Таємниці жінки в чорному

Цей текст полюбляє кінематограф та сцена, і хоча в Україні важко назвати його популярним, Театр на Подолі підготував ексклюзивний спектакль із вражаючими спецефектами.

Щоб досягти ефекту, запросили для постановки режисера і художника з Німеччини, головного художника Німецького фестивалю з десятилітнім досвідом роботи з театральними технологіями — Андреаса фон Шліппе:

— Мені п’єса насамперед сподобалася, бо в ній цікаві ролі для двох акторів. А ще — цікаве рішення «театр у театрі», історія в історії, двозначні моменти, зміна персонажами своєї ідентичності. І п’єса читається як детектив — хочеться швидше дізнатися, що буде на наступній сторінці. Все відбувається на порожній сцені або в репетиційній залі. Мінімум декорацій — кілька стільців, і, здається, все. Але, звісно, світло, відео, а особливо звуковий ряд відіграють неабияку роль. Для себе я знайшов у цій історії, як мені здається, глибокий сенс — розкриття людської трагедії, викликаної патріархальним суспільством.

У новій виставі використали потенціал сцени театру на повну: голограми, світлові ефекти, неочікувані сценічні рішення та чітке відчуття присутності чогось потойбічного. Ця вистава змушує глядачів затамувати подих, а декого навіть повірити, що привиди існують.

Переклад українською мовою здійснила завідувачка літературно-драматичною частиною театру Оксана Прибіш:

— Перекладаю я лише для свого Театру. Мій досвід театрального перекладу почався з «Продавця дощу» Річарда Неша, були «Марсіанські хроніки» Рея Бредбері, які, на жаль, Віталій Малахов не встиг поставити.

Переклад це щоразу дослідження. Географії, культури, звичаїв. Тому довелося поцікавитися англійськими затоками, яка там погода, особливості місцевості. Це допомагає точніше перекласти. Добре, коли працюєш маючи час у запасі, бо інколи пошуки займають вечір, а результат це точніше слово для перекладу. Однак це завжди подорож до світу автора.

Якщо все складеться Андреас буде працювати над постановкою «Момо» за Міхаелем Енде, але я там буду швидше як редактор, оскільки є чудовий переклад роману Євгенії Горової, який стане основою для інсценізації.

Звісно ми не могли не поспілкуватися і з акторами, які грають у цій виставі.

Євген Ковирзанов, виконавець ролі Актора:

— Хоча виставу ставив режисер з Німеччини, але репетиції відбувалися у доволі звичному режимі. Він давав нам свободу в акторських пошуках. Визначав певну тему, в якій ми існували самостійно, відштовхуючись від своїх шкіл, своїх навичок. Загалом репетиції проходили досить комфортно.

Андреас фон Шліппе — людина неймовірно великого такту. Вміє навколо себе створити таку атмосферу, де кожному акторові хочеться щось додати, аби вийшла хороша вистава. Андреас дозволяв це робити не тільки акторам, а й освітлювачам, звукорежисерам, художникам. Він на нас покладався. Як він зізнався, це була його перша постановка, де ніхто ні з ким не посварився.

Режисер прийшов до нас зі своєю ідеєю, певним відчуттям цієї вистави. І разом з усім театром її допрацьовував. Його вміння створити таку атмосферу дуже цінне.

Якщо говорити про мого персонажа, то це актор, відображення театрального світу. У чомусь цинічного, у чомусь занадто іронічного, у чомусь зверхнього ставлення до людей, які не виходять на сцену. Та не дивлячись на це ставлення він досі живе театром, любить його, намагається в ньому щось творити.

І ця історія, яку йому приносить Артур Кіппс, запалює його внутрішні відчуття, внутрішній театральний інстинкт. Що дає йому сили розповідати цю історію замість Артура. У фіналі він стикається з Жінкою в чорному. І це тому, що театр став для нього настільки реальним, настільки живим, болючим, пульсуючим, що це вилилося для нього у зустріч зі справжньою примарою, сповненою ненависті, бажання помсти, болю і відчаю. Це така алегорія театру. Бо в театрі існує різне — як веселий балаган, так і драматичні відносини. Він починає з цього балагану і приходить до повного розуміння театру.

Створюючи цей образ я відштовхувався сам від себе. Тобто думав, а щоб було, якби до мене прийшла така людина, сповнена якоїсь незрозумілої для мене історії. Я бачу, що ця історія для неї болюча, що вона веде цю людину. Було водночас цікаво взяти участь як акторові у виставі «Жінка в чорному», так і в історії, що її приносить Артур Кіппс. З одного боку мій герой іронічний і прагматичний, але водночас у ньому присутні ентузіазм та наснага. А це мої власні риси.

Це вже не перший досвід спільної роботи з Артемом Атаманюком. Але такий плідний, відвертий і цікавий вперше. Я просто вражений Артемом. Людина математично (як він сам казав), приходить до душевних болів, переживань. Його фінальний монолог просто дивовижний. Він довго не показував всього, що може дати у цьому монолозі. А на прем’єрному показі, коли розповідав історію Кіппса, як померла його дружина, він раптом відкрив для мене щось таке, що я рідко зустрічав у театрі. Він з нуля може «застрибнути» в таку складну, болючу емоцію. Це мене вражає. Кожного разу дивлюся цей фінал не як актор, а як глядач. З Артемом кофрортно працювати. Він дуже тактовна та інтелігентна людина. Вдячний долі, що у нас вийшла така робота.

У другому складі мого персонажа мав грати один з наших акторів, але не склалося. І коли до прем’єри залишалося менше двох тижнів, у виставу прийшов Артем Каратаєв. З ним теж було приємно працювати. Ми можемо обмінюватися поглядами на свого персонажа, ділитися своїм досвідом спілкування у запропонованих обставинах. Це дуже цінно, коли ти можеш спілкуватися зі своїм партнером і при цьому не думати, хто з вас кращий. Ми разом шукаємо, разом намагаємося зробити виставу кращою. Бо, як я вже говорив, режисер створював таку атмосферу, коли хочеться додати щось своє, цікаве.

Вся команда працювала просто неймовірно. Це на сцені ми вдвох з Атаманюком, а за лаштунками ще працює багато людей — монтувальники, помічники режисера, звукорежисери, художник зі світла. Там вирує життя.

Зізнаюся, що існування в такому матеріалі приносить величезне задоволення. Я можу в нього зануритися, існувати в ньому, приміряти на себе. Хоча оцінку роботи безперечно має давати глядач.

Звісно, продовжуватиму працювати над образом свого персонажа. Вистава створюється не тільки у репетиційному залі, вона створюється на глядачеві. Коли ти ви ходиш до глядача, то починається фінальний етап формування вистави. Він може тривати довго, навіть роками. Приміром вистава «Льовушка» йде у театрі вже більше десяти років, а актори над нею працюють і намагаються вносити щось нове, живе, що буде пульсувати. Впевнений, що з Артемом Атаманюком у цій виставі ми будемо існувати так само.

Артем Атаманюк, виконавець ролі Кіппса:

— Над цією виставою було дуже цікаво працювати, бо тут нові для мене персонажі, нові характери. Чесно кажучи, вони в мене ще не до кінця відбулися, як я б того хотів. Це була для мене проба. Сподіваюся, що до десятої вистави все складеться.

Зізнаюся, що у мене немає дітей, а весь прецедент полягає в тому, що мій персонаж пережив страшні речі з втратою дружини і дитини. Мені, слава Богу, це незнайоме. Але я пробував це зрозуміти гіпотетично і передати суть переживання.

Закордонні режисери завжди обережні з акторами, дуже толерантні, вони акторам довіряють. Андреас дослухався до всіх наших побажань і це було дуже приємно. Він театральний художник, візуал. Від цього багато будувалося.

Отож, режисер нам дуже довіряв. Ми багато чого приносили, пропонували. А він дуже відкритий у цьому плані. Процес роботи був прекрасний, виставу створювали всі разом. Для Андреаса як для режисера надзвичайно важливо, що він має бездоганний смак у костюмах, мізансценах. Це нам дуже допомагало у роботі.

Якщо говорити про мого персонажа, то він неоднозначний. Кіппс приходить за допомогою. Але у фіналі все прокляття і той вантаж, який має герой, він передав іншому. І в цьому є фатум.

Ми запитали в режисера, а в чому полягає ідея вистави, її мораль. Він відповів: «Дуже важливо, коли люди вміють позбутися своїх проблем, якихось психологічних моментів. Можливість розповісти про них іншому важлива для кожної людини». У виставі показується, що люди, які не вміють цього робити є заручниками своїх страхів, своїх трагедій. І позбуватися своєї трагедії можна лише коли ти про неї комусь розказав.

У такій парі ми з Євгеном Ковирзановим уперше. Що таке актор на сцені? Це завжди робота з партнером. Дуже дякую режисерові, що з’єднав нас у цій виставі. Мені було цікаво з Євгеном працювати, я відкрив для себе багато речей. Це корисний досвід як для театру, так і для нас, акторів. Це тандем, в якому дві полярні людини за своєю природою та психологією. Але вони настільки класно зійшлися. Мені була дуже важлива його допомога і підтримка.

У нас з Євгеном було мало часу для роботи над виставою, а в Артема Мяуса та Артема Караваєва, які грають ці ролі в іншому складі ще менше. Тому їм ще складніше. Думаю, що вони зроблять цю виставу по своєму у тих рамках, тих малюнках, які створили ми. І це буде теж цікаво.

Загалом вистава вийшла лише за рахунок того, що всі це (звук, світло, костюмери, реквізит) захопилися цією історією. Продовжували про неї говорити й після репетицій. Всі нею надихнулися, адже сподобалася сама п’єса. Важливий ансамбль всіх цехів, а режисер зумів їх захопити. Зізнаюся, що так буває не завжди.

Фото з соціальних мереж.