У пошуках синього птаха

Вистава велика і вражає уяву — задіяні всі актори театральної трупи без винятку, написана авторська музика, живий план поєднується з великою кількістю ляльок майже всіх систем — тростині, планшетні, скафандрові, вертепні ляльки, а також ростові ляльки.

«Синій птах» — одна з фундаментальних світових драматургій. Класика, яка не втрачає актуальності, бо вчить глядача про важливість розуміння суті явищ, почуттів, себе. У рішенні театру це вистава не лише для підлітків, але і для дорослих — ідеальна для сімейного перегляду, бо після неї точно буде, що обговорити.

Особливість цієї постановки — її повна унікальність і самобутність: «Синій птах» — це 100% внутрішній продакшн театру. Текст адаптації, музика, хореографія, унікальні костюми, сценографія та акторське втілення — все це створено винятково командою Київського академічного театру ляльок.

Про нову виставу говоримо з одним із авторів проєкту, режисером-постановником, директором-художнім керівником театру Ігорем Гулим.

— Вже три з половиною роки Ви очолюєте колектив театру, що вдалося зробити за цей час?

— Ми реформували репертуар, додали багато нових постановок: «Енеїда», «Чарівник країни ОЗ», «Дюймовочка а’Paris», «Труфальдіно — слуга двох панів», «Украдене щастя», «Синій птах», «Блогери в театрі» (дві версії: звичайна, яка йде впродовж року та новорічна). За таким же принципом у нас є вистава для наймолодших, віком 2+, «Пригоди бурундучків», а на новорічний період — «Пригоди бурундучків: в пошуку свята». Також були учасниками фестивалів «Струс Фест», «Ше.Фест», «Мельпомена Таврії». Наші актори отримували стипендії. Зокрема, нещодавно артист-ляльковод, провідний майстер сцени Юрій Фарафонов, отримав стипендію мера Києва Віталія Кличка. Були подяки, інші відзнаки. Крім цього вдалося покращити матеріально-технічну базу.

— Ви мали до цього досвід написання інсценівок та постановки вистав?

— Це вже моя дванадцята вистава як режисера. У 2014 році — здійснив постановку «До мурашок…», 2015 — «Коханці» та «Ми їдемо, їдемо, їдемо…» (Центр культури і мистецтв СБУ), 2016 — «Обережно, жінки!» (Центр культури і мистеццтв СБУ); 2017 — «Ритуальник» (Центр культури і мистецтв СБУ); 2018 — «Завтра у нас важливе шоу» (колаборація театру-студії «Терракот» та Національного цирку України); 2019 — «Суперсалат» (колаборація театру-студії «Терракот» та Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я»); 2019 — «Сглаз» (колаборація театру-студії «Терракот» та Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я»; 2021 — «Третій не зайвий, якщо…» (Будинок актора).

Що стосується Київського академічного театру ляльок, то тут був одним з учасників постановки вистави «Енеїда», разом з Дмитром Драпіковським. Також долучився до створення вистав «Чарівник країни ОЗ» та «Дюймовочка в Парижі». Хоча безпосередньо найбільше працював саме над «Синім птахом».

Маю певний досвід і інсценувань. Якщо береш до постановки якусь п’єсу, то ти її певною мірою переробляєш під своє бачення. Цього разу працювали разом з Лідією Філовською. Вона тут і як режисер, і як співавторка інсценування. Ми запатентували це інсценування і маємо на нього офіційне авторське право.

— Чим Вас зацікавив цей твір, що вирішили його поставити?

— Я шукав драматичний матеріал для постановки. Хотілося, щоб це була велика, масштабна робота. А ще ця драматургія мала підійти для театру ляльок і для нашої трупи. Щоб це було цікаво художнику. Коротше кажучи, аби всі зірки зійшлися.

Згадав про Моріса Метерлінка. Почав перечитувати його «Синього птаха». Зрозумів, що здійснити постановку за цим твором у драматичному театрі надзвичайно важко. Там мабуть не вийде так актуально і живо. А в театрі ляльок це зробити реальніше. Може бути цікавіше завдяки тим засобам виразності, які ми маємо у своєму арсеналі.

Коли обрав п’єсу, то переговорив з головним художником. Він сказав, що йому це цікаво. До того ж у Миколи Данька це колись була дипломна робота. Але цього разу було зовсім інше рішення, адже від створення тієї роботи минуло більше сорока років.

Почався творчий процес. П’єса була написана 120 років тому. Треба було її осучаснити. Щось прибрати, щось додати.

— Зазвичай нині виставу ставлять за два місяці, а у вас цей процес тривав півроку.

— Матеріал дуже складний. Він літературний, мало дієвий як для п’єси. Треба було багато різних рішень. До того ж ми вирішили зробити цю виставу повністю вітчизняного виробництва. Тому композиторами виступили працівники нашого театру — Дмитро Шаламов, Микола Стрілецький та Денис Поляков. Вони писали музику до цієї вистави. Це був процес, який потребував багато часу.

Плюс багато костюмів, декораційних рішень, ляльок. До того ж у виставі задіяна вся трупа театру. Є пару ролей, де маємо дублі. Але навіть якщо людина грає якусь роль, то той, хто у неї на дублі іншу.

— Як відбувався сам процес створення вистави?

— Спочатку була розмова з художником. Він сказав, що йому це цікаво. Тоді ми написали з Лідією Філовською інсценування в нашому режисерському баченні. Потім принесли це інсценування Миколі Даньку. До цього він вже почав робити ескізи. Коли він перечитав, то щось скорегував, після цього зробив макет. Ми зібралися на художню раду і обговорили, якою має бути вистава. Щось корегували, додавали…

— Хотілося, аби Ви трохи більше розповіли про художника-постановника.

— Від нього дійсно дуже багато що залежить. Микола Іванович — це наша супер-зірка. Він тонко відчуває потреби режисера, розуміє нашу сцену, працює в театрі 18 років. Добре знає всі технічні моменти. А ще це дуже талановита і творча людина з великим досвідом.

Унікальність Миколи Івановича у тому, що він не тільки художник, а ще й сценограф, відчуває певну дієвість декораційних моментів. Періодично радить режисеру, як це втілити в життя. У нього й цього разу було багато цікавих рішень щодо ляльок і костюмів.

— Кого з виконавців варто виділити?

— Всі актори молодці. З моєї суб’єктивної точки зору хочу виділити Вікторію Огородню, яка працює Феєю Берилюною, а потім Душею ночі. У неї велике перевтілення. Навіть не всі наші працівники на перших прогонах розуміли, що це наша Вікторія. Вона дійсно дуже круто попрацювала над своїми ролями.

Чудово справляється зі своїм завданням Юрій Фарафонов у ролі Душі Хліба. Мені здається, що це найкраща роль другого плану у виставі. А Ліана Хабелія-Забродіна чудово виконує роль Киці. У неї це виходить дуже органічно. Правильно потрапляє в образ Цукра Олександр Ворона. Як і Юрій Хетчиков в образ Собаки. Супер-класну гру показали і виконавці головних ролей Катерина Шевчук та Артем Метельський.

Загалом склався чудовий акторський ансамбль. Важко сказати хто з них кращий, а хто гірший. Всі дуже класно відпрацювали!

— Ви вже згадували про музику. Що можете ще додати?

— Для мене було фантастичним відкриттям, що у нашому театрі працюють такі молоді талановиті люди. Вони вперше виступили саме в ролі композиторів, а не звукорежисерів. У них було багато роботи. Хлопцям потрібно було відчувати чого хоче режисер, як це має бути у комбінації зі сценографією, костюмами, акторами, зі світлом.

Це була марудна праця, але їм вдалося. Вони на високопрофесійному рівні виконали цю роботу. Можна сказати, що наші композитори жили цією виставою.

— Напевне важливе значення у виставі має пластика?

— Без Ганни Кийко навряд чи вдалося досягти таких результатів. Вона була однією з рушійних сил у цьому питанні. У неї було дуже багато хореографічних рішень. Ми обрали жанр вистави фантасмагоричне дефіле. Вже це диктували певні пластичні рішення.

Ганна давна працює в театрі, вона професіонал високого рівня. Тонко відчуває театр, розуміє трупу і творчий процес. Знайти таку людину нелегко. Ганна не просто репетитор, а справді хореограф-постановник. Ще раз це довела у новій виставі.

— Не можна не згадати і про світло.

— Вважаю, що це велике досягнення Євгена Кюне, Олексія Маракуріна та Івана Ящука, які зробили дійсно круте світлове рішення. У виставі світло доповнює картинку, допомагає співіснувати на сцені, передає атмосферу. Таке рідко вдається.

— Мабуть вистава дорога?

— Така постановка дійсно річ не дешева. Та нам ніхто допомагав. Робили виставу за власні зароблені кошти.

— Чи хотіли б її показати за межами театру?

— Вистава дуже об’ємна. Навіть не знаю чи можливо. До того ж сьогодні в країні оголошений воєнний стан, триває війна. Одним словом, ми про це ще не думали.

— Робота над виставою триває далі?

— Десь на 90−95 відсотків вона завершена. Але, як відомо, досконалості немає меж. Є що скорегувати, поправити. Плануємо до кінця театрального сезону показати її ще три рази. Потім буде перерва. Сподіваємося, що за цю перерву зможемо відточити певні елементи.

— Ви сказали, що маєте авторське право. А якщо ще хтось в Україні захоче поставити цю виставу?

— Ми маємо авторське право саме на інсценування. Саму ж п’єсу можна знайти у вільному доступі. Якщо ж хтось зацікавиться саме інсценуванням, то будемо про це з ними говорити. Але не певен, що такі бажаючі знайдуться. Адже це інсценування робилося саме під наш театр, нашу трупу, наші реалії. Не думаю, що це підійде комусь так, як підійшло нам. А саму п’єсу може переробляти кожен. Авторське право вже не діє, бо Метерлінк помер більш ніж 70 років тому.

— Кому рекомендована для перегляду ця вистава?

— Вистава 14+. До речі, вона є у програмі з позакласного читання з зарубіжної літератури у 10 класі. Це вже вибір учителя, вивчати цей твір чи ні.

Можливо з 12 років, але не раніше. Для молодших дітей деякі моменти будуть лячні. До того ж вони не в повній мірі зрозуміють якісь філософські та символічні моменти.

— Що можете сказати щодо планів театру?

— До кінця року хочемо випустити ще дві великі прем’єри. Це «Лісова пісня» Лесі Українки (орієнтовно середина вересня) і «Лускунчик» Гофмана (якщо складеться, то середина грудня). «Лісову пісню» ставитиме народний артист України, головний режисер Тернопільського академічного драматичного театру імені Тараса Шевченка Олег Мосійчук. А щодо «Лускунчика» хотів би потримати невелику інтригу. Думаю, що буде сюрприз.

— А чи особисто у Вас є плани щодо постановок нових вистав?

—Хай спочатку відбудуться ці дві прем’єри. Роботи багато, час зараз дуже важкий. Чимало сил та енергії йде на роботу директора-художнього керівника театру. А робота режисера теж потребує багато часу і сил. Побачимо…

Розмову продовжила режисерка Лідія Філовська:

— Досвід робити над інсценуванням у мене був ще під час навчання в університеті. А інсценування «Синього птаха» — це перша велика робота. Працювала над цим проєктом разом з Ігорем Гулим.

Нам з ним дуже пощастило, ми прекрасно розуміємо один одного. Наше світосприйняття дуже схоже. Працювати вдвох було комфортно, не виникало ніяких конфліктів. Майже однаково бачили цю історію.

Почалося все у квітні минулого року. Пан Ігор спершу запропонував мені прочитати сам твір. Коли прочитала, то трішки очманіла (усміхається). Матеріал дуже об’ємний, багато персонажів. Спершу не розуміла як це можна поставити. Він запропонував через пару днів прочитати ще раз. Коли прочитала вдруге, то в мене потроху почала працювати фантазія як це можна зробити.

Ми зустрічалися для роботи з текстом впродовж трьох місяців. Сиділи протягом 5−7 годин і редагували. Зробили інсценування для дітей старшого віку та для дорослих. Прагнули в ньому загострити конфлікти.

Як режисер свого часу поставила уривок «„Територіальні води її ванни“» за твором Сергія Жадана, що увійшов до вистави «Гагарін і Барселона» Київського національного академічного Молодого драматичного театру. Була присутньою на багатьох репетиціях Молодого театру, Малого драматичного театру, Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, Київського академічного театру ляльок. Все це дало мені теоретичні знання, до яких тепер додалася і практика.

Сам репетиційний процес був надзвичайно цікавим. Як вже сказав пан Ігор, матеріал літературний, він не дуже дієвий. Нам потрібно було придумувати в інсценуванні і під час репетицій дію. Актори доклали багато зусиль, щоб придумати ці образи, аби вони були виразні та яскраві.

У нас зібралася чудова команда. Ми добре розуміли одне одного. Було багато розмов, разом читали про символізм та Метерлінка. Слухали лекції, передивлялися фільми. Звідти черпали натхнення.

Починали з етюдних робіт. Коли з’явилися декорації, то працювати стало легше. Велика робота художників, модельєрів, художниць-бутафорів. Окремий пласт — робота композиторів, музика у нас своя. Хлопці композитори також дуже тонко відчули цю історію і наші потреби. Загалом мали багато паралельної роботи, окрім репетицій.

Вважаю, що вийшло досить цікаво. Для колективу це великий крок уперед. Тут поєдналися театр ляльок та драматичний театр. Це вихід за якісь рамки, пошук символізму у сучасному театрі ляльок. Мені здається, що з цим завданням ми впоралися і вже маю ідеї щодо наступних постановок.

Для мене сам процес був дуже цікавий. А результат роботи оцінить, звісно, глядач. Подобається шукати та знаходити. Особливо знаходити те, чого немає в тексті". І, як на мене, кожному з команди вдалося знайти свого «синього птаха» в процесі роботи.

Фото надані театром.