«Лебедина пісня» Верді

Як зазначається на сайті театру: «Це остання, двадцять шоста опера Верді і третя його опера за сюжетом Шекспіра, адже в основі лібрето Арріго Бойто — п’єси «Генріх ІV» та «Віндзорські жартівниці». Сам композитор охарактеризував свій твір як ліричну комедію. Вперше опера була поставлена у 1893 році на сцені Міланського театру «Ла Скала».

В Україні «Фальстаф» Верді не йде. Зокрема, у Києві опера ніколи не виконувалася, отже це була її перша постановка на столичній сцені. Як і всі оперні вистави Київської опери, «Фальстаф» звучить українською мовою. Переклад лібрето опери здійснив науковець і знавець опери Максим Стріха.

— Саме опера «Фальстаф» — це «лебедина пісня» композитора, це справжня музична феєрія, твір, сповнений гумору, блиску та надзвичайно витонченої музичної драматургії. Тож, якщо ви хочете подивитись і послухати, як в одному творі гармонійно поєднуються комедійний шарм та глибока життєва мудрість — відвідайте виставу «Фальстаф» у Київській опері, — зазначив Василь Василенко, народний артист України, диригент-постановник вистави.

Після завершення вистави я поспілкувався з перекладачем лібрето професором Максимом Стріхою — поміж іншого, кавалером ордена «За заслуги перед Італійською республікою» за українські переклади «Божественної комедії» Данте та лібрето класичних українських опер. Він, зокрема, розповів:

— Можна сказати, що я виріс у театрі, який тепер називається «Національна опера України». У 70-ті роки минулого століття всі опери тут йшли в українських перекладах, авторами яких здебільшого були наші визначні поети — Рильський, Бажан, Тичина, Дроб’язко, Борис Тен, Лукаш. Отже, тоді театр був справжньою музичною драмою — такою, як її мислили Верді, Вагнер та інші «стовпи жанру». Це був справді чудовий театр, де музика й поетичне слово разом справляли на публіку незабутню мистецьку дію.

У 1990-ті театр докорінно змінився: опери стали виконувати мовами оригіналу — і публіка перестала розуміти зміст. У комічних операх уже не сміялися над жартами, у трагічних — не переживали до сліз за долю героїв. І ніяке табло, яке лише відволікає увагу від музики й мізансцен, тут не допомогло.

З музично-драматичного театр перетворився на суто музичний — добровільно позбавивши себе того потужного інструменту впливу на душі, яким є поезія. І публіка на це зреагувала в свій спосіб: число тих, хто цікавиться оперою, різко впало. Причому не лише в нас — після 1960-х, коли суто з економічних причин запанувала практика «мов оригіналів», це сталося в усьому світі (може, за винятком Італії, де більшість репертуару складає таки своя національна опера, зрозуміла італійцям до кожного слова).

Майже перестав ходити останніми роками в Національну оперу і я — бо театр, де я колись бував тричі на тиждень, зробився відверто нецікавим. Адже те саме (і в значно кращому й стильнішому виконанні) можна побачити й почути на «Ютубі». Тому я (і не тільки я) почувався скривдженим — у мене відібрали улюблене мистецьке дійство, знищивши заодно важливу традицію нашої національної культури.

Але впродовж минулих п’яти років у Києві, в Київській опері на Подолі, раптом відбулося самовідродження опери як музичної драми. У творах світової класики тут знову зазвучала українська мова, і публіка знову стала сміятися в іскрометній «Віва ля мамма» і плакати в сентиментальній «Богемі». Гадаю, що директор-художній керівник театру Петро Качанов звернувся до українських перекладів, в першу чергу, тому, що бажав довести: опера й сьогодні є живим, цікавим для всіх жанром, а не лише видовищем для самих музикантів та їхніх знайомих.

Загалом у моєму перекладацькому доробку — близько десятка лібрето класичних опер, більшість із яких прозвучали зі сцени. Для Київської опери я вже переклав раніше лібрето Моцартового «Весілля Фігаро». Зізнаюся, що переклад «Фальстафа» — чи не найскладніший з усього, з чим я досі мав справу. Адже арії перекладати відносно просто, а ось ансамблі — в багато разів складніше (це колись зауважив і класик нашого оперного перекладу Максим Рильський). А в «Фальстафі» майже все побудоване якраз на ансамблях.

Перекладати оперу дуже складно бодай тому, що тут усе прив’язане до голосових партій солістів. Слід дбати навіть про їхні «вокальні зручності» — більшості значно зручніше, наприклад, брати гранично високі ноти на «а» і «о», але не на «і». Пам’ятаю, що, коли кілька років тому займався зі співаками та співачками остаточною «притиркою» тексту «Весілля Фігаро», дехто з них відверто вороже ставився до ідеї виконання оперної класики українською. А тепер уже як само собою зрозуміле сприймається те, що ця класика в Київській опері звучить українською мовою. І це тішить.

— Взяти участь у цьому проєкті мені запропонували директор-художній керівник нашого театру Петро Качанов та диригент-постановник Василь Василенко, — продовжив розмову Сергій Макієнко, виконавець ролі сера Джона Фальстафа. — Лібрето знав раніше, бо ще до повномасштабного вторгнення бачив постановку опери «Фальстаф» у Європі з одним із кращих сучасних виконавців — італійцем Амброджіо Маестрі. Просто закохався у цей твір, дуже хотів, щоб ця опера йшла і в нашому театрі.

І, коли через кілька років мені запропонували цю роль, я без вагань погодився. Тут дуже цікава музика і, водночас, складна. Ця опера відрізняється від відомих опер Верді, до яких ми звикли. Для мене це був виклик.

Я познайомився з режисером-постановником і балетмейстером-постановником Георгієм Ковтуном. Відразу зрозумів, що це буде не така вистава, до яких ми звикли, коли актори стоять і співають. Потрібно було рухатися і одночасно співати. Все це поєднувати дуже непросто.

А по самому характеру складнощів не було. Настільки відчував цю партію, що, мабуть, грав сам себе. Мені імпонує людська простота Фальстафа — він жартує, вміє посварити своїх слуг. У сцені, коли його викинули у скрині в річку Темзу, потрібно було передати емоційний стан, коли ти нікому не потрібен. Зараз йде війна, ми багато чого переживаємо. Наша сучасність допомогла відчути і зрозуміти драматичні моменти в житті персонажа. У другій дії йде його сповідь перед Богом. У чомусь він, можливо, кається.

Ставлення до Фальстафа в мене неоднозначне, але більше — позитивне. Так, він гульвіса, але потім шкодує за своїми вчинками. Це людина, яка може підтримати жартами тих, хто навколо нього. Я теж намагаюся, щоб наша робота йшла з усмішкою, прагну підтримувати тих, хто поруч.

З Георгієм Ковтуном працював уперше. Коли познайомився з ним у роботі, то зрозумів, настільки це цікава людина, багато чому в нього навчився. У будь-якій опері, яку він ставить, все повинно рухатися. І ці рухи мають бути осмисленими, розкривати характер персонажа. Думаю, що не тільки я, а й кожен задіяний актор багато чому навчився під час роботи над цією постановкою.

А з диригентом-постановником Василем Василенком вже мали досвід спільної роботи. Спочатку була опера «Ромео і Джульєтта», багато концертів, потім опера «Дон Паскуале» в Оперній студії Національної музичної академії України. Він багато допомагав, розповідав про той стиль, в якому написана опера, спрямовував нас у потрібне русло.

Вважаю, що кожна вистава з наступними показами збагачується. Ми глибше розкриваємо характери персонажів. Ця постановка також буде рости. Бачу над чим ще треба особисто мені попрацювати і щодо вокалу, і щодо рухів.

Уперше я настільки хотів виконати партію, що наприкінці вистави у мене від радості почали бігти сльози. Такого зі мною раніше ще не було.

Фото з сайту театру.