Київська балерина стала на захист України

  • 194

Олеся Воротник, балерина Національної опери України, яка покинула трупу, щоб захищати країну.

Київська балерина стала на захист України

30-річна пані Воротник професійно займається танцями з 2009 року. Вона була гімнасткою, перш ніж у десять років почала вчитися балету.

Навчалася в Київському хореографічному училищі, а потім приєдналася до танцювальної трупи Національної опери. Військова служба — тепер теж частина її життя, як і танець.

Її чоловік, з яким у неї був син, боронив Україну на Донбасі, був убитий три роки тому на сході України російськими найманцями.

Коли в лютому почалася нова фаза війни, Олеся зрозуміла, що мусить щось робити.

ПОЗИЦІЯ НА БЛОКПОСТУ

«Я могла б стріляти, — каже вона. Це моє хобі. Я знала, що якщо буде повне вторгнення, я не поїду за кордон. Я воюватиму».

Тому Олеся відразу ж зайняла позицію на блокпосту, озброєна АК-47. Ті перші кілька днів були хаосом, згадує вона. Говорили, що російські війська оточили місто. Люди чекали, поки під’їдуть танки. Пані Воротник вирішила почати евакуацію мирних жителів. «Я використовував глухі дороги, щоб вивести людей. В основному це були мої друзі, жінки з дітьми».

Незабаром вона вирішила піти у війська територіальної оборони, військовий резерв країни, куди потрапити було нелегко. Кожен хотів зареєструватися, і перевагу віддавали чоловікам із військовим досвідом: «Як жінка-балерина я не була першою в списку».

І все ж, на її думку, між балетом і військовою службою є деякі корисні подібності. Балет прищеплює дисципліну. Це розвиває силу духу — і означає терпіти біль. «Взуття боляче; боляче стояти на пальцях», — каже пані Воротник. «Твої ноги кровоточать. Але ти вчишся танцювати через усе це». Вона знає кількох жінок, які зараз служать в армії, які вивчали художню гімнастику, яку з подібних причин вона вважає схожою на військову підготовку.

Мистецтву в цій боротьбі належить особлива роль. З різною запеклістю російські царі та радянські правителі століттями тиснули на українську культуру, переслідуючи українських митців, висміюючи їхні національні устремління та пригнічуючи їхню мову. Тут культура завжди політична — ніколи більше, ніж під час війни, коли історія та ідентичність є такими ж суперечливими, як територія.

Наприклад, з самого початку балетна трупа пані Воротник більше не ставить росіян. «Більше немає «Лебединого озера», — каже вона. Чайковський вийшов.

На Заході тривають суперечки щодо бойкоту російської культури — як збалансувати обурення та залученість, чи розрізняти класичних і сучасних митців, чи між тими, хто зараз підтримує Кремль, і тими, хто його заперечує.

Для пані Воротник та інших в Україні ситуація проста. «Іноземці не до кінця розуміють нашу позицію, тому що балет завжди асоціюється з Росією», — каже вона. «Але люди в окупованому Маріуполі відмовилися брати від росіян продовольство та гуманітарну допомогу — вони обрали голод. Несправедливо для балету виконувати [російські твори], поки вони страждають».

ЗНОВУ НА СЦЕНІ

На початку червня пані Воротник вирішила, що час знову танцювати. Важкі бої давно відійшли від Києва. Її наступним виступом буде вистава «Бабка» («Die Libelle») Йозефа Штрауса. Її головна чеснота як танцівниці, каже балетмейстер Національної опери Віктор Литвинов, це її мужність. «Потрібна хоробрість, щоб виконати роль потворної жінки, яку вона буде виконувати далі», — каже він. «Саме це робить її таким хорошим бійцем».

Пані Воротник знає, що її можуть у будь-який момент призвати на службу. Вона й досі майже щодня тренується у стрільбі.

Вона все ще волонтерить у своєму районі. Серед ракетних ударів по місту вона знає, що насильство далеко не закінчилося; для неї це завжди поруч. Вона показує на своєму телефоні фотографію свого сина, коли він був немовлям. Він закутаний у бронежилет її мертвого чоловіка.

«Був такий міф про велику Росію, про її велику армію, — розмірковує воїн-балерина. Але після всього грабежу та мародерства «ми бачимо правду: вони приходять сюди, щоб вкрасти наші туалети». Ці почуття не скоро згаснуть.

Пані Воротник каже, що «бачила російську культуру в Бучі та Ірпіні», місцях поблизу Києва, де загарбники вчиняли військові злочини. «Цікаво, чи читали ці росіяни Пушкіна.

Тому вона чекала в черзі в місцевому кадровому бюро, і врешті її прийняли. Так почалося життя з охорони свого району в Києві зі зброєю на плечі та роботи на блокпостах.

«Це був кошмар, — згадує Воротник. «Страх перед диверсантами був всюди». Вона допомогла евакуювати більше людей, одного разу витративши 19 годин, доставляючи деяких у (відносно) безпечне місце на західній Україні. Росіяни обстрілювали Житомирську трасу, і вона була змушена використовувати звивисті сільські провулки, оскільки навколо них гуркотів загороджувальний обстріл.

Але більше ніде вона хотіла б бути. Поряд з танцем і дисципліною їй змалку прищеплювали національне почуття в українській родині.

ВОЗИЛА У 2014 РОЦІ КНИЖКИ НА ДОНБАС

У 2014 році Олеся взяла паузу в танцях, щоб поїхати на Донбас і побачити ситуацію на власні очі. Вона привезла книжки українською мовою до бібліотек на сході на теми національного значення, такі як Голодомор, який Сталін заподіяв Україні в 1930-х роках. Метою було виховання знань про країну, гордість за неї. Для пані Воротник війна — і факти — прості. Україна — велика суверенна держава, народ якої демонструє свою єдність.

«Кожен громадянин відіграє свою роль», — каже вона. «Ми хочемо, щоб наші діти росли в сильній, впевненій Україні, а не в тій брехні, яку нам продали за часів Радянського Союзу».