Нацгвардійця із позивним «Зять» війна застала на строковій службі

Нацгвардійця із позивним Зять війна застала на строковій службі, яку він уже закінчив, але не встиг звільнитися. І в першому ж бою наприкінці березня на Житомирській трасі він підбив кілька танків, зупинивши колону ворожої техніки. Згадуючи цю ситуацію, розповідає, що у мирному житті був трактористом і не думав, що колись доведеться воювати.

Та чимало навчився у свого командира, який має бойовий досвід. Спілкуючись із ними обома, розпитала подробиці бою. Поговорили й про те, що відбувалося на Київщині, частина території якої опинилася під окупацією, у перші місяці війни.

Якщо порівнювати із силами противника, то нас було дуже мало. Але після цього бою вони більше не ризикували їхати цією трасою. Може, подумали, що там більше батальйона стоїть, — командир протитанкового взводу Нацгвардії позивний Лис 01

«ТРОХИ СТРАШНО БУЛО СТРІЛЯТИ, БО ВПЕРШЕ В БОЙОВИХ ДІЯХ»

— На момент вторгнення я був вдома, бо звільнився після закінчення контракту з Нацгвардії 2020 року. Мав бойовий досвід, часто був у ротаціях на Сході. Тому в перший день наступу рф приїхав у військкомат, забрав свою особисту справу і поїхав до себе у військову частину. З 25 лютого наш підрозділ передислокувався під Київ. Спочатку пересувалися з місця до місця. А бій, про який ви питаєте, був, коли наш підрозділ вирушив у село Бузова. На ту мить воно вже було побите артою. Там були зіткнення, — розповідає командир протитанкового взводу Національної гвардії, позивний Лис. Поки триває війна, мої співрозмовники просять на вказувати в тексті їхніх прізвищ, тому називаю лише ім’я.

— Дем'яне, росіяни йшли того дня колоною техніки Житомирською трасою?

Дем’ян: Того дня направлялися з Миколаївки в село Мрію, де був готельно-ресторанний комплекс «Бабусин сад», везли провізію. Там було розташовано їхні основні позиції.

Ми з ними зустрілися на трасі, вступили в бій. Юрко підбив два танки й одну «беху». Більше вони там не їздили.

Юрій: Зранку заступили разом із помічником на чергування. Почув здалеку звук техніки. Раз подивився у бінокль на трасу — не бачу. Через кілька хвилин звук став гучнішим. Дивлюся — їдуть танки. Довго не думаючи, взяв станка, поставив на трасу під бордюр, помічник подав ракету, я її швидко поставив. Ліг, прицілився. Відстань була не більше за 900 метрів. Близько дуже, але розумів, що іншої позиції для мене немає. І що танкіст не буде мене бачити. Трохи страшно було стріляти, бо вперше в таких бойових діях. Вистрілив першому танку під башту — й він уже далі не поїхав. Вони його забрали на зчіпці. Ще постріляли в них іззаду. Й ще одного танка зачепив. Вони теж його потягнули на зчіпці. Через деякий час приїхали ще танки. Та я вже сховався. Станка не забирав. Потім ми закріпилися в іншому місці на Житомирській трасі, де були бойові дії, і вже там зустрічали колону.

— Загалом у них багато танків було?

Дем’ян: Я так зрозумів, у них від початку було велике угруповання. Але після цього бою вони більше не ризикували їхати цією трасою, бо не знали, скільки нас.

Юрій: Командир крикнув, що позаду танку, який я підбив першим, їде «беха», то я швидко розвернув станок і почав по ній стріляти. Ще один танк підбив. Вистрілив п’ять ракет. Результат — два танки й одна «беха».

— Але ж там ще були танки?

Юрій: Так, ще танки їхали позаду. Близько 10 одиниць техніки.

— А вас тоді було багато?

Дем’ян: У нас був зведений підрозділ із 25 чоловік.

— Якщо порівнювати з силами противника, це багато?

Дем’ян: Якщо порівнювати з силами противника, то нас було дуже мало. Але наша перевага була в тому, що ми були мобільними, нас не було видно. Ми собі позаймали позиції по трасі. І було укриття, щоб сховатися. То ми вискочили, їх порозбивали і назад сховалися. І вони більше не їздили, злякалися. Може, подумали, що там більше батальйона стоїть.

— А де ви тоді знайшли укриття? У перші ж дні війни їх ще не було.

Дем’ян: Позаду були, люди окопувалися. А ми на асфальті, особливо й не вкопаєшся. Але від траси вниз там іде стік для води, в тих ровах і ховалися. Якщо танк і їхав дорогою, ми не потрапляли в радіус його огляду.

Уздовж траси є відбійники, які забезпечують звукоізоляцію і, так би мовити, хвіртки, щоб виходити на трасу. От ми з цих хвірток вискакували, вели бій і знову ховалися.

Якщо порівнювати із силами противника, то нас було дуже мало. Але після цього бою вони більше не ризикували їхати цією трасою. Може, подумали, що там більше батальйона стоїть, — командир протитанкового взводу Нацгвардії позивний Лис 02

— А чим вели бій?

Дем’ян: Протитанковими установками «Фагот», РПГ. Позаду вели вогонь БТР, бо їм потрібен більший радіус огляду.

— У вашій групі в основному були люди з бойовим досвідом?

Дем’ян: Так, в основному всі, хто раніше звільнився після закінчення контракту, а з початком наступу рф повернувся. Всі знали, що їм треба робити. Ні з ким питань не було.

— Дем'яне, а ви готувалися до війни? Бо багато хто не вірив у ймовірність повномасштабного вторгнення.

Дем’ян: Так. Останній тиждень перед вторгненням в інформпросторі дуже відчувалося напруження. Було ясно, що щось почнеться. В останні дні у воєнторг заїхав, докупив, чого бракувало у «тривожці». З ранку, в день нападу, виїхав на роботу, по радіо чую, що почалося. Відвіз дружину з дитиною у село і поїхав у військкомат.

— Ви були свого часу в ротаціях на Донбасі, маєте бойовий досвід. Коли звільнялися, думали про те, що доведеться повернутися на війну, але вже в іншому масштабі?

Дем’ян: Так, я думав, що рано чи пізно все почнеться повномасштабно, і тоді повернуся на службу.

— Тобто в замороженому вигляді конфлікт не міг тривати вічно? А чому, як ви вважаєте, у нас не вийшло, як із Придністров’ям, де росіяни зупинилися і не пішли далі територією Молдови? Тепер нас лякають тим, що вони звідти підуть до нас.

Дем’ян: У них там угруповання не надто сильне. І географічно там трохи складно йти, враховуючи Дністер. Думаю, що вони звідти не рипатимуться.

— Повернімося до оборони Київщини. Що було після цього бою під Бузовою?

Дем’ян: Ми потім зайняли оборону в Немішаєвому. Коли зайшли туди після виходу російських військ, люди з підвалів почали виходити нам назустріч. Дуже багато дітей було. Люди розповідали, що від початку окупації постійно ховалися в цих підвалах. Плакали, дякували. Навіть незручно було.

Почали нам нести продукти. Ми кажемо: «Та не треба, ми ще вам можемо дати», і віддавали їм своє. Та вони все одно продовжували щось нести. І відмовитися неможливо, бо починають сваритися.

Якщо порівнювати із силами противника, то нас було дуже мало. Але після цього бою вони більше не ризикували їхати цією трасою. Може, подумали, що там більше батальйона стоїть, — командир протитанкового взводу Нацгвардії позивний Лис.

«ВОНИ НАШ ГОСТОМЕЛЬ ВВАЖАЛИ „РУБЛЬОВКОЮ“, ЇХ ДУЖЕ ЗДИВУВАЛО, ЩО ТАМ У КОЖНІЙ ОСЕЛІ Є ТУАЛЕТИ І ПЛАЗМОВИЙ ТЕЛЕВІЗОР»

— А що розповідали місцеві про період окупації?

Дем’ян: В Немішаєвому мало що, більше у Феневичах, куди росіяни зайшли колонами 24 лютого. Один із чоловіків казав, що заїхали й питають: «А що це за місто?». Він пояснює, що це не місто, а село. Ті дивуються, що в селі є асфальт, газ, вода. Загалом їх багато що дивувало. Наприклад, у цього чоловіка свої парники, і свердловина для води з моторною станцією. Качав воду для парників, російський військовий побачив. Підходить питає: «А навіщо мотор в землю вкопувати?» Той каже, що для води, бо поливати рослини треба. На що йому цей окупант відповідає: «Що, важко до криниці пройти?»

Ще більше його здивував кондиціонер, короб від якого він побачив на зовнішньому боці будинку. Взагалі не знав що це.

Була ще одна ситуація, про яку цей чоловік згадував. На Гостомель із цього села вирушив батальйон. Назад повернулося з цих орків лише п’ятеро. Стоять неподалік від його хати, розмовляють, потім до нього звертаються: «Были в вашей Рублевке». Вони наш Гостомель вважали «Рубльовкою», їх дуже здивувало, що там у кожній оселі є туалети і плазмовий телевізор.

Якщо порівнювати із силами противника, то нас було дуже мало. Але після цього бою вони більше не ризикували їхати цією трасою. Може, подумали, що там більше батальйона стоїть, — командир протитанкового взводу Нацгвардії позивний Лис 04

— Дико якось це все. Може, вони трощили все, бо хотіли помститися, що ми живемо краще?

Дем’ян: Можливо. Поводилися справді, як дикуни. Місцеві кажуть, були в основному буряти, далекі від цивілізації. Якось забрали у дітей два велосипеди, то потім черга стояла, щоб покататися.

А коли в Немішаєвому були, один місцевий житель, в якого ми зупинилися, щоб помитися, бо кілька тижнів не було такої змоги, потім нам каже: «Ходіть, щось покажу». Піднялися на 8 поверх. А там одну з квартир забито косметикою. Вони пограбували склади, вдерлися в цю квартиру і вирішили тут награбоване сховати. Вона так забита цією косметикою, наче заходиш в магазин-склад. Навіщо військовим косметика?

— Може, хотіли вивезти, як і решту вкраденого, просто не встигли, бо швидко тікали? Бачила фото в соцмережах, що навіть собачу будку вивозили. Я так розумію, їх багато чого здивувало в нашій країні, починаючи з унітазів у приватних будинках.

Дем’ян: У Литвинівці, це село таке, нам місцеві казали, що орки дуже дивувалися, що в кожному домі є унітаз. Питали, навіщо він, чи не легше сходити в туалет на вулиці.

— Людей у цих селах вони теж убивали, як в Ірпені й Бучі?

Дем’ян: Так, тільки масштаби були іншими. В одному з сіл розказували, як сім’ю розстріляли й закопали на подвір’ї. Дитині було два роки.

— Дем'яне, а на початку війни на Донбасі ви ж теж спілкувалися з місцевим населенням. Як тоді люди все сприймали?

Дем’ян: Ну, як спілкувалися… Там різні настрої у людей були тоді. Здебільшого нормально спілкувалися, але були й люди пенсійного віку, які на Радянський Союз рівнялися.

— На Київщині не було таких, хто б був розчарований, що вигнали окупантів?

Дем’ян: Ні, таких не було. Всі дуже привітно нас зустрічали. Коли стояли в Литвинівці, до нас прийшла бабуся і принесла варених яєць. Подякували й кажемо: «Не треба, у нас все є». А вона нам: «Хлопці, я два кілометри до вас пішки йшла, щоб принести поїсти. А ви у літньої жінки тепер не візьмете?»

— Такі бабусі на війні мотивують найкраще. Юрію, я ви ким були до війни? Ви сказали, що цей бій у вас був першим.

Юрій: Я — строковик. Служба закінчилася, але не встиг звільнитися, застала війна.

Якщо порівнювати із силами противника, то нас було дуже мало. Але після цього бою вони більше не ризикували їхати цією трасою. Може, подумали, що там більше батальйона стоїть, — командир протитанкового взводу Нацгвардії позивний Лис 05

— Думали колись, що доведеться воювати? Вас загалом на службі до цього готували?

Юрій: Навчання були, але до війни не готувалися. Коли вже почалася війна, командир вчив, як правильно діяти.

— Якими були плани, доки війна не почалася? Хотіли продовжити службу контрактником чи повернутися до звичайного життя?

Юрій: Хотів повернутися додому, планував одружитися, мене дівчина чекає.

— Так чого чекати? Зараз швидко одружують.

Юрій: Хочу приїхати додому і спокійно все це зробити. Хочемо весілля.

— Тоді треба швидше закінчувати війну. У вас мотивація он яка.

Юрій: Це точно (посміхається, — авт.).

— Чому у вас позивний Зять?

Юрій: На початку війни була ситуація, після якої він і з’явився. Ми стояли на одному з блокпостів, їхав чоловік. Та й каже до мене: «У мене є донька, давай будеш зятем». Пожартував звичайно. А командир почув та й дав мені такий позивний. Раніше в мене був позивний Фагот.

— Хочу повернутися до слова «страшно». Цей страх вам вдалося якось приборкати? Чи щоразу відчувається те саме?

Юрій: В перший раз було страшно вистрілити. Далі я вже усвідомлював, що роблю, й було не так страшно. Хоч сказати, що він зовсім зник, не можу. У кожної людини має бути страх.

— Бо це нормально й не бояться лише дурні. Які плани після перемоги?

Юрій: Зараз такий час, що нічого особливо і не плануєш наперед.

— Як думаєте, ми переможемо?

Юрій: Упевнений в цьому. Нам дають зброю, наші люди мотивовані. Дуже багато військових хочуть піти вперед, щоб повернути захоплені території.

Тетяна Бодня, «Цензор.НЕТ»