Жити треба сьогодні

Беззахисна дівчина потрапляє на дах покинутого маєтку. Там вона стикається з неймовірним феноменом. Коли дівчина одягає капелюх, який знаходить на горищі — вона викликає у цей світ привид померлої людини, що була власником цього капелюха. А капелюхів на горищі декілька…

Так героїня опиняється у полоні дивних створінь, які, наче з мишкою, бавляться з нею, змушують виконувати свої хворі забаганки. І чим довше це продовжується, тим більшою заручницею містичних обставин вона стає. Чи вдасться їй розгадати страшну таємницю загибелі божевільних привидів? Чи вдасться їй звільнитися?

Чим бажання мерця відрізняються від бажань живою людини і які стосунки можуть виникати між цими на перший погляд різними істотами, чи можуть, наприклад, вони закохатися один в одного — всі ці делікатні теми демонструє смілива постановка про небезпечність та непередбачуваність потойбіччя.

— Життя і смерть — це і є найголовніша містика, яка з нами трапилась, -переконаний Богдан Гнатюк. — Життя містичне саме по собі. А конкретних духів чи привидів я під час написання пʼєси не бачив, як би того не хотів, чи не був готовим до цього. Навпаки, був дуже приземленим, навіть матеріалістичним. Безсмертний Гамлет казав: «Багато є, Гораціо, на світі, що і не снилось нашим мудрецям». Я доки був юним, свято вірив у цей рядок. Але може нічого і не має. Хто знає? І чи це важливо? Я не можу похвалитися тим, що мене щось особливо надихало на написання цього матеріалу. Я вже давно не хлопчик, і наївне відчуття чистого натхнення залишились десь позаду. Втім, мені все ще хочеться у щось грати. Наприклад в жанри. Вибрати жанр, почати його досліджувати, а потім писати в такому ж стилі, але з елементами деконструкції і постмодернізму, привносячи щось своє. Під час написання пʼєси я багато гуляв вечірнім лісом і звертався до класичних зразків англійської готичної літератури.

Найбільше запамʼяталось те, як у липні, у шалену спеку відключали електроенергію, і актори піднімались до мене на тринадцятий поверх пішки, щоб позайматися мистецтвом. Власне, цю виставу ми сконструювали у мене в квартирі. І я безкінечно вдячний акторам, що вони терпіли певні незручності. Але їхній романтизм і їхня уява перетворили мою кухню-студію на істинний театр. Вони, можна сказати, назавжди освятили мою оселю.

За роки своєї творчості у своїх творах, як театральних так і прозових і висловив як режисер і як автор стільки «високих» і головних думок, що в цей раз вирішив і глядачів, і себе від цього тягаря звільнити. Можливо, у виставі і не має головної думки. Проте є Воля. Воля до життя, хоч мова йде про мерців. Справа не в думці, а в відчутті. Відчуті, що буття прекрасне попри все, що у ньому відбувається.

Вже не вперше у своїх п’єсах звертаюся до теми боксу, бо ми є боксерською нацією. Наша школа боксу відома на весь світ, наші боксери стають абсолютними чемпіонами і наші люди кожен день відважно бʼються за своє майбутнє. Історично склалося так, що ми маємо стояти у бойовій стійці. І українці це роблять — гідно та сміливо.

Цього разу я вперше працював з Данилом Шевченко та Катериною Шведенко. З Данилом ми познайомилися, коли навчалися театральній режисурі в університеті І. Карпенка-Карого. Це актор, ведучий, молодий талант. Багато знімається у вітчизняному кіно. Катерина Шведенко — багатогранна особистість. Це актриса, танцівниця, викладачка англійської мови, права активістка, щирий патріот України.

Наша вистава — результат спільної роботи з акторами. Усі сценічні рішення ми приймали колективно. Ми багато шукали і багато знаходили. Все це відбувалось стихійно, емоційно. Пластичні прийоми — це лише результат того, що я даю акторам свободу вільно існувати в просторі вистави. Актор має бути творцем, у нього має працювати голова.

Роботу над виставою завершено, інакше ми її не показували. Дитина народилася. Пологи пройшли вдало. Багато хто її вже полюбив.

Як і деякі мої інші вистави цю показуємо на сцені театру «Культ». Це незаангажований і свіжий мистецький плацдарм в центрі Києва. Тут вільно дихається, багато молоді, легка і приємна атмосфера. Немає пафосу. Показують дотепні і цікаві вистави.

Я працю над тим, щоб дізнатися якомога більше, тому багато читаю, багато чого дивлюсь, і насолоджуюсь мистецтвом. Це мене наповнює. Це як тренування перед боксерським поєдинком. Прийде час, і я вийду на ринг. Тобто продовжу писати і ставити.

Також ми мали змогу поспілкуватися з акторами. Ось що вони нам розповіли.

Олег Терновий:

«Можу сказати, що Богдан Гнатюк прогресує як драматург і як режисер. Мені імпонували і його перші проби пера. Це було цікаво і прогресивно на тлі іншої сучасної драматургії. П’єса про привидів це взагалі щось дуже несподіване. Відчуваю, що перед тим як писати драматичний твір він опрацьовував і досліджував цю тему досить глибоко як з точки зору духовних об’єктів, так і інтелектуальних роздумів. Для більшості з нас таке явище маловідоме, ми бачили лише фільми на цю тему.

Його погляд, як мінімум, небанальний, розумний. А для мене ще й креативний та сучасний. Було цікаво брати участь у цій постановці, вкотре працювати з Богданом і безпосередньо грати цю роль, яку я відразу полюбив. Зацікавила вона своєю ексцентричністю. Спершу мій герой справляє враження негативного чи злого. А насправді це такий психотип, який я досить часто зустрічав. Люди, що ховаються за такою поведінкою, такою маскою насправді ховають свої тяжкі травми минулого. Їм здається, що таким чином вони справляють враження крутих. Граючи злого шукаю, що в ньому є доброго. Насправді таких місць було чимало. Не мені судити про свою роль. У Богдана Гнатюка насправді прописаний людяний персонаж не з точки зору доброти, а щодо наближення до реальності.

Репетиції розпочалися під час блекаутів, коли відключення світла тривали дуже довго. Основним місцем наших репетицій стала квартира Богдана. А саме кухня, яка в нього доволі простора. З теплотою згадую той період. Наш режисер живе на досить високому поверсі. У більшості випадків ліфт не працював і ми ходили пішки. Отож, репетиції починалися з силової розминки. Потім почали практикувати тренаж. У ту шалену спеку не можна було включити кондиціонер. Загалом атмосфера була специфічна.

Спочатку мені здавалося, що буде не зовсім творча обстановка. Але завдяки спільним зусиллям цей простір став для нас настільки рідним, що коли доводилося переходити на сцену, ми зійшлися на тому, що це вже для нас трішки травматична історія. Наче вийти з лона матері, в якому було так добре, в якийсь чужий і, можливо, навіть агресивний простір. Проте ми швидко адаптувалися.

Відбулося кілька показів вистави на сценічному майданчику, який відкрився в Експоцентрів України та в театрі «Культ». В Експоцентрі у два рази більше місць. Цей простір нами ще не обжитий, тому мали більше хвилювання. Але працювати було комфортно. А сцена театру «Культ» нам добре знайома, звична.

Зізнаюся, що реально задоволений цією роботою. Ідею та подієвий ряд ми закладали через гарячі дискусії. Коли визначили цю ідею, то вона нас всіх об’єднала".

Даніл Шевченко:

«У виставах Богдана Гнатюка беру участь вперше, хоча знайомі ми вже давно. Навчалися з ним на одному курсі в народного артиста України Олексія Кужельного. Відтоді потоваришували, а з часом вирішили створити спільний проєкт.

Вже давно склалося позитивне враження про Богдана як про драматурга. Свідомо чи підсвідомо від відчуває потреби публіки, чого прагне глядач і що ми можемо йому сьогодні дати. Мені комфортно працювати з його текстами, подобається суть того, про що пише Богдан. У нього виходять також нестандартні режисерські роботи, які цікаво дивитися.

Трохи більше ніж півроку тому Богдан мені написав: «Почитай п’єсу, хочу ставити». Я взяв пару днів, щоб подумати. Матеріал у мені відгукнувся і я дав згаду на участь у цьому проєкті, почали працювати.

Ставили виставу у спартанських умовах, тому, що не було світла. Репетирували у Богдана вдома, про що вже говорив Олег Терновий. Спочатку читали п’єсу, потім намагалися щось розводити на кухні. А вже через шість місяців зіграли прем’єру.

Мені ця п’єса подобається тим, що у ній є вічний конфлікт — «жити чи не жити». Як актора дуже цікавлять питання, що стоять на лінії життя і смерті. Сподобався сенс твору. А він про те, що треба жити сьогодні. Сьогодні закохуватися, сьогодні щось робити. Бо якщо жити минулим чи майбутнім, то можеш не встигнути того, що хотів зробити.

Мій Петро у виставі це збірний образ. Це боксер, який за життя намагався вдосконалити свої навички, чогось досягнути, але на його шляху стала жінка. Як ми знаємо кохання буває досить травматичним. Закохавшись у цю жінку він потрапляє в конфлікту ситуацію з іншим чоловіком і, як наслідок, помирає.

Глядач бачить, що відбувається після життя. Петро зустрічає живу Нимидору. Для нього це як ковток свіжого повітря. Це його остання надія на емоції, відчуття. Він закохується в цю живу Нимидору і намагається з нею якимось чином комунікувати. Але потім через конфлікт, що він мертвий, а вона жива, герої, на жаль, не можуть залишитися разом.

Команда у нас чудова. Комфортно працювати з Іриною Сопіт, яка виконує роль живої Нимидори. З актором Театру Франка Олегом Терновим, який грає роль Марка, з першої репетиції у нас виник неймовірний конект як людей, як акторів, а потім — як персонажів. Ми намагалися відтворити чоловічу дружбу і, водночас, натягнуті відносини. Здається, що у нас це вийшло. Олеся Голуб — справжня професіоналка своєї справи. А Катерина Шведенко стала для мене справжнім відкриттям. Загалом створювали виставу у дружній атмосфері.

Досить важко давати оцінку своїй роботі. По натурі я дуже самокритична людина. Думаю, що цю оцінку має давати глядач. Все ж сподіваюся, що робота вийшла хороша. А мій персонаж буде народжуватися далі, ростиме як маленька дитинка. Спільною командою робитимемо все для того, аби в нас виходило чесно, відверто та правдиво".

Олеся Голуб:

«Спілкувалася з Богданом Гнатюком коли він ще працював над написанням п’єси. І з нетерпінням чекала, щоб прочитати вже готовий твір і познайомитися зі своєю героїнею. Мені дуже сподобалася Нимидора-примара. „У полоні привидів“ — незвичний, нетиповий матеріал для театру і в цілому для драматургії. У цьому його велика перевага. Є багато сучасних вистав, від яких глядач утомився — вони шаблонні, або схожі між собою. А цей матеріал неочікуваний як для глядача, так і для артистів, які над ним працюють. Під час роботи над виставою були змішані почуття, але в цьому і цікавість. Для мене Нимидора-примара — персонаж-королева. Вона знає наскільки особлива й цінна в очах двох чоловіків-примар. Відчуває свою владу, впевненість, красу. Одна з особливостей і дилем полягає в тому, що моя героїня любить їх обох. Вона кохала цих чоловіків при житті й продовжує кохати після смерті. Проте Нимидора не хоче розкривати своїх істинних почуттів, аби не стати вразливою. Хоч вона тримає обладунки неприступності, іронії та зверхності, насправді серце її сповнене чуттєвості та розуміння. В ході вистави Нимидора-примара „проживає“ трансформацію і врешті-решт дозволяє собі щирість та скидає маску „її Величності“. Оскільки після смерті, перед обличчям лякаючої невідомості, у душі залишається лише одне бажання… Зізнаюся, що під час роботи над виставою ми дискутували, сварилися. Але після примирення ставали ближчими один до одного як актори, як колеги і нарешті приходили до спільного знаменника, до цікавих висновків, які допомагали створювати наших персонажів. Домовлялися про якісь спільні речі, які мають бути в усіх примар. Скажімо, пластика. Ми не можемо існувати на сцені так, як би існували живі персонажі. Те, як рухаються наші герої-примари, залежить ще від того, яким саме чином вони попрощалися з життям. Вдячна і рада працювати у виставах Богдана Гнатюка. Мені до вподоби його погляд, сучасний модерний стиль, підхід до робити з акторами. Ціную, що він прислухається до наших побажань. П’єси Богдана не є типовими. Вони неочікувані та провокативні».

А завершити матеріал хотілося б словами Ірини Сопіт — «Всі актори вклали в цю виставу душу» та побажати Богдану Гнатюку і молодій творчій команді нових цікавих проєктів.