Що нас єднає з Ірландією?

«Це вже моє третє звернення до ірландської драматургії, — розповів Кирило Григорович. — Вважаю, що ірландські драматурги входять до двадцятки кращих драматургів світу. А моя ірландська трилогія розпочалася з захоплення творчістю Мартіна Макдони. Поставив виставу за його п’єсою «Каліка з острова Інішмаан». Потім були «Переклади» Браяна Фріла.

Відчуваю спорідненість українців та ірландців. Насамперед — це спорідненість духом. У нас багато паралелей з Ірландією. У них так само як і в нас був голодомор, цю націю намагалися знищити ще за часів Кромвеля. Близький їхні постійний супротив та боротьба. Все це знаходить відгук у літературі і драматургії, зокрема.

Здавалося б прості тексти. Але чим вони привабливі особисто для мене? Там є щось поза текстом. П’єса «Поромник» і, сподіваюся, наша вистава, мають властивість впливати на глядача чимось, що знаходиться поза межею тексту, який говорять актори і, навіть, поза межами самого сюжету. Існує якась магія у цій п’єсі, цій драматургії. Вона дуже близька особисто мені і, думаю, нам усім.

Пригадую, що ще 2017 року дивися, які знакові прем’єри відбуваються у світі. Як говорить один з героїв «Поромника» — «Мій погляд зачепився за подію, що відбулася у Лондоні». У цьому місті Сем Мендес поставив виставу «Поромник». Загалом мені подобається, що робить Мендес у кінематографі. І коли побачив його роботу в театрі, я зацікавився. Ми знайшли текст. П’єса написана простою сучасною і зрозумілою мовою. Але сенси, які та там закладені, дуже наближаються до тем, що присутні у грецьких трагедіях. Отож, грецька трагедія написана сучасною мовою. Це цікаво. Будь-який режисер, актор буде прагнути такої драматургії.

У 2020 році почали працювати над виставою за цією п’єсою. Зробили перший варіант. 24 лютого 2022 року у нас мала бути генеральна репетиція. А в квітні планували випустити виставу. На перешкоді задумам стало повномасштабне вторгнення.

Тепер це вже зовсім інша вистава, ніж повинна була з’явитися тоді. Вкотре переконуєшся, що вища сила керує нашими вчинками та діями. Сьогодні вона значно глибша, ніж була б у 2022 році.

Всього було 90 репетицій, які тривали три місяці. Актори перебували у захопленні від матеріалу. Робота над цією постановкою — важкий технологічний процес. На сцені митці з досвідом і діти з театральних студій. З одного боку це було важко, а з іншого — дуже цікава. Від початку репетицій і до випуску вистави утворилася велика театральна родина. Основний кістяк акторів залишився той, що був у 2022 році. Хоча, звісно, були й зміни.

Коли я вперше прочитав п’єсу, то в уяві одразу виникли два обличчя — Олександр Кобзар та Станіслав Боклан. Ще у 2020 році ми говорили про наш задум зі Станіславом Володимировичем. Ідея йому сподобалася, але обставини тоді не дали можливості акторові взяти участь у цьому проєкті. А в минулому році ми повернулися до цієї розмови. Він погодився, я був щасливий. Станіслав Боклан хороший актор, звісно хотілося б, аби він ще у нас попрацював.

Можливо ще при доборі акторів мені у серце потрапив відбиток фільму «Поводир». І десь ця пара — Боклан-Кобзар закарбувалася у свідомості. Це дуже потужна акторська пара. А разом з Оленою Силантьєвою, яка існує між ними, це вже дуже потужна акторська трійка. А загалом всі хороші актори і дорослі, і діти. Як я вже зазначив вище — справжня театральна родина.

Віддаю належне таланту Джеза Баттерворта. Він все розписав у п’єсі і ми нічого не додавали.

Вважаю, що вдало зроблене сценографічне рішення (сценографія та костюми Олени Дробної). З одного боку досить правдиво, а з іншого — виникає образ ферми, яка комусь нагадує дім, що був під обстрілами. З одного боку простір як в кіно, а з іншого — як у театрі.

Не можна не згадати і про танці. Хореографу Ірині Клименко вдалося досягти того, щоб у героїв були саме рухи, а не постановочний танок. Так, власне, і відбувається у житті. Хтось хоче танцювати, а хтось ні.

Перші покази вистави відбулися при хорошому адреналіні, з яким ми проходили чотиригодинний марафон. Думаю, що далі вистава буде шукати, вибудовувати внутрішній ритм. Процес роботи над нею ще триває.

На сьогодні маю кілька назв, кілька тем, які існують в теплому стані. Конкретики поки сказати не можу. Тільки зазначу, що ті історії, які я ставлю, завжди відповідають моєму внутрішньому стану — про що я думаю, чого я хочу, що я прагну сказати.

Ми намагаємося зробити такий матеріал, який би відповідав національному театру. У 2022 році почали з відсутності репертуару. За два з половиною роки зробили репертуар, який дозволяє театру існувати в економічному та творчому сенсі. Є певні здобутки і зараз вже вибудовуємо подальшу стратегію.

Маємо велике бажання знаходити режисерів і ставити українську драматургію. Аби вони була цікава й якісна, йшла на великій сцені театру. З іншого боку активно співпрацюємо з відомими зарубіжними режисерами, які могли б поділитися своїм досвідом. З Гжегожем Яжиною домовилися, що він робитиме у нас виставу наприкінці року. Думаю, що це буде в грудні. Тривають перемовини ще з двома потужними західними режисерами. Сподіваюся на співпрацю з ними вже у 2026 та 2027 роках.

Цими дня з’являються дві прем’єри за Теннессі Вільямсом. Олена Щурська ставить «Трамвай Жадання»". А ще буде дебют студентів курсу Дмитра Богомазова та Андрія Самініна -«Тату троянди». Обидва проєкти на Новій сцені театру.

Олександр Кобзар почав роботу над виставою, яка буде на основній сцені. Ця його інсценізація за фільмом італійського режисера Лукіно Вісконті «Рокко та його брати». Прем’єру плануємо на кінець березня. А в квітні, якщо все складеться, польський режисер Радек Степінь, який вже рік працює з нашими акторами, представить виставу «Благальниця» за Еврипідом. Також є домовленість з Іваном Уривським, що наприкінці сезону він поставить у нас «Землю» Ольги Кобилянської. Іван — цікавий режисер, дуже чекаю цю виставу. Як вже зазначав, хотілося б, аби в нашому театрі було побільше саме української драматургії.

Також у наступному сезоні над новими постановками у нас працюватимуть Андрій Жолдак та Дмитро Богомазов. А ще в театрі триває проєкт для молодих режисерів «Пошук».

Фото з сайту театру