Хто врятує світ?

Хто керує світом? Хто керує нами? Міністри вважають правдивими слова тільки тих, у кого є золото. Для нас настав час діяти. Якщо ми хочемо напоумити світ, ми можемо розраховувати тільки на таких, як ми самі. Ці слова належать парижанам, котрі насолоджуються співом пташок і кваканням жаб, цінують хороше вино й зустрічають світанки. Усі їх кличуть просто: божевільними. Та можливо наш світ можуть врятувати від жадібних торговців лише Шановані безумці?

— Я прочитав цей твір дуже давно, знав історію його постановок — почасти невдалих, — розповів режисер та художник-постановник, заслужений діяч мистецтв України, лавреат Шевченківської премії Сергій Маслобойщиков. — Він завжди мене лякав своєю масштабністю, бо в оригіналі — це величезна п’єса, з великою кількістю діючих осіб. В той же час, ця п’єса мене приваблювала надзвичайно цікавими характерами та прекрасною поетичною літературою. Зрештою, я вдався до версії «за мотивами» і переструктурував п’єсу для меншої кількості персонажів. Крім того, в цьому творі є тема, що мені дуже близька. Це про те, що в світі нічого не починається «з початку» — шлях культури, це шлях багатьох поколінь, які не зникають в нашій свідомості, вони присутні і живуть разом з нами.

Моя співпраця з пра-колективом Театру на Подолі почалася ще в 1979 році, коли цей колектив вперше зібрався, як молода ініціативна група, завдяки енергії і таланту Віталія Малахова. Тоді це називалося Театр Естради. З тієї першої команди в Театрі на Подолі лишилося всього дві особи: Алла Сергійко та Тамара Плашенко. На разових виходах на сцену і лише в одному спектаклі, продовжує працювати Володимир Кузнецов, але він вирішив остаточно покінчити з театром і не приймає запрошень на нові постановки. Особисто для мене це стало болючою втратою, бо я планував цю виставу зробити саме для цих трьох прекрасних акторів. Втім, Алла Сергійко і Тамара Плашенко все ж таки грають в ній! З тих давніх часів, а фактично з 1986 року, я не мав жодних творчих зв’язків з театром, крім дружніх стосунків.

Звичайно, війна внесла свої корективи в підготовчий та репетиційний процеси. Деякі молоді актори подалися до лав ЗСУ і акторський склад впродовж всього репетиційного періоду змінювався. Обмежений склад технічних працівників, не дозволяв, як це зазвичай робиться у великих театрах, працювати робітникам у дві зміни. Таким чином, ми мали всього три репетиційні дні на сцені, два з яких хворів один з наших головних виконавців. Це був екстремальний режим випуску, який ми все ж таки подолали.

Я радий, що я працюю з гарними талановитими акторами, серед яких, моїми улюбленцями все ж таки лишаються Алла Сергійко і Тамара Плашенко. Але це не означає, що я ставлюся з меншою любов’ю до Сергія Бойка, Марії Рудковської, Тетяни Печенкіної, Світлани Телеглової, Ігора Волкова, Ігора Ніколаєва, Артема Атаманюка, Івана Завгороднього, Михайла Кришталя, Мирослава Павліченка, Євгена Ковирзанова, до красунь Юлії Брусенцової та Олени Свірської, до Станіслава Мельника, Артура Пісковського, Артема Каратаєва, Олексія Суґака, Станіслава Крушинського!

Сценографічне рішення являє собою ніби сховище старовинних картин, які розгорнуті на глядача зворотною стороною, що нагадує контури якоїсь напівзруйнованої будівлі. Персонажі з’являються ніби сходячи з лицевої сторони тих картин. З рештки цієї будівлі висувається довгий стіл, який мабуть колись був повністю всередині і слугував не одному поколінню мешканців. Саме багатофункціональність цього довгого стола, який є і фамільним столом, і кав’ярнею, і сценою, і ешафотом, і ще всім тим, що може прийти глядачу в голову, дозволяє нам створювати ігровий простір театру.

У нас два музичних простори. Один складається з класичних барокових творів Жана Батіста Люллі та Генріха Франца фон Бібера, що лунають з динаміків, а другий — класичний французький вуличний акордеонний шлягер — жива музика, що її виконує прекрасний актор і музикант Іван Завгородній.

Костюми робила моя улюблена художниця Наталія Рудюк.

Особливо хочу сказати про пластику. Доля познайомила нас з надзвичайно талановитою актрисою і балетмейстером Ольгою Голдіс. Її внесок у виставу важко переоцінити! У неї унікальне відчуття театральної форми, органіки руху тіла, драматичної напруги, що сплавляється в нерозривний художній образ.

Я ніколи не кажу про задоволення від того що я зробив. Я можу говорити про задоволення працювати над тим, чи тим твором, з тими чи тими акторами, співробітниками, але якою б врешті успішною не була постановка, вона для мне завжди незавершена. Тож, продовжувати, чи не продовжувати над нею працювати, це лише питання можливості.

З кінця листопада, я починаю ставити п’єсу Лесі Українки «Камінний господар» на сцені Національного театру імені Марії Заньковецької у Львові. Закінчую писати кіносценарій на замовлення платформи Netflix. Є ще кілька проєктів, як для кіно, так і для театру, які анонсувати поки що зарано.

Фото з соціальних мереж.