Про особливості братньої любові

Історія розповідає про Розарію — вольову вдову, яка разом із чотирма синами переїжджає з рідного села до Мілана в надії на краще життя. Але міське життя стає серйозним випробуванням для родини, яке роз’єднує братів та руйнує їхні мрії. Місто, байдуже й підступне, не пробачає слабкості та змушує кожного пристосовуватися до нових умов. Один із братів знаходить себе в роботі, інший — у криміналі, третій — в армії. Взаємини братів загострюються через спокусу, яка остаточно розриває їхні зв’язки. Історія набуває трагічного забарвлення, ставлячи важливі запитання про прощення, моральність і межі сімейної любові.

— Не режисер знаходить матеріал, а матеріал знаходить режисера, — зізнався в одному з інтерв’ю Олександр Кобзар, режисер-постановник, народний артист України. — Ти щось дивишся, читаєш, щось у тебе лежить у шухляді. Мене зачепила ця тема, мені було цікаво. Братські сходинки, братські історії — я теж пройшов через це в юності. Запропонував цей матеріал художньому керівнику нашого театру Кирилу Кашлікову. Той запитав: «Він у тебе в серці?» Я кажу: «Так».

Акторам треба було володіти боксом, або якимись єдиноборствами. Це було важливо, бо герої по історії боксери і на цьому все вибудувано. Я зібрав молодь театру. У нас є невеликий спортзал. Ми туди ходили і тренувалися. У хлопців гарні тіла. Приміром Олександр Греков десять років займався тайським боксом, а Павло Текучев пішов на секцію боксу.

Ми любимо один одного. Я дуже люблю нашу молодь, загалом колег з театру. Відчуваю цю любов та повагу з їхнього боку. Єдина проблема, нам потрібен був тиждень репетицій лише для того, щоб знайти спільну мову. Бо те, що я знаю від інших режисерів, відрізняється від того, що хлопці отримали в університеті та театрі. Тому я мав цей досвід передати.

І мова театру, як я її відчуваю на майданчику теж трішки інша. Вони просто не знали про такі способи існування на сцені. Хто почув мене і зрозумів, ті відкрилися по-іншому.

Перед прем’єрою зробили деякі правки. І сама прем’єра, вважаю, відбулася чудово.

— На мій погляд сьогодні таких людей як Рокко напевне немає, — переконаний В’ячеслав Ніколенко, заслужений артист України, виконавець ролі Вінченцо. — Його вчинки, зокрема те, що він робить для свого брата, викликають великий подив. Рокко стає ніби милицями для хворої людини. Він не подає руку допомоги, а стоїть на заваді процесу одужання. Однак це спірне питання, про що власне й п’єса.

А таких як Сімоне, напевно, дуже багато. З ними треба себе поводити по іншому і вміти захищатися від таких людей, навіть якщо вони члени твоєї сім’ї.

Але наша вистава не зовсім про це. Режисер Олександр Кобзар хотів створити велику сім’ю, виставу про сімейні братні стосунки. Він трішки змістив акценти і завдяки цьому історія стає для нас ближчою. Не варто також забувати, що світ сьогодні живе за іншими правилами, ніж це було 65 років тому.

Тепер щодо мого персонажа Вінченцо — він найстарший брат у сім’ї. А як старший стає і за батька. Мати вважає, що він так само повинен утримувати свою сім’ю, як це все життя робив батько.

Свого часу Вінченцо поїхав з села до міста. Він побачив інше життя і переосмислив сімейні традиції. Не вважає, що повинен сам утримувати всю свою родину. Пропонує братам знайти своє місце у цьому місті, знайти роботу, навчитися заробляти. Одному з братів — Чіро, це зрештою вдається. Він вчиться, знаходить роботу і врешті допомагає сім’ї. Водночас хоче бути самостійним і йти вперед.

Та повернімося до Вінченцо. Він витратив гроші батька. Не сказано скільки було цих грошей, можливо невелика для міста сума. Він відчув міське життя, відчув бої. Можливо у нього була травма і він не зміг встояти у цих боях, стати чемпіоном. А може просто не захотів. Я думаю в якийсь момент він зрозумів, що може стати калікою. І його просто використовують.

Він намагається дати братам поштовх, аби вони розвивалися самі. І, на мій погляд, це правильно. Адже якщо не даси поштовх близькій людині у потрібний момент, то вона деградує, або просто «сяде тобі на шию». Такі люди стають від тебе залежними. Вони непристосовані до цього життя. Якщо сказати образно — Вінченцо не дає братам рибу, а дає їм вудки, щоб вони самі навчилися цю рибу ловити у цьому великому місті. Але мати так не вважає і не сприймає його вчинок.

З Олександром Кобзарем як з режисером я працював вперше. До цього він зняв фільм «Батько». Отож, тема сім’ї для Олександра дуже важлива.

Паралельно з роботою над виставою «Брати» у нас були інші репетиції. Особисто у мене був випуск вистави «Мина Мазайло», в колег — інші проєкти. Ми час від часу зустрічалися і робили цікавий тренаж. Олександр хотів, щоб ми стали однією дружною сімʼєю. Він давав нам різні вправи на роботу з тілом і уяву. Для нього було важливо, щоб тіла були без затиску, оскільки у виставі багато пластики і роботи з тілом. Особисто мені треба було знайти і зробити своєю пластику боксера, бо сам я боксом ніколи не займався, а граю колишнього боксера. Це був цікавий процес. І ми дійсно стали немов одна сім’я. Я вважаю, що нас вдалося настільки згуртувати, що зі сцени ми мали вигляд дружної родини. Принаймні на початку, як це прописано у п’єсі.

В іншому складі мого персонажа грає Олексій Поліщук. Ми паралельно працювали над однією роллю. У нас гарні стосунки, маємо спільну гримерку. Час від часу один одному щось підказували, або просто радилися з приводу вчинків нашого героя. З Олексієм дійсно комфортно працювалося.

Ми вже працюємо з глядачем і багато нюансів відточується. Пригадую корифея нашого театру Миколу Рушковського. Він казав, що запрошує на виставу за своєю участю тільки після десятого показу. І в цьому є сенс. Бо з кожним новим показом з’являються цікаві нюанси.

Наш театр не стоїть на місці, активно розвивається. За минулий рік було тринадцять прем’єр, у цьому планується чотирнадцять. Особисто в мене після початку повномасштабного вторгнення це вже шоста прем’єра.

— У мене це перша така роль, де потрібно зіграти все — від трагедії і драми, до комедії, — зазначив Олександр Греков, виконавець ролі Рокко. -Багато чого треба було зробити, аби зіграти цього італійського хлопчика.

Філософія цієї вистави полягає в тому, що людина не може бути зовсім доброю чи злою. Бо від суцільної доброти більше шкоди, ніж користі. Звісно, людяність дуже важлива, але бувають ситуації, коли потрібно адекватно відповісти. А Рокко — дуже добра людина, любить своїх братів, маму і готовий заради них піти на все.

Репетиційний процес був дуже короткий. А спершу ми готувалися до самих репетицій, робили пластичні тренажі, тренажі на перемикання. Коли ми сиділи на стільцях, режисер Олександр Кобзар міг сказати начебто смішну фразу: «Уявіть, що ви майонез». Або уявити себе людиною з інвалідністю, людиною, яка падає, мчить на лижах або стрибає з парашутом.

Ще танцювальні тренажі. Вмикалася музика і ми танцювали так, як би це робив наш персонаж. Або наче він залицяється до дівчини. Це були ще не самі репетиції, а підготовка до репетиційного процесу. Все це було потрібно для того, аби зрозуміти мову режисера. Я вже встиг попрацювати з багатьма режисерами. І в кожного з них своя мова спілкування, своя мова роботи. Дійсно, після цих тренажерів ми розуміли мову Олександра Кобзаря, а саму виставу поставили за місяць.

Раніше під час репетицій були різні ситуації, інколи актори навіть сварилися. А цього разу у нас були теплі стосунки. Ми допомагали один одному, радилися, в якийсь момент мінялися місцями, аби спробувати подивитися на себе збоку.

Команда вистави — це справжні професіонали. Починаючі з реквізиту, костюмів, меблів, декорацій, світла, музики, закінчуючи художником, режисером, акторами. А щодо акторів, то з більшістю з них маю досвід роботи у попередніх виставах.

Давно знайомий і неодноразово працював з усім нашим акторським складом вистави «Брати». Разом створювали виставу про сімейні стосунки і, зокрема, братські.

З кожним показом вистава росте. Не можна сказати, що я вивчив партитуру свого героя і зафіксував її. Вистави не можуть бути однаковими, а я, звісно, і далі працюватиму над образом. Зізнаюся, що коли навіть не на сцені, постійного повертаюся до Рокко.

Фото з сайту театру.