Кирило КАШЛІКОВ: «Леся Українка — оберіг нашого театру!»

  • 724

9 квітня вперше від початку війни показали виставу на стаціонарній сцені Києва. Ця подія відбулася на новій сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки. Відтоді цей театр став центром театральної культури столиці. Про те, що вдалося зробити за цей час наша розмова з директором-розпорядником театру, народним артистом України Кирилом Кашліковим.

Кирило КАШЛІКОВ: «Леся Українка — оберіг нашого театру!»

— З початком війни ваш театр змінив назву (попередня назва Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки). Чому лише зараз?

— Розмови про зміну назви до цього вже велися і в суспільстві, і в самому театрі. По суті ми вже були готові до вирішення цього питання. Вибуховою точкою стало саме 24 лютого. Реакція була миттєвою. Всі співробітники прийняли одностайне рішення щодо зміни назви.

— Напевне не випадково першою показали виставу «Три кохання» за творами Лесі Українки.

— Так, безумовно. Адже Леся Українка — наш захисник, оберіг нашого театру. Наведу приклад, який нещодавно трапився в моєму житті. На парковці біля мого будинку до мене підійшов охоронець і запитав: «Ви здається працювали в театрі?» Я відповів, що ми й зараз працюємо і граємо вистави. Почали з вистави за творами Лесі Українки. Граємо українською. «Ви молодці, — сказав він. -Лариса Косач взяла собі такий псевдонім, бо дуже любила Україну. Було дивно, що вистави у театрі названому її іменем грали російською».

З рекламних вікон театру на час війни ми вирішили прибрати світлини з наших вистав. Натомість вивісили висловлювання Лесі Українки на теми, що всіх нас сьогодні хвилюють.

— Інші вистави вашого театру теж вже йдуть українською мовою. Як вдалося так швидко зробити переклади?

— Ми почали працювати над перекладами щойно прийняли Закон України «Про функціонування української мови як державної». До початку війни були готові переклади 80 відсотків вистав. Стояло питання, як ці переклади використовувати. В інших театрах практикували субтитри. Ми були проти такої форми спілкування з глядачем. Більше схилялися до синхронного перекладу. Шукали шляхи для придбання спеціального обладнання.

Але з початком війни вирішили, що гратимемо українською. Десь в березні мені зателефонували актори Аліса Тункевич і В’ячеслав Ніколенко, які грають у «Варшавській мелодії» і сказали, що працюють над сценічним перекладом цієї вистави. Так само переклали і «Майже сімейну вечерю». Принцип відбору вистав до афіші залежав лише від ініціативи самих акторів.

— Напевне, не так просто було відразу перейти на українську мову?

— Для декого у цьому взагалі не було проблем, а для когось дійсно складно. Інша мелодика, структура побудови речень, до того ж роками завчений текст. Всі ці технічні складнощі звісно існують. Вважаю, що це наш внесок у майбутню Перемогу. Тому будемо докладати зусиль, аби наша українська звучала природньо.

— Першу повноцінну прем’єру воєнного часу ви зробили для дітей.

— Вистава має назву «У країні казок» і створена за творами Ганса Крістіана Андерсена. Хотів би пригадати передісторію. Вже почали працювати театри у Львові та Івано-Франківську. Міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко вивчав питання, які театри можуть першими запрацювати у Києві. За об’єктивними ознаками на початок квітня лише наш театр міг відкритися. Оскільки біля нашого приміщення знаходиться станція метро «Театральна», до якої у випадку повітряної тривоги можна дійти за кілька хвилин. Під час нашої зустрічі міністр поцікавився, чи не могли б ми зробити виставу для дітей, які є найвразливішою частиною нашого населення.

До цього у нашому театрі вже йшло кілька дитячих вистав. У тому числі й за творами Андерсена. За роботу взялася режисерка Ольга Гаврилюк. Виставу поставили всього за один тиждень. Вже встигли її показати три рази. Постійні аншлаги. Коли показували вперше, то був дуже зворушений, коли почув у театрі відразу багато дитячих голосів. Тоді зрозумів, наскільки важливу справу ми робимо.

— З перших тижнів театр почав реалізовувати проєкт «Ми з України».

— Нова сцена нашого театру спершу була єдиним театральним майданчиком у воєнному Києві. А у місті є багато творчих людей, які з об’єктивних причин не можуть себе реалізувати. У мене виникла думка, що треба допомогти цим людям. Вирішили зробити читки драматичних творів. Для того аби робити повноцінні вистави просто немає часу, а форма читок, як не мене, сьогодні це оптимальний варіант.

У проєкті беруть участь не лише наші режисери, але й митці з інших творчих лабораторій. Ще не відмовили нікому. Єдина наша вимога, щоб це був текст саме українського автора, а людина, яка його ставитиме, мала відношення до театру.

Починали з драми Лесі Українки «На полі крові». До речі, цю виставу вже запросили до участі у міжнародному фестивалі Voices, що з 20 по 23 жовтня проводитиметься у Сполучених Штатах Америки. Також представили перший проєкт про події дня початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну — «Блокпост» Антона Несміянова, п’єсу Марини Смілянець «Майстер». Готуємо «Україну у вогні» Олександра Довженка.

Унікальний проєкт «…І музика, як слово, зазвучала…» реалізували з Київською муніципальною Академією імені Р.М. Глієра та Міжнародним конкурсом молодих піаністів пам’яті В. Горовиця. Поєднали віршовані тексти Лесі Українки та інших українських поетів з живою музикою. Є думка показати цю виставу за межами України.

Такі читки у нас відбуваються кожну п’ятницю. План розписаний вже до серпня. Деякі вистави просять повторити. Саме ті постановки, які отримають найбільше відгуків, вдруге покажемо у серпні-вересні.

— Вже кілька разів ви показали виставу за п’єсою Андрія Іванова «Це все вона», в якій грають Римма Зюбіна та Олег Коркушко.

— Як я вже говорив, ми чи не єдиний театральний майданчик у Києві, де відбувається творче життя. Отже вівторки вирішили віддавати під незалежні проєкти. З прекрасною актрисою і чудовою людиною Риммою Зюбіною знайомий вже майже тридцять років. Вистава «Це все вона» вже гралася раніше, а ми вирішили дати їй нове життя. Шикарна постановка. Всі квитки продаються за тиждень до показу.

Наступною покажемо виставу режисера Алекса Боровенського «Від (ро)дження» (ProEnglish Theatre). Після показу у нашому театрі актори планують поїхати з цією виставою на Схід України.

— На сцені вашого театру також йдуть вистави Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

— З франківцями нас єднає багаторічна дружба. Вважаю, що Театр Лесі Українки і Театр Франка, це два великих колективи, дві потужні трупи. У нас виникла можливість грати, а у франківців такої можливості немає. Тож ми запросили друзів та колег до себе. Граємо по черзі по два дні на тиждень. Сподіваємося, що уже в червні перейдемо на Основну сцену.

— А чи плануєте відновлювати Сцену під дахом?

— Поки війна — ні. Адже у разі виникнення повітряної тривоги глядачі не встигатимуть звідти вчасно спускатися до бомбосховища. На Основну сцену теж будемо продавати не більше 300 місць.

— У квітні Театр Франка почав показувати свої вистави в Оперній студії Національної музичної академії України. Але змушений був відмовитися через високу орендну платню. А як з цим у Вас?

—Поки йде війна ми всі повинні єднатися, щоб дати ворогові гідну відсіч всіма доступними засобами. Орендної плати з франківців ми не беремо, тільки комунальні платежі.

— Яких можна очікувати прем’єр?

— Давня мрія генерального директора-художнього керівника нашого театру Михайла Резніковича поставити виставу за повістю Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала». Михайло Юрійович вже закінчив писати інсценування і, думаю, невдовзі розпочне репетиційний процес.

Молодий режисер Олександр Степанцов працюватиме над постановкою п’єси словацького драматурга Івана Буковчана «Перш ніж проспіває півень». Це антифашистська історія. На мій погляд дуже цікава і суголосна сьогоднішнім подіям.

— А над чим працюєте ви як режисер?

—Треба завершити роботу над виставою «Паромник». У ній мали брати участь діти. Всі вони роз’їхалися. Напевне завершим цей проєкт вже після війни. Зараз розмірковую над ще однією постановкою. Думаю, що про цей задум глядач дізнається зовсім скоро.

— Чи всі актори театру вже у Києві?

— На сьогодні до столиці повернулося приблизно дві третини трупи. Дехто з акторів зараз перебуває в гарячих точках, інші — в територіальній обороні. Практично вся молодь займається волонтерством. Над новими виставами працюють наші актори у Польщі та Литві і при цьому позиціонують себе як представники Театру Лесі Українки.

Не хотів би когось окремо виділяти. Коли виникає необхідність всі стають пліч-опліч. Щодня в театрі відбувається по чотири репетиції, працюємо без вихідних. Сьогодні для нас це не просто професія, а енергія боротьби.

— Що б Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

— Кожного дня думаю про те, що відбувається. На моє переконання ті дикі, страшні випробування, які випали на нашу долю, дадуть можливість визріти дуже потужному суспільству. Після того, що ми пройшли і ще пройдемо це буде щось надзвичайне. Уклін усім, хто боронив «Азовсталь», хто знаходиться на передовій зараз і тим, хто тут, поруч, робить все можливе задля нашої Перемоги. У мене відчуття, що всі ми в одній зв’язці.

Дехто говорить, що Київ повертається до мирного життя. Насправді це не так. Київ трохи відійшов від лінії фронту. Але, доки майже в кожній родині хтось на фронті або в окупації, говорити про повернення мирного життя недоречно.

Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО,

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».

Читайте також


Дві наймелодійніші мови в одному концерті

Національна оперета України запросила на атмосферний вечір вишуканої салонної музики, що відбувся у «Музичній вітальні» в колі провідних виконавців театру. Чарівний спів — «bel canto» — притаманний не лише італійському, а й українському мелосу. У концерті пролунали відомі твори Вінченцо Белліні, Гаетано Доніцетті, Джоаккіно Россіні, Миколи Лисенка, Володимира Стеценка, Григорія Алчевського та інших українських й італійських композиторів.