Реінтеграція: говорили-балакали, посідали й заплакали

Протягом усіх восьми років навіть площа тимчасово окупованої території практично не змінювалася.

Після 24 лютого цього року ситуація змінилася кардинально. Під окупацією опинилася значна територія України, а руйнівні удари зазнала практично вся територія держави.

Необхідність у реінтеграції наразі поширюється на Київську, Чернігівську, Донецьку, Луганську, Сумську, Харківську, Запорізьку, Херсонську області, Автономну республіку Крим та місто Севастополь. Ступінь реінтеграції визначається періодом перебування в окупації та ступенем руйнувань. А чи з'явилося у чинної влади комплексне розуміння проблеми, чи формуються необхідні компетенції, щоб всерйоз, по-державницькому формувати та реалізовувати Стратегію та тактику щодо тих українських територій, яким потрібна реінтеграція? Чи тема реінтеграції знову залишиться лише піар-аргументами та джерелами корупційного збагачення?

Пропоновані в цій статті міркування сформовані на прикладі території Кримського півострова, яка має найбільш тривалий термін перебування під російської окупацією, а відтак дозволить краще зрозуміти всю глибину та комплексність порушеного питання.

Отже, у червні 2016 року на парламентських слуханнях «Стратегія реінтеграції в Україну тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополь: проблемні питання, шляхи, методи та способи» було затверджено Рекомендації, реалізація яких мала закласти основу формування внутрішньої політики щодо окупованої території Кримського півострова.

У цьому документі наголошувалося, що «…виробленню державної стратегії реінтеграції в Україні тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя обов'язково має передувати визначення процедури, за якою буде здійснюватися процес повернення деокупованого Кримського півострова в правове поле України, що означає попереднє досягнення політичного і суспільного консенсусу щодо низки базових питань, зокрема:

• у якій саме формі автономії деокупований Кримський півострів буде реінтегруватися в Україну;
• чи є доцільним отримання нової назви деокупованої та реінтегрованої в Україну Автономної Республіки Крим, а також якими будуть глибина і зміст політико-правового статусу автономії;
• яким чином будуть розподілені повноваження між органами місцевого самоврядування та місцевими органами управління в Криму, в тому числі Курултаєм та Меджлісом кримськотатарського народу, та центральною владою, особливо з урахуванням нового усвідомлення Україною ваги та ролі кримськотатарського фактору на Кримському півострові;
• яким чином будуть мінімізовані ризики, щоб не допустити повторення подій, змістовно аналогічних до кримської трагедії 2014 року, а також які внутрішньо кримські запобіжники будуть гарантовано перешкоджати будь-якому недружньому зовнішньому впливу, у тому числі збройній агресії".

Відповіді на жодне з поставлених питань, яка була б позитивно сприйнята українським суспільством, владою так і не було надано.

Під реінтеграцією слід розуміти відновлення або повернення у правове, економічне, ідеологічне, культурне, адміністративне та інше поле України. У цьому контексті під ідеологічним полем слід розуміти ідеологію єдиної української державності, єдиної полінаціональної та поліконфесійної української політичної нації. У тому числі реінтеграція — це повернення Криму в єдиний освітній простір з урахуванням регіональних особливостей території. Єдиний культурний простір у всьому своєму різноманітті. Єдиний адміністративний простір — як факт відновлення контролю за визнаною міжнародною спільнотою ділянкою державного кордону України по всій території Кримського півострова. Включно з протяжністю морського кордону.

Не секрет, що приблизно третина населення Кримського півострова, через різні причини та обставини, була російсько орієнтованою. Ще приблизно одна третина була повністю нейтральна і орієнтувалася у своїх рішеннях та соціально-політичній поведінці виходячи з оцінок виключно якості свого життя та його перспектив. Без мінімізації частки такого мислення серед мешканців Криму гарантувати неповторення подій 2014 року буде вкрай складно.

З цього судження випливає, що основним стратегічним об'єктом реінтеграції буде людина та її свідомість. А тому:

• всі рішення та дії повинні мати вплив на людину. Позитивний вплив, який не виключає настання відповідальності за антиукраїнські діяння у період окупації чи після деокупації;
• кінцевою стратегічною метою всього процесу реінтеграції є зміна свідомості максимально більшої частини населення, яке постійно проживає на території Кримського півострова. Формування свідомості україноцентризму.

В економічній теорії існує твердження про те, що позитивні, з погляду на досягнення поставлених стратегічних та тактичних цілей, зміни можуть відбуватися виключно в умовах соціально-економічної стабільності.

Відповідно, для забезпечення процесу реінтеграції Кримського півострова у правове, економічне, культурне, конфесійне та інші поля України потрібно насамперед створити умови соціально-економічної стабільності у звільненому від окупантів регіоні.

Соціально-економічна стабільність має бути одним з ключових факторів для «темпів реінтеграції півострова в Україну». А забезпечення соціально-економічної стабільності пов’язане з наявністю ресурсів. І чим швидше Крим зможе забезпечувати свою поточну життєдіяльність за рахунок генерації власних ресурсів (хоча б на довоєнному рівні), тим дешевше обійдеться реінтеграція півострова Україні і тим вищими будуть темпи реінтеграції в цілому.

Цілком логічно очікувати, що процес реінтеграції має розпочатися з відновлення та коригування регіональної економічної моделі Криму як невід’ємної, природної частини єдиної економічної моделі України.

Після виходу росії з Криму економічний потенціал півострова буде фактично знищено і його доведеться відновлювати наново. Можна прогнозувати, що стан економічного потенціалу після відходу окупантів буде відповідатиме стану економіки Криму на момент його звільнення у період другої світової війни у травні 1944 року. За умови, що кремлівська влада не повторить злочин сталінського режиму — депортацію громадян України з окупованого півострова.

Додатковою аргументацією для таких висновків та прогнозів є ситуація на вже деокупованих територіях України в Київській, Чернігівській, Сумській, Харківській областях, поведінка окупантів на Чонгарі під час відступу у 2014 році. А також дії окупантів на окупованій території Луганської та Донецької областей: деіндустріалізація та часткова насильницька депортація місцевого населення.

Якою бачить українська влада регіональну економічну модель Криму? Чи вона розглядає дві окремі моделі: для Севастополя та території Автономної республіки Крим? Чому вона бачить її саме такою? Які переваги має модель, що розглядається владою, чи забезпечить ця модель якісь позитивні здобутки жителям Кримського півострова в перспективі? А загалом для України? Наскільки регіональна (і) економічна модель, що розглядається владою, відповідатиме майбутньому адміністративно-територіальному та політико-територіальному статусу півострова? Яка доля підприємств оборонно-промислового комплексу, які тим чи іншим рівнем активності функціонували на території Криму? Запитань дуже багато.

Станом на 1 січня 2018 року в Криму було вже ліквідовано близько 300−350 тисяч робочих місць з початку окупації півострова. Процес ліквідації робочих місць продовжується. Не можна стверджувати, що в окупованому Криму йде тільки скорочення робочих місць. Створюються й нові місця, насамперед у невиробничій бюджетній сфері. Наприклад, нові класи у загальноосвітніх школах, нові робочі місця у дитячих садках, окупаційному державному управлінні, окупаційному муніципальному управлінні тощо. Створення цих нових робочих місць пов'язане з новими завданнями по колонізації окупованої території Кримського півострова та зі збільшенням чисельності населення на окупованій території Криму за рахунок імміграції з материкової частини РФ до Криму громадян Російської Федерації в рамках проведення політики заміщення населення. Одним із інструментів стала мобілізація до збройних сил держави-агресора та використання жителів Криму в бойових діях проти ЗСУ.

За фактом деокупації та депортації російських іммігрантів з території Кримського півострова, необхідність у збереженні цих новостворених робочих місць буде ліквідована. Водночас виникне потреба відновлення робочих місць, які функціонували до окупації півострова, які були ліквідовані окупантами у процесі окупації та реалізації політики колонізації окупованої території Криму.

На момент початку окупації в Автономній республіці Крим та м. Севастополі функціонувало 1050000 робочих місць. Дефіцит робочих місць задля досягнення рівня 100% зайнятості становив приблизно 50−70 тисяч постійно діючих (не сезонних) робочих місць. За фактом деокупації можна прогнозувати орієнтовний дефіцит робочих місць по всій території Кримського півострова в кількості 700−800 тисяч робочих місць. Можливо і більше.

У короткий час ліквідувати такий рівень дефіциту робочих місць, особливо у виробничій сфері, неможливо. Які інструменти заплановані та затверджені українською владою для забезпечення соціально-економічної стабільності у період ліквідації дефіциту робочих місць? Чи всі робочі місця, які функціонували до окупації, нам потрібно зберігати та відновлювати? Чи якісь мають бути замінені на робочі місця іншого призначення та рівня якості?

Ще один момент щодо робочих місць як базового фактора забезпечення соціально-економічної стабільності. Частина жителів Криму — громадян України — змушена була залишити окуповану територію Криму. Як наслідок люди втратили роботу. Було б справедливо, якби державна влада України гарантувала б цим людям, насамперед тим, хто був змушений емігрувати з окупованої території Криму, відновлення на посадах, на яких вони працювали в момент початку окупації або в момент вимушеної еміграції з окупованої території.

Нормами статті 11 Закону України «Про правовий статус тимчасово окупованих територій» визначалося, що на тимчасово окупованій території право власності охороняється відповідно до норм законодавства України. Це означає, що за всіма суб'єктами публічного права зберігається право власності та інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходяться на тимчасово окупованих територіях, якщо воно придбано відповідно до законів України.

Виникає низка питань, які вимагають отримання попередньої відповіді:

1. Яким буде стандартний алгоритм дій фізичної чи юридичної особи у питаннях поновлення своїх прав власності?
2. Яку позицію займатиме держава Україна по відношенню до всіх новобудов, які були зведені на території Кримського півострова за час окупації?
3. На який рівень прийняття рішень щодо всіх новобудов будуть передані повноваження (органи центрального державного управління; військово-цивільна адміністрація; органи місцевого самоврядування)?

У суспільну свідомість уже неодноразово вводився аргумент про те, що всі житлові будинки, які збудовані в період окупації, будуть розподілені між ветеранами українсько-російської війни. На перший погляд, правильне і справедливе рішення. Однак, при прийнятті подібних рішень слід врахувати негативний досвід розвитку південно- бережних населених пунктів півострова у довоєнний період. Активне будівництво житла, як житла вторинного, третинного використовування (дачне житло) тощо.

Наприклад, реалізація гасла «Ялта — місто для багатих», призвело до того, що подібні новобудови більший проміжок часу стояли порожніми, збільшували навантаження на інфраструктуру життєзабезпечення, але їх мешканці не брали участь у створенні валового регіонального продукту і лише негативно впливали на збільшення тарифів ЖКГ, тим самим негативно впливаючи на соціально-економічну стабільність.

Навіть якщо прийняти, що збережені новобудови використовуватимуться як первинне житло, виникає проблема необхідності забезпечення додатковими робочими місцями. Якщо врахувати, що житлове будівництво в окупованому Криму ведеться дуже високими темпами — мета насамперед забезпечення житлом військовослужбовців окупаційного контингенту, то вартість забезпечення Криму робочими місцями зросте в рази. А це в свою чергу, вимагатиме набагато більше коштів на економічну реінтеграцію та забезпечення соціально-економічної стабільності.

Тепер щодо долі реалізованих окупаційною владою інфраструктурних проектів. В українських ЗМІ та соціальних мережах, заявах представників влади вже звучали протилежні позиції щодо долі Кримського мосту. Найпростіше склалася б ситуація, якщо на момент деокупації півострова мостовий перехід сам припинить своє існування. Буде підірваний окупантами, розвалиться, буде ліквідовано ЗСУ тощо. Але позиція щодо його майбутнього має бути визначена чітко та однозначно.

Немає жодних політичних, стратегічних чи економічних аргументів для збереження та подальшого утримання цього мостового переходу.

По-перше, неодноразово публічно заявлялося, що функціонування Керченського мостового переходу обмежує можливості життєдіяльності та розвитку українських морських портів на Азовському морі Бердянськ та Маріуполь.

По-друге, обсяг післявоєнних економічних відносин з російською федерацією та територією Криму ніколи не досягнуть обсягів, які дозволили б хоча б окупити витрати на поточне утримання цієї інженерної споруди. При заявленій вартості щорічного експлуатаційного утримання Керченського мостового переходу виходить, що навіть при рівному поділу витрат між двома сторонами та рівних обсягах зустрічних вантажних потоків, для самоокупності експлуатаційного утримання необхідно відвантажувати з Криму до рф 25 мільйонів тонн вантажів на рік за пропускної спроможності (автомобільний + залізничний) транспорт) у 7.5 мільйонів тонн вантажів на рік в один бік (15 мільйонів тонн — загальна річна пропускна спроможність).

Крім того, на досить довгий час економічні, дипломатичні, культурні або будь-які інші відносини між територією Криму та територіями рф для Криму будуть протипоказані як інструмент мінімізації ризиків російського впливу у Криму.

Порядок відновлення гарантій соціального захисту для громадян України у деокупованому Криму також має бути сформований ще до моменту деокупації.

Тепер про пенсійне забезпечення. Весь період окупації для громадян України, які опинилися в окупації, випав з обліку трудового стажу, який зараховується до розрахунку розміру майбутньої пенсії. Чинне законодавство не дає відповіді на запитання: «Як цей період враховуватиметься при розрахунку пенсії? Чи застосовуватиметься підвищуючий коефіцієнт для осіб, які постраждали від окупації? Якщо так, то які особи будуть віднесені до категорії «постраждалі»?

Щодо компенсаційних виплат. Яким чином буде здійснюватися грошова компенсація громадянам України, які постраждали внаслідок окупації частини суверенної території України? Які категорії громадян та на яку компенсацію зможуть претендувати?

Важливим буде і питання освіти, яка є соціальною та духовною основою життєдіяльності людини, засобом забезпечення демократичних свобод, системотворчим фактором національної безпеки держави, стабільності та розвитку суспільства.

Протягом усього періоду окупації в системі освіти Криму велася систематична робота з мілітаризації свідомості кримської молоді, робота з впровадження у свідомість такої моделі сприйняття навколишнього світу, яка відповідала ідеології «руського міра» («рашизму»). Чи зможуть педагогічні кадри, які вимушено чи добровільно працювали в умовах окупації вести викладацьку діяльність із протилежними цільовими установками? Який рівень перепідготовки їм буде потрібний?

Виникає необхідність організації та проведення масових курсів перепідготовки кадрів. Курси будуть необхідні для прискорення процесу повернення економічного, соціального, виробничого, освітнього та іншого простору життєдіяльності території та суспільства в правове поле України.

На момент початку окупації Кримського півострова на території Криму функціонувало 600 загальноосвітніх шкіл. З них лише 23 школи були українські та кримськотатарські, решта — російськомовні. Отже, маємо завдання переорієнтувати роботу загальноосвітніх шкіл. Орієнтир на функціонування 600 довоєнних шкіл у яких викладання ведеться виключно українською та кримськотатарською мовами. Кримськотатарських шкіл має функціонувати не менше 20% від загальної їх кількості, тобто не менше 120 загальноосвітніх шкіл. Одне із завдань на рівні загальноосвітньої школи, як другого етапу освоєння мов, дати можливість дітям у Криму вільно спілкуватися як українською, так і кримськотатарською мовами. Це завдання мінімум.

Для досягнення поставленої мети необхідно підготувати потрібну кількість вчителів-предметників, які одночасно могли б вести викладання українською та кримськотатарською мовами. А також кадри вищих навчальних закладів, які б могли готувати таких вчителів.

Підготувати необхідну навчальну літературу, навчальні наочні посібники, допоміжні матеріали українською та кримськотатарською мовами. Необхідно повністю переглянути зміст підручників із кримської історії. Внести відповідні зміни до підручників Історії України.

З іншого боку, реінтеграція освітнього простору неможлива без відновлення педагогічного складу, як мінімум часткового. Повинна бути застосовувана формула: «Особи, які у своїй педагогічній практиці в період окупації виконували вимоги окупантів та займалися мілітаризацією свідомості кримських дітей, не мають права займатися освітою молодих громадян України». Відповідно, має бути підготовлений педагогічний склад для дошкільної, середньої загальноосвітньої, вищої та професійно-технічної освіти. А також кадри для професійної перепідготовки. Упродовж восьми минулих років окупації такої роботи не велося.

А ще питання вищої освіти. Яка кількість ВНЗ планується для роботи в деокупованому та реінтегрованому Криму? Чи буде збережена практика, при якій тільки «лінивий» український ВНЗ не має своєї філії в Криму?

За період окупації для громадян України по всій території Криму тривало повсякденне життя. У тому числі воно була пов'язане з народженням, здобуттям освіти, виходом на пенсію, набуттям права керування транспортними засобами тощо. Створювалися нові сім'ї, розпадалися старі, зокрема через різницю політичних позицій. Норми Закону України про тимчасово окуповані території свідчать про те, що: «Стаття 9. Незаконні органи, їх посадові та службові особи: 3. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків».

У період окупації Кримського півострова частина громадян України виїжджала на материкову частину та реєструвала акти громадянського стану, вносили зміни до українських документів щодо досягнення віку, вирішувала необхідні питання в українських судах. Частина громадян України цього не робила через різні життєві обставини. Деяка частина свідомо знищила українські документи чи передала їх окупантам. Які будуть прийматимууться тут рішення? Кожен окремий випадок є індивідуальним, але водночас має існувати узагальнений протокол дій. Змішані шлюби; незареєстровані, але які народилися в окупації у громадян України діти; розлучення; факти смерті тощо. Яким чином мають бути зорієнтовані громадяни України, які перебували в окупації?

Це лише невелика частина питань. Обсяг статті не дозволяє поставити всі питання, відповіді на які, включаючи протоколи дій, повинні бути сформовані та надані до моменту деокупації. У тому числі й для того, щоб майбутні рішення та дії української влади на деокупований території Кримського півострова були:

1. очікуваними сигналами для громадян України, які перебувають на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя або змушені були її залишити, як підтвердження факту реальної, а не декларативної уваги української влади до вирішення питання деокупації та реінтеграції в Україну тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя у найстисліші строки;
2. сигналами для колабораціоністів і порушників санкцій про невідворотність відповідальності (покарання) за вчинені антиукраїнські та антикримськотатарські дії;
3. сигналами для керівництва іноземних держав, наших партнерів та ворогів, міжнародних організацій, що підтверджують послідовність та узгодженість дій органів державної влади України в їх прагненні до деокупації та реінтеграції в Україну тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.