Мрії та реальність

«Невеличка драма» — це історія про Марту, молоду жінку, яка живе у світі, де все підкорене раціоналізації. Праця, побут, навіть стосунки — все має бути практичним і доцільним. Але вона хоче більшого. Вона прагне романтичного кохання — такого, як у книгах, як у мріях.

Проте реальність не надто сприяє мріям. Навколо Марти чоловіки, кожен із яких по-своєму трактує любов. Дмитро вважає шлюб спілкою двох людей для спільної праці та виховання дітей. Славенко — раціоналіст, який бачить у стосунках лише біологічну необхідність. Льова — той, хто мовчки кохає, але боїться це визнати. А сама Марта? Вона переконує себе:

«Я закохалась, бо мусила закохатись. Кожна дівчина мусить закохатись!»

Чи можливо зберегти мрію у світі, де почуття здаються зайвими? Чи справді любов — це неминучість, а не вибір? І що робити, коли романтика стикається з реальністю?

Роман Валер’яна Підмогильного, написаний майже сто років тому, і сьогодні звучить сучасно. Це роздуми про самотність, пошук себе та прагнення не підкорятися чужим правилам.

— З «розстріляного відродження» я раніше знав Куліша, Курбаса, Хвильового, а Підмогильний, Йогансен, Семенко були мною мало знані, — зізнався режисер-постановник Ігор Білиць. — На жаль у школі на них не зосереджували увагу.

Два роки тому почав читати Підмогильного. Шкода, що після нього залишилося не так багато творів. Мене вразила красива, глибока мова, його думка, стиль. Пожалкував, що раніше не відкрив для себе цього письменника, а забивав голову російським непотребом.

Спершу прочитав його роман «Місто», згодом — «Невеличку драму». Зрозумів, що роман «Невеличка драма» дуже пасує до сцени. Багато персонажів, багато діалогів. Написав інсценівку і вона лежала деякий час. І коли до мене звернулися з Театру Франка, то сказав, що хочу реалізувати саме «Маленьку драму».

Інсценізація потребувала короткого переказу. Залишив 10−15 відсотків тексту роману. А коли почали працювати з акторами, то зрозумів, що можна прибрати деякі нюанси і залишити тільки головні події з натяком на те, що було б добре для глядача повністю перечитати роман після перегляду.

Перша наша зустріч з акторами відбулася після дня народження Підмогильного 5 лютого. Почали з того, що кожен актор та актриса розповіли історію свого наївного кохання. Вони поділилися якимись теплими спогадами. У головної героїні Марти закінчується любов, але ця любов залишає теплі спогади.

Я сказав: «Подивіться всередину себе, аби пережити це відчуття, яке залишається від такого теплого спогаду». При кожній нашій зустрічі ми намагалися підтримувати це відчуття. Важливо не те, що відбувається зовні, а те, що всередині. Що тебе рухає і гріє. Працювали наповнюючи цим відчуттям кожну сцену.

У розподілі акторів мені допоміг Генеральний директор-художній керівник театру Євген Нищук. Я ділився з ним своїми думками, враженнями. Деякі актриси мали вміти грати на фортепіано, співати. Говорив який мене цікавить типаж і характер актора. Повністю йому в цьому довірився і думаю, що вийшло непогано.

Головну роль в різних складах виконують Анна Снігур-Храмцова та Катерина Артеменко, яка є ще й композиторкою. Мені не треба було додатково пояснювати, Катерина розуміла, яка музика потрібна. Обидві актриси робили пошук та розробку цього персонажу. І я долучав їх як співавторів у роботу.

Дуже важливо було створити ансамбль, який заклав Валер’ян Підмогильний. Один тип сімейної пари це кооператори Іванчуки, які здають Марті Квартиру. А Маркевичі — це віддалена російська інтелігенція. Персонажі мали бути дуже колоритні, дуже яскраві, також ми долали гротеску. Виконавці обох складів дуже добре з цим упоралися. У виставі зайняті народні артисти України, лавреати Шевченківської премії. Мені було цікаво з ними працювати, актори додавали деякі нюанси.

На роботу над виставою ми мали лише два місяці. А оскільки задіяно два акторських склади, то це було подвійне навантаження. Отож, було непросто. Але думаю, що ми здійснили гарну роботу.

Сценографічне рішення мені допомагала робити Анна Машковська, вона ж і художниця по костюмах. Дівчина навчається у Національній академії мистецтв України на курсі Сергія Маслобойщика. Дуже талановита.

При зустрічі їй сказав, що не будемо нічого робити побутового. А оскільки текст тягне на побутовість, то мали зробити конфлікт між текстом і сценографією. Анна запропонували симфонічні труби з різними вигинами. Вони можуть нагадувати хвилі і одночасно ліс, який згадує головна героїня. Також на сцені можна побачити кульки, якими передаються листи або квіти. У центрі композиції фортепіано, яке переміщається і є автономним.

Якщо сценографія у нас непобутова, то костюми мали бути тотожними до тих часів. Дещо ми шили, дещо знаходили на складах театру. Виконали їх у стилі кінця 20-х років ХХ століття.

Хореографія незвичайна. Для кожного актора придумували індивідуальний пластичний малюнок. Актори у різних складах можуть його не повторювати. Тому, що цей малюнок мав відповідати внутрішньому складу самого виконавця. Хореограф-постановник Ольга Семьошкіна дуже уважного ставилася до кожного актора, працювала з кожним окремо. При цьому враховувалася специфіка камерної сцени.

Як режисер ніколи не буваю задоволений своєю роботою. Задоволення приходить потім, коли вистава обростає життям, коли глядачі активно реагують. Хоча вже на передпоказах глядачі у потрібних місцях зітхали або раділи. Це мене потішило. Думаю, що вистава буде набирати творчого соку і буде радувати людей. Вже на цьому етапі маю багато приємних відгуків як від трупи театру, так і від глядачів, які прийшли на виставу.

Звісно, хотілося б ще попрацювати у Театрі Франка. Думаю, що кожен режисер мріє попрацювати на головній драматичній сцені країни. У мене є ще дуже багато що сказати, тому я готовий до запрошень, до співпраці.

У моєму портфелі є твори сучасних українських акторів і авторів минулого століття. Не лише п’єси, а й повісті та романи потребують сценічного втілення. Маю слідкувати за потребами часу, нашого суспільства і в потрібний момент запропонувати те, що резонуватиме з глядачем у залі.

— Все відбувалося дуже швидко, виставу зробили за два місяці, — продовжила розмову виконавиця ролі Марти Катерина Артеменко. — Створювали її всі разом і у великій любові. Всі максимально віддавалися роботі, були заряджені зробити цю історію, попри деякі фактори, що нам заважали. Сподіваюся, що глядач полюбить цю історію так само, як її полюбили ми. Або хоча б наполовину. Це теж буде величезна любов.

Для мене ця вистава насамперед про те, що як би не було важко (особливо зараз це відчуває кожен українець), ми все-рівно маємо посміхатися і танцювати під ліхтарями, йти під дощем, просто жити. І жити максимально наповнено, настільки це можливо.

— У своєму романі «Невеличка драма» Валер’ян Підмогильний підіймає питання самотності, потрібності і найбільшої радості життя — любові, — зазначив народний артист України, виконавець ролі Безпалька Сергій Калантай. — А ще дуже важливе питання вибору. У кожного з нас є вибір. Ти можеш зайти в ті чи інші двері. Це відносно головної героїні.

А відносно мого персонажа ми шукали різні варіанти. З Анатолієм Гнатюком (виконавець ролі Безпалька в іншому складі) приносили різні характери нашого героя. Спочатку я думав, що це хтивий чоловік, який просто використовує своє становище. Що він у принципі наприкінці й зробив. Але думаю, що все це комплекс недоотриманої любові мого персонажа. Це людина, яка прагне бути коханою, потрібною. Він одягнув на себе маску керівника, а в душі залишається самотнім, маленьким хлопчиком. Його багато років тому залишила мама, яка померла. Думаю, що це його більше не фізіологічне, а духовне бажання. Він мрійник, у ньому присутній романтизм.

До цієї любові він йде своїм шляхом. Та у нього не вистачає сили-волі прийняти відмову. І він використовує своє службове становище для того, аби здійснити негідний вчинок — виганяє Марту з роботи. Персонаж неоднозначний, вважаю його непорядним у своїй любові.

Акторська робота — суто індивідуальна кухня. У кожного актора свій досвід, своє бачення. Я дивився проби Безпалька з Анатолієм Гнатюком, він дивився мої. Ми з Анатолієм близькі приятелі, можемо один одному щось підказати. Але кожен мислить максимально по-своєму. Звісно, персонажі у нас вийшли різні.

У режисера вистави Ігоря Білиця є думка, він начитаний. Прагне осягнути щось нове. І головне — він прагне подарувати Україні забуту Україну. Адже Валер’ян Підмогильний це та культура, про яку ми забули.

Західні театри беруть до роботи не тільки драматургію. Вони інсценізують сучасні романи, роблять п’єси з новел. І на цьому тлі виховують глядача. Наші ж театри хапаються за класику. Це те, що вже було. А театр — це прогрес, він має бути рупором суспільної думки.

У випадку з «Невеличкою драмою» режисер хоче подарувати. По-перше повернути в лоно мистецтва такого автора, а по-друге заохотити до читання творів Підмогильного та інших письменників доби «розстріляного відродження». І це величезний плюс для режисера.

Виконавиця ролі Марти Катерина Артеменко була студенткою мого друга, вчителя, відомого режисера Станіслава Мойсеєва. Трохи більше чотирьох років тому прийшла до нашого театру. За цей час гарно себе показала. Катерина фантастично обдарована, музична, дуже працьовита, щира, відверта. А того ж вона ще й красуня.

Що треба молодим акторам — досвід. У Театрі Франка дуже талановита молодь. З такими ролями як Марта приходить досвід, становлення у майбутньому відомої артистки. Головне, щоб у молоді була можливість «тягнути тягар» головного персонажа. Головна роль — це не просто слово, не просто дія. Це відповідальність за всю виставу.

І на звершення хотів би знову повернутися до свого героя. На сцені він лише вісім хвилин. За цей час потрібно встигнути показати епоху, людину, його ставлення до головної героїні.

— При створенні образу у більшості випадків актор бере щось від себе, або свого співпереживання, — завершив розмову народний артист України, виконавець ролі Давида Семеновича Петро Панчук. — Він адвокат або прокурор ролі, але завжди має до неї якесь ставлення. Або виправдовує свого героя, або сміється з нього чи засуджує.

Не можна сказати, що ти береш з себе якісь якості. Це комплекс різних відношень, але через своє світобачення. Деякі риси персонажа звичайно мої. А глядач або бачить моє відсторонення, або вірить мені. І якщо він вірить, значить я взяв якісь свої внутрішні якості й приписав їх персонажу. В якомусь моменті ми ототожнилися. Хоча, звісно, мій герой паскудненька особа.

Режисер вистави Ігор Білиць молода, але вже мудра людина. Йому вдалося пройти два місяці репетиційної роботи без конфліктів. Він уміє залагодити шорсткість, поступитися, а де треба — настояти на своєму. Ігор сказав, що треба прожити цю історію разом. Під час репетицій панували взаємна повага і любов.

Як професіонал він багато знає. Звичайно, якісь речі ми підказували. Якби трапилася нагода, то я б ще охоче попрацював у його виставі. Звісно, вносив деякі пропозиції щодо свого персонажа. І режисер прислуховувався до мене та інших акторів.

Вже під час завершення репетиційного процесу я зрозумів одну якість свого героя, яку можна назвати зерном ролі. Це зерно я знайшов у Підмогильного, але воно ще не втілилося в повній мірі.

Мій герой говорить: «У мєня остановілісь часи» (мовою оригіналу). Що це означає? Як це буває у літніх людей, вони живуть молодістю. Йому вже 60 з лишком років, а його час зупинився десь у 20 чи 30. Особливо це стає відчутно з появою Марти. Ця фраза виходить за межі побутового, це крик душі. Виходиш на якусь метафору, інший рівень. В якійсь сцені вже граю не горизонтально, а вертикально.

В іншому складі роль Давида Семеновича виконує Василь Мазур. Процес репетицій відбувався спокійно. Я робив свого персонажа по-своєму, як я його розумію, як хочу представити. А у Василя своє бачення.

У першу чергу собою, а також іншими акторами ніколи не буваю у повній мірі задоволений. А раз незадоволений, то бачу огріхи, що недопрацювали я та колеги. За п’ятибальною системою поставив би собі четвірку. Знаю, що недороблено, що треба ще зробити. Просто ще не прийшов час. Роль має вистоятися, а ти маєш до чогось дорости. Це нормальний творчий процес.

Фото з соціальних мереж.