Пошук гармонії

Чи можливо знайти любов у світі, де панує війна і безжальні звичаї?

У причорноморських степах VII століття до нашої ери розгортається історія косачок — гордих амазонок, які живуть за власними законами. Їхня краса і міць — це їхня зброя, а незалежність — їхня сутність. Але що станеться, коли одна з них, молода Амага, піде проти традицій, шукаючи не лише свободи, але й справжнього кохання?

Протистояння з воїнами-скіфами перетворюється на випробування для двох народів, що сплітаються в тенета почуттів і битви.
Героїня мусить обрати: любов чи обов’язок, традиція чи власний шлях.

Вистава «Праматері степів» — це поєднання динамічної пластики, емоційної глибини і епічної розповіді про силу жінки, пошук гармонії та непереможну любов, що змінює долі.

— Було бажання щось поставити за прадавніми українськими легендами, — розповідає режисерка-постановниця та авторка хореографії Ніна Змерзла. — Спочатку думала, що це буде вистава про сонце. Тому, що у наших предків була ціла драматургія — сонце народжується, потім за ним женеться міфічний персонаж Мара, а пізніше воно помирає. Це давня язичницька традиція, є легенди на цю тему. Згодом зрозуміла, що з такої теми не витягнути драматургії на цілу виставу, хіба що на дитячу.

Звернулася до фахівця у питаннях давніх вірувань і легенд В’ячеслава Островцева, який є членом громади рідновірів і давно досліджує цю тему. Він запропонував мені ідею: «А ти знаєш, що у часи скіфів були жінки сильні, вільні. За легендою їх називали косачки. Про них писав Геродот». Відштовхнувшись від легенди про косачок ми написали свою історію.

Жінки вже давно виступають за те, щоб мати рівні з чоловіками права в цьому патріархальному світі. І мене зачепило саме феміністичне начало цієї теми. Але насправді вийшла не феміністична п’єса, швидше це історія про пошук гармонії.

В’ячеслав говорив, що не хоче писати п’єси без мене, бо це був би чоловічій, однобокий погляд на цих жінок. А потрібен був погляд і чоловіка, і жінки на цю тему. По факту писав він і запитував моєї думки. Ми радилися з приводу каркасу п’єси, сцен, історії, синопсису. Загалом на написання твору пішло приблизно півроку.

Звернулася з ідеєю поставити виставу за цією п’єсою до керівництва Молодого театру і нам дали добро. Також керівництво запропонувало деякі корективи і ми дещо переробили твір.

До цього я поставила пластичну виставу «Доріан Грей» у Малому драматичному театрі. Вона там йшла трохи більше року і з початку повномасштабної війни вже не йде. Тоді я пробувала себе в режисурі чи зможу. Бо одна справа буде хореографом-постановником, а режисером — це крок вперед, більша відповідальність і набагато складніше. Врешті зрозуміла, що давно працюю в Молодому театрі, добре знаю цих акторів, а вони мене. Прийшов час створити щось разом. Отож, це друга моя постановка та перша такого масштабу і на великій сцені.

Обрала жанр пластичної драми. Не скажу, що я вже сформований режисер. Вважаю себе режисером-початківцем. Я все ж таки хореограф-постановник. Драматичний театр це не зовсім моя справа. Хочу працювати саме в напрямку пластичної драми. Працювати також і зі словом, але щоб пластика була попереду.

Спершу я готувала акторів до того, що буде, проводила тренінги. Долучила до роботи свого асистента Ігоря Лагая. Він проводив акробатичні тренінги для хлопців і дівчат. Тобто, спочатку йшла фізична підготовка.

А коли актори приступили до створення вистави, то п’єсу переробляли разом з ними. У кожного виконавця є своє баченні, я поважаю всі думки. Отож, виставу створювали разом. Кожен вніс якусь свою частку.

Після того як розібрали п’єсу, почали ставити виставу по сценам. До процесу підключився композитор Ілля Чопоров, який писав нам музику. Іноді спершу була музика і потім ми створювали сцени, а іноді навпаки — композитор дивився по відео на поставлені сцени і писав музику.

На головну роль не випадково обрала саме Поліну Снісаренко. У неї хороша пластична підготовка, вона має базу класичної хореографії. До того ж дуже підходить за типажом на таку дівчину як Амага.

Сергій Пономаренко, який грає Атея, теж неймовірно пластично обдарований артист. Також вважаю його чудовим драматичним актором, він мені дуже допоміг у створенні сцен. Дар’я Баріхашвілі (Росава) надзвичайно прониклива драматична акторка, яка добре розуміє, що вона робить і чим займається на сцені. Дар’я теж мені дуже допомагала. Крім цього у виставі грає досвідчена акторка Вікторія Авдєєнко (Антіопа). Вважаю, що вона природно вписала в колектив молодих, гарячих людей і стала справжнім діамантом вистави. Загалом у процесі постановки я намагалася розкрити пластичний потенціал кожного актора.

Паралельно вже на початку був здійснений величезний обсяг роботи з художницею Олесею Стрельбіцькою. Ми зустрічалися кожного дня, багато чого разом придумували. У процесі створення вистави до роботи підключили і художницю по костюмам Юлію Глазунову. Для неї це був перший такий досвід робити. Я дуже рада за Юлію. Вважаю, що вони впоралася на всі 100, вийшли дуже класні костюми. Важливо, що вони подобаються акторам, а це вже 50 відсотків успіху.

У виставі є три вставні картини війни на контровому світлі. Людство постійно воює, а насправді потрібні гармонія й баланс. Якщо люди не розумітимуть одне одного, не шукатимуть спільний знаменник, то вони воюватимуть вічно. Напевне це і є головна думка нашої постановки.

Задоволена роботою всієї команди. Неймовірно вдячна акторам. У нас було не так багато часу попрацювати на великій сцені перед прем’єрою. А вистава доволі масштабна. Вони були максимально сконцентровані і відпрацювали на всі 100. Також слова подяки цехам звуку і світла, монтувальникам. Створили виставу досить швидко. Це вдалося завдяки всій команді театру.

Натомість не зовсім задоволена собою. Так, на прем’єрі дали максимум того, що могли зробити. Але вже зараз бачу що де треба доробити, підправити. Отож, робота над виставою буде вестися й далі.

Загалом це нетипова постановка для нашого театру — пластична вистава за участю драматичних акторів. Це був серйозний екзамен, який вони склали на відмінно.

Фото Софії Саніної.