Наталка НИКОЛАЇШИН: «Українська пісня завжди залишиться зі мною!»

— Як для Вас почалася війна?

— Дуже добре пам’ятаю цей день. Мене розбудив чоловік і сказав: «Київ бомблять!» Не можливо словами передати той стрес. Всі ми слухали новини, але до останнього не вірили, що наш північний сусід може вдатися до такого жахливого вчинку.

Спершу залишалися в Києві. Біля нас не було ніякого бомбосховища і під час повітряних тривог ховалися у гаражах біля нашого будинку. Психіка мого восьмирічного сина не могла цього витримати. Вирішили їхати, хоча не знали куди. Інтуїтивно відчували, що потрібно їхати на захід країни. Коли виїздили з Києва син знову почав плакати, бо забув свої підручники і кольорові олівці. Для нього це було найцінніше.

Довелося стояти годинами у чергах за бензином, бачити покинуті автівки, людей, які кудись йшли пішки з торбами.

Нарешті добралися до Прикарпаття. Сама я народилася в Івано-Франківську. Знаю у цьому місті кожну вуличку, але на жаль нікого з рідних у мене там не лишилося. Зупинилися у моїх далеких родичів у Тисменицькому районі. Зізнаюся, умови проживання відразу здалися жахливими. Та ми раділи, що вже не чутно звуків сирени, а дитина починає усміхатись.

Минулого року я повернулася до викладання у Національній музичній академії України, яку свого часу закінчила. Раніше працювала тут на кафедрі сольного співу. І коли завідувачка кафедрою камерного співу запропонувала знову викладати, я радо відгукнулася.

Весь цей час була на зв’язку зі своїми студентками, намагалася їх підтримувати. Одна з них з Запоріжжя, друга — з Чернігівщини. Ці місця дуже постраждали від російської агресії. Щодня виходили на зв’язок. Не маючи музичних інструментів, сидячи в селі починали розспівуватися, виконували твори, які вчили раніше. Намагалася змушувати їх думати про те, що вони виконують. Це було не просто. Також ми багато розмовляли.

Крім цього у мене дві студентки з Китаю. Коли почалася війна, вони виїхали на свою батьківщину. Їхня дорога додому була довгою. До того ж у цей час у Китаю почався суворий карантин. Ми весь час переписувалися, згадували нашу програму. І зараз я з ними на зв’язку.

Продовжувала співати навіть у найстрашніші дні. Була рада запрошенню керівництва рідного театру повернутися до Києва. Спланували так час, аби вже 17 травня бути на репетиціях.

— Вже багато років Ви співаєте головну партію в «Наталці Полтавці». А як створювалася ця постановка?

— Для мене це знакова опера. Перша партія, яку виконувала в Оперній студії Національної музичної академії України була саме Наталка Полтавка. Я дуже люблю народні пісні, загалом українську народну творчість. Деякі студентки відразу хотіли співати Россіні чи якого іншого західного композитора. А я з радістю співала Наталку. Це моя найулюбленіша партія.

2000 року керівництво Національної опери України звернулося до мене, чи не хотіла б я заспівати Наталку в їхньому театрі, адже виконавиця цієї ролі захворіла. Звичайно, я погодилася. Це була не та постановка, що сьогодні йде у театрі. Це була опера на три великих дії з вінчальним обрядом, багатьма вставними піснями. Режисером-постановником був Дмитро Гнатюк.

Отож, спершу співала як запрошена виконавиця. А потім запросили і працювати до театру. Для мене це було найбільшим щастям.

Нову постановку здійснив Анатолій Анатолійович Солов’яненко, оркестровку зробив Мирослав Скорик. Відтепер опера зазвучала по сучасному. Це світла і більш оптимістична постановка. Вона розрахована для сімейного перегляду, аби була цікавою як дорослому, так і маленькому слухачеві. Були скорочені деякі не дуже важливі моменти. Це додало опері динамізму.

Мала щастя співати першу прем’єру оновленої «Наталки Полтавки» під орудою головного диригента нашого театру Володимира Дядюри. Яка це була радість. Кожен диригент привносить у постановку щось своє. Приміром, коли диригував Михайло Карабиць, в оркестрі були бандури. Чимало цікавинок додали Іван Гамкало та Алін Власенко. Зараз оперу диригують Герман Макаренко і Богдан Пліш.

За ці роки моя Наталка звісно ж змінилася. Коли раніше виконувала роль дівчини, яка тужить за своїм коханим, то, можливо не настільки переймалася цим образом як зараз. Хоча, звісно, намагаюся пропускати через себе кожну партію, додаю власні емоції. Але сьогодні сам текст звучить інакше. Час війни наклав відбиток на усіх нас. Ми вже ніколи не будемо такими як раніше. Думаю, шо образ моєї героїні став більш глибоким і об’ємним.

— Також виконуєте роль Одарки в опері Петра Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм».

— Коли Анатолій Солов’яненко запропонував мені цю партію, спочатку не могла уявити себе в цій ролі. А він мені: «Хто, як не ти? Ти вмієш добре перевтілюватися, ти переймаєшся кожною партією. Давай спробуємо». У мене на слуху були дуети Карася з Одаркою. Ці пісні і раніше виконувала під час концертів. Зробила цю партію буквально за два тижні.

Відкрила для себе, що мені подобаються такі ігрові ролі. Одарка завжди під’юджує Карася, постійно незадоволена його поведінкою. Але насправді вона його дуже кохає. Надзвичайно колоритні дуети. Вони розкривають їхні відносини. Коли Одарка дорікає своєму чоловікові, то навіть у думках не може припустити, що він її залишить. А Карась навмисне грає на її почуттях, коли говорить, що вже заручився з туркенею. Таке буває і в житті. Хоча насправді люди прагнуть, щоб у родинах панували мир та злагода. Це надзвичайно важливо для кожного, особливо зараз.

Нова постановка «Запорожця за Дунаєм» також створювалася, аби бути більш зрозумілою і для найменшого глядача. Деякі картини трішки скорочені, натомість вся увага зосереджена на найяскравіших моментах.

— Також була опера «Ярослав Мудрий».

— Моя героїня у цій опері — Милуша, дівчина, яка бореться за своє кохання. Вона загинула, намагаючись врятувати коханого. Особливо проникливо звучала сцена, коли дівчина прощалася зі своїм милим.

Кожна партія, яку я виконувала, ставала мені близькою. Адже завжди віддавала шматочок свого серця героїні. Так само і Милуші. На жаль, ця опера була не довго в репертуарі театру. Сподіваюсь, що її відновлять. Так само як і «Мойсея» Мирослава Скорика, де я співала Ліу. У цій опері був зворушливий ліричний дует, яскраво прописана лінія молодості, кохання.

А ще була улюблена арія Мавки з опери Віталія Кирейка «Лісова пісня». Цей твір в Оперній студії Національної музичної академії поставив знаний режисер Валерій Курбанов. Він мені допоміг зрозуміти чисту душу цієї дівчини. Кілька років після закінчення Музакадемії мене запрошували виконувати цю партію і я з радістю погоджувалася.

Всіх моїх героїнь в українських операх об’єднує любов до рідного краю, бажання кохати і бути коханими, мати міцну родину.

— А ще активно займаєтеся концертною діяльністю.

— Почалося все зі студентських років. Професор Національної музичної академії, народний артист України Святослав Литвиненко на той час керував оркестром народної та популярної музики Будинку звукозапису Українського радіо. Він запросив мене на прямий ефір. Це було дуже зворушливо і хвилююче. Я ще не знала специфіки цієї роботи і, зізнаюся, трішки боялася. Потім запропонував, аби ті твори, які я виконувала в прямому ефірі, записати для фондів Українського радіо. Загалом записали більше 100 пісень.

Михайло Пікульський, який нині керує цим оркестром, перейняв естафету і ми проводимо чудові концерти. У грудні разом з дитячим хором Будинку звукозапису провели прекрасний різдвяний концерт. Виконували колядки українських та зарубіжних композиторів, був надзвичайний настрій. Минуло лише два місяці і наше життя різко змінилося. Як і всі інші мала безліч планів, але всі їх безжально перекреслила війна.

Одне з чільних місць в усіх концертах посідає українські пісні. Вона завжди залишиться зі мною. Запам’ятався тур з Національним академічним симфонічним оркестром України від орудою Володимира Сіренка, який відбувся два роки тому. Мали 24 концерти, об’їздили всю України. Нам глядачі тоді говорили, що ми зшиваємо Україну в єдине ціле. Дуже добре приймали на як на заході, так і на сході країни. Я виконувала українські пісні в обробці Бориса Лятошинського, весільні пісні в обробці Мирослава Скорика.

Знову згадуються студентські роки. 2000-го року разом з Мирославом побували в Австралії. Два місяці подорожували по різних місцях з українською піснею. Першим поціновувачем нашої творчості була українська діаспора. Українці Австралії нас приймали зі сльозами на очах. Не могла повірити, настільки їм був важливим контакт з нами. Ніколи не забуду, як одного разу до сцени під’їхала жінка на візочку і попросила, аби я до неї доторкнулася. «Ви мене лікуєте. Я вже почуваю себе краще», — зізналася вона. Це було надзвичайно зворушливо.

Був час, коли активно співпрацювала з Національним оркестром народних інструментів України під керівництвом Віктора Гуцала. У нас було турне по всій Україні. Концерти складалися з творів Олександра Білаша. Тішуся, що була знайома з цим композитором. Разом з ним записали «Журавку», «Веселу журбу», мали багато інших планів, але не склалося.

Також виступала разом з Григорієм Майбородою. Наші концерти відбувалися в Будинку звукозапису. А в фондах Українського радіо залишилися записи наших дуетів.

Крім цього неодноразово брала участь в концертах Григорія Гаркуші, який нещодавно пішов із життя. Ніколи не забуду останній концерт у Національній філармонії України Анатолія Борисовича Солов’яненка. Лише з часом можемо зрозуміти значення спілкування з такими творчими особистостями.

Завжди з теплотою згадую мою викладачку в Національній музичній академії України Зінаїду Бузину — чудову співачку, надзвичайно чуйну людину, прекрасного педагога. Під час навчання мала можливість спілкуватися з Євгенією Мірошниченко, Галиною Туфтіною, Галиною Остапенко, Костянтином Огнєвим, Миколою Кондратюком, Галиною Сухоруковою. Це було безцінне спілкування.

Разом зі мною навчалися Анжеліна Швачка, Ольга Микитенко, Валерій Мурга. Могла потрапити на урок до однокурсника чи однокурсниці. Це додавало неймовірного досвіду.

— А які опери західних композиторів Вам подобаються найбільше?

— В Оперній студію співала Мікаелу в опері «Фауст» Шарля Гуно. Згодом виконувала цю партію у сучасній постановці, яку здійснили в Національній опері України. Дуже різні вистави, але обидві мені дорогі. Також в Оперній студії співала партію Недди в опері Руджеро Леонкавалло «Паяци», Тетяну в «Євгенії Онєгіні» Петра Чайковського.

А улюбленою була партія Адальджизи в «Нормі» Вінченцо Белліні. Вона дуже легко лягла на мій голос. Там дуже багато музичного тексту. Загалом, ця опера дуже благодатна для голосу. Опери Белліні надзвичайно вокальні і вимагають високого виконавського рівня.

Також люблю оперу «Макбет» Джузеппе Верді, в якій співаю разом зі своєю подругою Людмилою Монастирською. Вона співає Макбет, а я — її леді, її даму. Дуже потужна, емоційна музика. Зазвичай ця опера відбувається з аншлагами.

— Ви згадали, що однією з улюблених для Вас свого часу була партія Тетяни з «Євгенія Онєгіна». А чи можуть сьогодні, на Вашу думку, в українських театрах звучати твори російських композиторів. Дехто говорить, що культура не винна.

— Культура не менш важлива ніж політика чи економіка. Це один з головних чинників впливу на людину. Сьогодні в Україні йде відторгнення російської культури і всього, що з нею пов’язано. Я думаю, що це правильно.

— Після анексії Криму та початку бойових дій на Донбасі у 2014 році чимало Ваших колег по сцені продовжували гастролювати Росією. А чи не пропонували такі гастролі Вам?

— Ні, не пропонували. Напевне тому, що всів відома моя проукраїнська позиція і те, що вже більше 20 років я переважно виконую саме український національний репертуар.

— А чи не замало, на Вашу думку, творів українських композиторів сьогодні звучить у стінах Національної опери?

— Звичайно, хотілося б, аби їх було більше. Ми чекали відновлення опери Миколи Лисенка «Тарас Бульба». Але, як в вже говорила, всі плани руйнує війна.

Також сподіваюся на постановку дитячої опери Юрія Шевченка «Кіт у чоботях». Я тісно співпрацювала з цим прекрасним композитором, який нещодавно помер. До речі, у балеті «За двома зайцями» на його музику є 4 сольні номери. Які, на прохання композитора, я виконувала сидячі в оркестровій ямі. Ми насолоджувалися прекрасною музикою, яка тонко передавала неповторний колорит Києва і всієї України. Дуже сподіваюся, що цей балет також повернеться до репертуару театру.

— У багатьох концертах можна почути Ваш голос як ведучої.

— Це теж почалося ще в студентські роки. Тоді керівництво телеканалу ТЕТ звернулося з пропозицією, аби я в них вела прогнози погоди. Сказала, що не знаю телебачення і не уявляю себе телеведучою. Все ж переконали спробувати. Там я працювали три роки.

Напевне ці роки не минули даремно. І сьогодні, якщо потрібно щось оголосити, провести концерт, назвати почесних гостей, звертаються до мене. Нещодавно записала оголошення, як діяти слухачам, якщо під час вистави почнеться повітряна тривога. Ця робота вже стала частиною мене.

Буває, що беру участь у створенні сценаріїв концертів. Багато таких концертів відбувалося минулого року, коли театр тільки виходив з карантину. Читала поезію, проводила ці концерти.

— Напевне маєте мрію?

— Вивчила партію Єлизавети з опери «Дон Карлос» Джузеппе Верді. Сподіваюсь, що прийде час, коли зможу її виконати. Раніше виконувала партію Баттерфляй в опері «Чіо-чіо-сан» Джакомо Пуччіні. Було б добре відновити цю партію у своєму репертуарі. Також хочеться нових концертів. І, безперечно, разом з усіма чекаю нашої Перемоги.

— Щоб Ви хотіли сказати на завершення нашої розмови?

Всі солісти нашого театру щасливі, що змогли добратися до столиці, що можемо підтримувати киян, бути разом з трупою. Тільки разом, тільки згуртовано, кожен на своєму місці ми будемо робити все від нас залежне, аби швидше прийшла Перемога.

Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО

Друковану версію читайте в газеті «Слово Просвіти».