на думку -- якщо мюзикл, то мабуть, Мері Попінс. Відчуваю, що це я. В опері -- то Русалка (знову, але вже Дворжака) чи Маргарита в Фаусті Гуно. Також хотілося б ще драматичних ролей, таких, яка була в «Москалиці», з української класики особливо. Такі ролі — можливість інтелектуального розвитку і дуже глибокого пошуку.

-- Щоб Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

-- Хочу побажати всім знаходити сили вірити, не здаватись та не втрачати себе та людяності один одного у цей дуже складний, дуже стресовий час. Ми повинні бути цільні як ніколи, хоча б своїх життєвих чи професійних мікросвітах. У підсвідомості у нас записується весь негатив, всі стреси та переживання, що відбуваються уже третій рік. З цим доведеться далі жити і потихеньку долати та лікувати. Як противагу — потрібно знаходити місце для радості, для позитиву, для емоційного перезавантаження та розрядки. Фантастично лікують театр, кіно спілкування, хороша музика, виставки. Можна також просто створити для себе нове хобі, якесь нове захоплення, нові курси, а нове навчання, що буде відволікати, а головне наповнювати. «Варто мати ціль, тоді можна пережити будь-яку складну ситуацію» (Віктор Франкл). І не забути підтримувати всім чим можна ЗСУ, тільки завдяки їхній боротьбі, жертовності, стійкості та героїзму ми ще живемо та маємо щастя не тільки говорити про театр, життя та мрії, а й працювати та творити.