ОЛІГАРХІЧНА ТРАНСФОРМАЦІЯ В УКРАЇНІ — ПРИЧИНИ І МОЖЛИВІ НАСЛІДКИ

А Віктор Медведчук з травня 2021 року перебував під домашнім арештом за підозрою в державній зраді й замаху на розграбування національних ресурсів (нафти й газу), також його звинуватили в сприянні діяльності терористичної організації через схеми купівлі вугілля в ОРДЛО. Санкції від 12 лютого 2025 року для всіх осіб у списку однакові, вони передбачають низку обмежень, що блокує будь-яку комерційно-господарську та інвестиційно-фінансову діяльність, унеможливлює розрахунково-платіжні операції. В цьому переліку не хватає ще декількох одіозних персонажів (Ріната Ахметова, Віктора Пінчука, Олександра Ярославського), після чого українському суспільству можна було б сміливо заявити, що деолігархізація України нарешті здійснюється.

Відзначимо, що під час війни макроекономічна ситуація в Україні дуже крихка і суттєво залежить від стійкості вітчизняних бізнесів і їх спроможності швидко адаптуватись під виклики війни (прямі збитки і руйнування, логістично-транспортні обмеження, дефіцит енергетичних ресурсів, кадрові проблеми, релокація тощо). Ризики призупинення крупного бізнесу від указу № 81/2025, або деструктивні дії підсанкційних осіб можуть негативно вплинути на нестійке економічне відновлення після падіння на 28,8% української економіки в 2022 році (+5,3% в 2023 році та +3,6% в 2024 році). Справжнє відновлення потребує зростання на 7% і більше. Це потрібно також врахувати. Крім того, до санкцій той же Петро Порошенко допомагав силам оборони на рівні Ріната Ахметова. Як тепер буде ситуація з допомогою, з робочими місцями, з перспективою розвитку крупного бізнесу в Україні? Про це в Офісі Президента і Уряді подумали? Так, українські олігархи знають «формулу успіху» в Україні, тому вони піаряться більше, ніж допомагають, але чому один в списку, а інший ні??! Теж питання…

Історичний досвід показує, що під час повномасштабної війни крупний бізнес і їх інтелектуально-ресурсний потенціал стає стратегічним партнером державної політики в досягненні військово-безпекових цілей, а держава націлює всі ресурси на Перемогу у війні й забезпечує соціальну справедливість і рівноправність для бізнесу й людей. Приклади посилення в рази спроможностей країни завдяки залученню крупного бізнесу під час ІІ Світової війни продемонстрували США, Великобританія, Німеччина, Японія. Але в Україні цей процес навіть на 3-й рік повномасштабної війни не реалізувався. Чому? На наш погляд, тому що сформовані олігархічні клани в Україні — це не про конкуренцію, це не про спеціалізацію й інтелектуалізацію, це не про стратегічний розвиток України чи соціальну відповідальність, справедливість тощо. На жаль, це про захват і утримання активів «любою ціною», а також консервація існуючих умов, недопуск інших. Розвиток активів є другорядною задачею, першочерговою задачею є утримання політичної влади і своїх людей при відповідних посадах.

Всі існуючі олігархічні клани в Україні пройшли певну трансформацію: в регіонах займались захопленням або скупкою середніх підприємств при тому різних сфер діяльності, потім перейшли на більш крупні підприємства, потім скупка медіа ресурсів, потім формування «свого пулу» політологів, депутатів, чиновників, суддів, прокурорів, міністрів. Тільки Віктор Пінчук є виключенням, він «правильно одружившись» на дочці Президента Л. Кучми, отримав все і одразу! В комплексі, все це закінчилось тим, що Україна, ще задовго до повномасштабного вторгнення була самою бідною країною Європи з найбільшим ресурсним потенціалом і освіченим населенням, яке активно іммігрувало. Жодної потужної корпорації інноваційної сфери діяльності європейського чи світового рівня не було створено українськими олігархами, лише сировинно-аграрний профіль, лише корупційні скандали, лише політичні кризи та інтриги, що унеможливлює розвиток інклюзивної соціально-економічної системи в Україні. В умовах олігархічної вітчизняної економіки 11 річні реформи євроінтеграції — це більше про імітацію, чим про результат. При цьому структурна незбалансованість економіки України і сировинно-аграрна залежність з часом тільки прогресує. Виробляючи руду і метал українці в супермаркетах купують металеві шурупи, трубки, деталі для сантехніки виробництва Китаю, Туреччини, Польщі, Чехії.

Сучасні олігархічні клани і їх деструктивна діяльність є екзистенційною проблемою для нормалізації розвитку соціально-економічної системи України. Автор не знає абсолютно точно причин, чому сталося саме 12 лютого 2025 року блокування їх активів, але є декілька обґрунтованих припущень:

1. Петра Порошенко потрібно вивести на вибори з підвищеними рейтингами, щоб він почесно програв В. Зеленському в І-му чи ІІ-му турі. Коли П. Порошенко був при владі також хотів бачити у ІІ-му турі чи то А. Бойка чи то В. Медведчука (ми всі пам’ятаємо скільки медіа ресурсів і телевізійних каналів тоді було залучено для їх піару), але сталось не так як формувалась тоді піар-компанія; до цього Л. Кучма виводив у ІІ-й тур зручного П. Симоненка тощо.
2. Україна не є суб’єктом міжнародних відносин, не має стратегії власного соціально-економічного розвитку, стратегії користування природніми ресурсами, щоб це працювало на цілі покоління українців з відповідними фінансово-інвестиційними, соціальними і екологічними наслідками. Тому перед цим приїзжав Міністр фінансів США з проханням передати цікаві США копалини в їх власність. Для цього, щоб конкурс на передачу ресурсів «правильно пройшов» потрібно заблокувати небажаних олігархічних гравців, а в декого можливо й відібрати певні активи, щоб їх можна було виставити на аукціон і передати американцям.
3. Команда діючого Президента України формує свій олігархічний клан, тому цим рішенням посилює власні спроможності для захоплення цікавих активів. Якщо війна призупиниться, значить скоро будуть вибори, а в українських реаліях — для цього потрібні ресурси (фінансові, технічні, медійні). На даний момент часу дуже зручно одним рішенням РНБО заблокувати багато таких ресурсів у політичних конкурентів та згодом при певних передачах чи в державне управління, чи в квазі-державне управління, чи просто через відповідне агентство з управління заарештованим майном продати потрібному новому «Сергію Курченко».

Всі перераховані варіанти є продовженням деструктивного існування й деградації України, її соціально-економічного потенціалу з втратою суб’єктності в сучасному світі. Україна потребує ефективних антиолігархічних реформ, а їх діючий Президент не озвучив, тому інших варіантів для чого це було зроблено 12 лютого 2025 року, на жаль, не має.

Які ж потрібні антиолігархічні реформи Україні? Про це я вже писав, ще навіть при попередніх Президентах, в тому числі й в цьому виданні, але можновладці чомусь не прислухаються, тому зазначу найбільш актуальне:

• запровадження профільної спрямованості у власності та відповідного рівня компетенції для власності на активи, а також стимулювання вертикальної інтеграції вітчизняних корпорацій; майже ніде в світі де є конкуренція не має такого, щоб компанія Apple ще й обслуговувала споживачів, продаючи гамбургери — у них компетенція в ІТ-рішеннях і вони їх реалізують найкращим чином; а компанія McDonalds реалізує свою компетенцію і не прагне стати конкурентом в ІТ-сфері комусь;
• існують соціально-чутливі сфери бізнесу, якщо якась організація /та їх власники/ працює в ній, то вона не має права займатись іншими сферами діяльності (банківська діяльність, страхування, комунікації і медіа-бізнес, транспорт, електромережі, трубопроводи, комунальне обслуговування населення тощо); до того ж ці бізнеси мають регулюватись державними органами в умовах монополії і низького рівня конкуренції — все це давно і успішно застосовується в європейських країнах;
• розробка корисних копалин крупними інвесторами має системно в подальшому розвивати власний переробний комплекс країни і сприяти соціальній реалізованості й заможності місцевої громади (ні запущений ринок землі, ні існуюче надрокористування в Україні, на жаль, не сприяють цьому);
• політичні й державні інститути мають конструктивно для держави і її громадян розглядати лобізм тільки в рамках бізнес-спільнот, інтересів всієї галузі, а не окремих гравців; також їх рішення мають посилювати суб’єктність та диференціацію економіки України (антикорупційне законодавство в цій сфері для політиків має бути посилено);
• судова і правоохоронна система України потребують суттєвого реформування за стандартами країн ЄС з посиленням антикорупційних заходів, щоб стимули заробляти на життя неправомірними рішеннями були абсолютно неможливо реалізувати в Україні; крім того, вітчизняне законодавство необхідно змінювати на менш дискретне, важлива й прозорість, діджиталізація; при супротиві судової і правоохоронної системи локально чи регіонально — запровадити можливість застосування англо-саксонського права;
• чіткий розподіл повноважень і відповідальності в системі влади, щоб уникнути дуалізму влади в Україні — коли Президентська владна вертикаль та Кабінет міністрів України у боротьбі за контролем над ресурсами країни більше заважають одна одній, ніж сприяють розвитку соціально-економічної сфери України, це ж стосується й «війни» з регіональними елітами;
• підвищення вимог до політичних представницьких посад (Президент, Прем’єр-Міністр, Міністр, депутат ВРУ, посол, мер столиці області); на наш погляд, доцільно запроваджувати поступовий поетапний політичний мандат, коли політик, який проявив себе на місцевому рівні, може обиратися на вищому регіональному рівні, а регіональний політик переходити на загальноукраїнський рівень, поступово набуваючи досвід і авторитет в громаді; таким чином політиків стимулювати берегти свій авторитет й більш досвідченим приходити на вищі рівні влади.

Реалізації перерахованих заходів сприятимуть відповідні законодавчі зміни та призначення незаангажованих професіоналів-пасіонарів, надання їм необхідного регуляторного інструментарію, прийняття їхньої програми реформ та забезпечення громадського контролю за їх виконанням. Але чи вони є в Україні? Сучасна криза популізму та заангажованих комунікаційно-медійних технологій, як в Україні, так і в багатьох інших країнах світу все більше призводить неготових до системних та довгострокових реформ політиків, що погіршує соціально-економічний ландшафт і призводить до перманентних криз національного, регіонального та глобального рівня. Тому для ефективного запуску та динамічної реалізації запропонованих антиолігархічних реформ необхідно відроджувати професійні державні інституції України, які підзвітні громадським інтересам та функціонують у рамках відповідного законодавства. Сприятиме цьому процесу також поява стратегічно орієнтованого політичного представництва, яке було б структуроване по цілям, програмам і задачам в залежності від рівня представлення певної кількості виборців. Децентралізація, підкріплена власними бюджетами та фондами, з активним залученням громадян України до прийняття рішень місцевого та регіонального розвитку, надавала б динаміку цьому процесу.

Редзюк Є.В., к.е.н., доцент, старший науковий співробітник сектору міжнародних фінансових досліджень ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України», м.Київ.