Юлія МАКСИМЕНКО: «Люди — режисери власного буття»

Автор, який грає у виставах, створених за його п’єсами — явище унікальне. Сьогодні наша розмова з артисткою і драматургом Юлією Максименко.

— За фахом Ви професійна актриса. Що стало поштовхом для створення власних п’єс?

— Я закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого курс Михайла Юрійовича Резніковича Грала у Національному академічному театрі російської драми імені Лесі Українки, «Свободному театрі», брала участь у різноманітних телевізійних та радіопроектах.

Але було якось тісно в рамках лише акторської професії. Завжди хотілося створити власний проект: більша відповідальність, але й певна свобода. Можеш вибрати твір, акторів, режисера. Створити власний маленький світ: не пливеш за течією і чекаєш біля моря погоди та свого шансу, а виступаєш у ролі співтворця реальності, в якій живеш. У мене було кілька спроб створення театральних проектів, але не вдавалося довести їх до прем’єри.

А потім настали складні дев’яності. Театр хоч і надихав, та не годував. У кіношній сфері був повний застій. Єдине місце, де тоді більш-менш міг заробити актор, новорічні ялинки та корпоративи. Несподівано мені запропонували вакансію! — як це патетично звучить — аніматора в одному з престижних ресторанів. Я умовила себе погодитися на кілька місяців роботи, а застрягла там на два роки. Зненавиділа цю роботу. Це звучить почасти жахливо, але одна справа — грати дитячу виставу в академічному театрі.

Інша — стати на кілька годин для незнайомих дітей клоуном, нянькою, вчителькою. А зверхнє ставлення «крутих замовників» до аніматора, який влаштовує для їхніх інколи дуже вередливих дітей різноманітні святкові програми — це окрема тема. Це не просто вдарило по моїй самооцінці, а розтрощило її на атоми. До всього, я тоді переживала особисту драму — розлучення з чоловіком після шести років шлюбу.

Якось після закінчення аніматорського трудового дня зіткнулася зі своєю однокурсницею. Вона прийшла до ресторану з чоловіком: вишукана вечірня сукня, неймовірна зачіска. Впізнавана дикторка телебачення, успішна жінка. І я — з зеленим поролоновим носом, у квітчастому комбінезоні, нікому не потрібна.

Дві години проплакала в підсобці. Саме тоді дала собі слово, що виберуся з цієї «ями», а тоді обов’язково напишу про все пережите. Або кіносценарій, або п’єсу.

До мене почали приходити образи, я навіть чула їхню мову. Але писати не могла: не вистачало якогось поштовху.

Одного дня у ресторані я познайомилася з неймовірним Павлом Ігнатьєвим. Сьогодні це відомий піаніст, джазовий композитор, автор дев’яти музичних альбомів. Виступає з концертами в Україні і за її межами. А тоді заробляв на життя грою в ресторані.

Коли я вперше почула гру Ігатьєва, то пережила справжній шок. Я з дитинства чула класичну музику (мій батько диригент симфонічного оркестру), ще в юності переслухала всю світову класику в різному виконанні. Тож почувши Павлову гру, одразу зрозуміла, що переді мною сучасний геній… Йому тоді також було непросто. Відвідувачі не сприймали його фантастичної музики. Могли обірвати гру вигуком: «Владимирский централ» можешь?!" Паша це дуже важко переживав. Я заспокоювала як могла. Вдячна долі за знайомство з Павлом, наша дружба і його талановита музика врятували мене від депресії. І примусили ризикнути і взятися за п’єсу.

Нарешті написала перші фрази. З’явилася і назва: «Бог явився мені у образі Жовтого Зайця». На початку було дуже складно — абзац за три дні. Я чула вібрацію думки, яку потрібно було «схопити за хвоста» і перекласти у слова і репліки. Та інколи вібрація стихала. Розсіювалася. І я тижнями блукала в порожнечі, намагаючись штучно викликати натхнення. Інколи це вдавалося, інколи — ні. Було відчуття, що рию тунель, але не лопатою, а виделкою. Коли закінчила роботу над першою дією, то показала написане подрузі-поетесі. Просила її бути відвертою. Прочитавши, подруга зателефонувала мені і сказала: «Я хочу знати — чим це закінчиться!». І продовжила писати.

Минуло кілька років. Шанс на втілення мого твору отримала в театрі «Сузір'я». Художній керівник театру Олексій Кужельний, прочитавши п’єсу, сказав: «Ну, спробуйте». Проте мені запропонували ставити виставу на мікросцені театру, тут лише 30 місць для глядачів. Сьогодні вистава паралельно йде і на основній сцені театру. Але я збагнула всі переваги саме маленької сцени. Тут ти граєш, ніби у кіно. Тебе почують, навіть якщо розмовлятимеш пошепки. На початку дійства я оголошую правила. Ви — не глядачі, не дорослі! Ви — хлопчики й дівчатка, безпосередні співучасники нашого спектаклю.

Бачу очі, сльози, усмішки кожної людини. Дозволяю собі бешкетувати — можу когось ущипнути за щоку, легенько потягати за вухо або за носа. Це людей дуже веселить. Залучаю глядачів до діалогу. Вони охоче долучаються до гри. А у фіналі навіть хором співаємо пісню… Часто лунає фраза: «Ви ніби про мене написали».

— Як довго тривала підготовка вистави до показу?

— Дев'ять місяців. Зібрати людей для антрепризи не так уже й легко. Хтось зав’язаний із театром, хтось із розкладом зйомок, у когось на заваді особисті обставини. Нам часто доводиться багато від чого відмовлятися у житті, але не можна відмовлятися від своєї мрії. Я це повторювала собі щоразу, коли опускалися руки, коли хтось сходив із нашої творчої дистанції. Коли розвалився перший театральний склад, я тиждень плакала, а потім почала шукати нового режисера. Мені порадили режисера Театру російської драми ім. Лесі Українки Ольгу Гаврилюк, але застерегли, що вона дуже вимоглива і працювати з нею непросто. Пам’ятаю нашу першу зустріч, три години режисер говорив про мою п’єсу. Вона глибока й водночас проста у спілкуванні. З хорошим театральним смаком і з тонким почуттям гумору. Має потужну енергетику. Оля привела акторів з театру російської драми, і ми почали працювати. Ніяких компромісів і поблажок! Оля дуже емоційна і вимоглива. Інколи чихвостила і висміювала мене за те, що я довго не могла взяти потрібну акторську ноту.

Спочатку мені з нею було настільки складно, що інколи не могла дочекатися завершення репетицій. Тоді думала, що це наша перша і остання спільна робота. А коли задумала про постановку своєї другої п’єси, то зрозуміла, що кращого режисера мені не знайти. Зараз у нас зовсім інші стосунки. Щоб із Ольгою було комфортно працювати, потрібно дорости до її рівня.

Майже за місяць до першого показу в нас із проекту знову виходить актор: запропонували головну роль у серіалі в іншій країні, і він згодився. Я в розпачі. І саме тоді через соціальні мережі випадково вийшла на Андрія Дебріна. Ми з ним познайомилися на знімальному майданчику, а потім нічого один про одного не чули. І от я бачу його в онлайні й пишу: «Привіт! Ти багато тусуєшся серед акторів — порадь мені харизматичного мужнього актора». Отримую відповідь: «Крім себе і Брюса Уілліса не можу тобі нікого запропонувати!» Я вислала Андрію п’єсу. Він дуже швидко увійшов у творчий процес. Спочатку планували, що гратиме лише одну роль, а сьогодні одночасно виконує ролі Чоловіка, Менеджера, Директора театру, Судді та Грузина. Щоразу, коли він виходить на сцену, публіка зустрічає його нестримним сміхом. Спектакль йде уже п’ятий сезон. За ці роки Андрій став хрещеним батьком вистави. Сьогодні не уявляю на його місці іншого актора. А в цьому сезоні Дебрін запропонував на роль піаніста молодого актора Даниїла Мережкіна, і раптом вистава наче отримала друге дихання: Даниїл стовідсотково потрапив у образ піаніста-генія. У нього надзвичайна енергетика. Він світлий і глибокий. Тепер думаю: рано закривати виставу. Хотілося б об’їздити з нею всю Україну.

— Ваша п’єса «Кульгава балерина» теж має автобіографічний характер?

— Історія і герої повністю вигадані. Але, звичайно ж, у них є прототипи. Насамперед ця п’єса — про пережиті емоції.

— Робота над новою постановкою також тривала протягом дев’яти місяців.

— Тут були уже інші складнощі. Коли хореограф (Анастасія Суханова) показала мені танець, який я маю танцювати у виставі, я сиділа, ніби мене хтось обухом по голові ударив. Була переконана, що не зможу зробити й двадцяти відсотків тих складних рухів і підтримок. Вдячна витримці і вірі Анастасії. Я змогла і отримую шалене задоволення від танців у виставі. Вважаю це великою перемогою над собою, своєю невірою і страхами. І вкотре переконуюсь, що людина дуже мало знає саму себе, свої можливості.

Руслан Мірошніченко — обдарований, харизматичний актор, виконує роль колишнього військового, який пройшов війну та службу в спецназі. Його герой вирішує докорінно змінити своє життя. Згоден на будь-яку роботу, лише б випірнути із замкненого кола смерті й людського горя.

Моя героїня — донька відомого політика, балерина, якій усі пророкували світову славу. Але витончений танець лебедя несподівано обірвався… Тепер вона кульгава, живе, спираючись на палицю, інкрустовану рубінами та діамантами й просить про допомогу, аби її визволили з власного пекла. У неї є гроші. І все, що потрібно зробити, — це «прибрати Ту, яка вкрала Її життя». Дівчинка з кордебалету тепер танцює всі ролі колишньої прими. Вона «зачарувала» батька героїні — і тепер усюди головна героїня — Вона. У театрі, на білбордах столиці, на світських вечірках і навіть у спальні, що колись належала батькові та мамі…

Але колишній воїн не хоче більше вбивати, а колишня балерина не бачить іншого виходу. І ніхто не допоможе героям, крім них самих. Лише власна рішучість, лише крок у той чи той бік. Вибір, що завжди дається неймовірно складно. А може, їм допоможе Любов, яка з’являється саме тоді, коли на неї найменше чекаєш?..

— Наприкінці вистави Ви ставите багато крапок, дозволяючи глядачам домислити кінцівку?

— Коли я писала п’єсу, то до останнього не знала, що станеться з моїми персонажами — було враження, що вони справді існують десь у іншому вимірі. Я чула їхні голоси, відчувала їхнє дихання, жила їхніми емоціями. Хотіла, щоб вони самі вирішили свою долю. Особисто для себе я вирішила, що з ними буде далі. Але у виставі ми не даємо прямої відповіді на запитання, чи будуть герої разом. Кожен глядач може сам додумати кінцівку.

— Значна увага у спектаклі приділяється пластиці…

— Основний акцент спрямований на те, щоб у найтонших нюансах передати палітру емоцій персонажів. Незвичайна пластика героїв. Героїня не просто кульгає — вона ніби танцює танець лебедя, якому підрізали одне крило. Травмована нога живе окремим життям: то відмовляє і жінка повзає по сцені, не в змозі звестися, то раптом в емоційній напрузі балерина перестає кульгати, навіть забуває про палицю, що довго служить їй незмінною опорою.

А схаменувшись, не розуміє, що це — чудесне зцілення, чи вона настільки звикла до ролі каліки, що не втрапила момент, коли могла відмовитися від палиці та повернутися на сцену. У парних танцях військового і балерини переплелися нестерпний біль від ударів долі й радість передчуття можливого щастя, страх близькості та водночас нестримне бажання злитися в обіймах, щоб ніколи більше не відриватися один від одного. Виступ професійної балерини Анастасії Суханової (яка водночас є і хореографом вистави) уособлює душу головної героїні, яка не бачить сенсу життя без танцю.

— П'єса була написана російською мовою. Але потім Ви переклали її українською. Чому?

— Я не лише написала п’єсу російською, а цією мовою почалися репетиції. Якось один із акторів мене запитав, якщо я живу в Україні і вважаю себе українським драматургом, то чому ж пишу російською. Саме у цей час почалася Революція гідності. Відчувалося, що саме зараз відбувається процес творення української нації. Хотілося бути причетною до цього процесу. Вирішила перекласти п’єсу. Це ускладнило наше завдання, потрібно було перевчати тест (але це були незначні проблеми) і ми швидко перебудувалися. Дивуюся тим людям, які говорять, що не можуть опанувати українську мову. Насамперед вони не мають бажання вчитися і поваги до землі, на якій живуть.

— Які творчі плани?

— Працюю над третьою п’єсою. Як і в двох попередніх, порушую тему стосунків людини і Бога. Це буде фантасмагорична любовна історія, в якій я розмірковую над тим, наскільки людина творець свого життя, чи вона є заручницею долі.

Піднявши «з нуля» два театральних проекти — від виникнення ідеї до повноцінного втілення її в життя — я на своєму досвіді переконалася, що людина все-таки пише свою долю у співавторстві з Богом. Так є і так має бути. Люди — режисери власного буття, бо створені за образом і подобою…