Переховував поранених бійців ЗСУ, за що росіяни хотіли розстріляти: історія лікаря з Маріуполя

  • 328

Життя в окупації та під постійними обстрілами розкриває людей з іншого боку. Хтось ризикує усім, щоб допомогти іншим, а хтось навпаки — стає на сторону ворога. 53-річний хірург-офтальмолог став заручником російських солдатів в окупованому Маріуполі через те, що хотів врятувати українських воїнів.

Переховував поранених бійців ЗСУ, за що росіяни хотіли розстріляти: історія лікаря з Маріуполя

Микола 25 років працював у відділенні офтальмології у Маріуполі. Його дружина — педіатр. Подружжя обожнювало свою роботу й рідне місто. За стільки років вони вилікували багатьох пацієнтів. Медиків знали й поважали у місті. У перші дні війни чоловік з дружиною навіть не думали про евакуацію, адже хтось мав лікувати поранених. А згодом стало вже пізно, тому довелося втікати…

Як у вас почалася війна? Що пам'ятаєте з рокового 24 лютого?

Мене розбудила тітка десь о 6 годині ранку. У неї син військовий. Вона сказала, що в Україні почалася війна. Я тоді не повірив, пішов собі на роботу. Транспорт курсував, як завжди. Все було спокійно. Я чув обстріли, але особливої уваги не звертав, адже ми 8 років так жили.

Але на роботі атмосфера вже була напружена. Усі ходили засмучені.

Обстріли посилилися на вихідних. Снаряди почали прилітати у сусідні 9-поверхівки. Увечері прилетів черговий вертоліт і тоді в нас зникли світло, інтернет, вода й опалення. Газ був ще 3 дні. Ми збирали сніг з машин, гріли воду. А потім вже й газу не стало. Тому ми разом з сусідами палили вогонь на подвір'ї і готували їжу,
— розповів Микола.

На роботу ви тоді не ходили вже?

Ні, моя лікарня була далеко від дому розташована. Тоді було багато прильотів, тому йти стало дуже небезпечно. На автомобілі поїхати також не міг, бо біля нашого гаража була лінія оборони. Там були наші військові.

Недалеко від дому була обласна лікарня. Я у ній колись підробляв черговим лікарем. Персонал знав, що я поблизу живу, тому знайшли мене й попросили вийти на роботу на добу. 7 березня я там попрацював, а 8 — вернувся додому. Тоді вже стало взагалі ніяк. У сусідів з нашого поверху прилетів снаряд, але не розірвався.

Кілька людей постраждали, ми з дружиною надали їм допомогу. Тоді вже нічого не працювало. Аптеки і всі торгові центри розграбували. Я живу на 5 поверсі, тому бачив, як це все крали.

Зранку 9 березня почали вже дуже бомбити. З нами був 82-річний батько дружини. Він перед війною приїхав лікуватися, був маломобільний. Тому нам не так просто було вийти з дому. Але ми вирішили усі піти в лікарню. Зазвичай дорога туди займала 20 хвилин у середньому темпі, а ми йшли десь 2 години.

Ховалися біля будинків, стін. Там вже трупи валялися, вирви були. Ми все це переступали. У лікарні лишилися жити і працювати до 25 березня,
— пригадав Микола.

Люди не мали де ночувати і пропонували 200 євро за матрац у лікарні

Через 2 дні з лікарні пішли українські військові, а згодом зайшли російські окупанти. У наше відділення на 6-му поверсі піднялися бойовики з квазіреспубліки «ДНР». Їх було десь 50 осіб. Ми тоді вже було не відділення офтальмології, а незрозуміло що. Були й породіллі, яких привези з розбомбленого пологового будинку, наші пацієнти, люди, які залишилися без дому, паралізовані. Словом, багато всіх.

Потім люди дізналися, що моя дружина педіатр. Тож породіллі почали приносили своїх немовлят до неї на огляд.

Яким було ваше життя в лікарні? Ви постійно рятували поранених? Чи був взагалі час на сон?

Кожен день однаковий. Якось вибухи були такі сильні, що ми вже всі попрощалися один з одним. Адже усі ці обстріли на наших очах відбувалися — з 6 поверху було видно все місто. Як тільки якийсь квартал обстріляли, до нас зразу люди бігли. Ми їх годували, давали ковдру, бо дуже холодно було. Вони до ранку там посиділи, а потім йшли хто куди.

Згодом ми на наш поверх впускали лише поранених. Мені якось 200 євро пропонували за матрац.

Люди були готові віддати останнє за нічліг, адже просто не мали куди піти після того, як росіяни знищили їхні будинки. На той час гроші вже нічого не означали. Єдиною валютою у лікарні були сигарети. На тлі постійного стресу людям дуже хотілося курити, щоб хоч якось справитися з нервами. Микола не взяв грошей, адже місця на поверсі вже не було.

Ми спали в коридорах. Вночі стелили матрац, а зранку підіймали його до стіни. Там і лікували хворих і навіть ампутації проводили. Перебувати у палатах не можна було. Та й вікон там вже не було. Ми дотримувалися правила 2 стін,
— розповів медик.

Але спати в таких умовах було неможливо. Під постійними обстрілами очі просто не закривалися. Стріляли окупанти за розкладом:

з 05:55 по 06:05,

тоді десь з 10 години ранку до 11 години,

потім о 20:00 — 21:00,

і вночі.

У нас біля лікарні ще поліклініка була на 4 поверхи. Між будівлями було десь 50 метрів, а там стояв російський танк. Він періодично виїжджав, стріляв і назад ховався за нашими корпусами. Коли танк стріляв, то летіло все. Ні сну не було, нічого. Вертольоти постійно літали. Бомбили все навколо. Дивишся у вікно — там дім стоїть. Потім бах — два доми, бо посередині дира. Не було ніякого відпочинку.

Микола порівняв свій стан з відчуттям каструлі на голові, по якій постійно чимось б'ють. Водночас, коли обстрілів не було, то ставало ще тривожніше. Ніхто не знав, що буде після затишшя і всі боялися, що стане ще гірше.

Якось дивлюсь, а біля лікарні риють ями. Я подумав, що російські солдати вже взагалі здуріли — окопи риють під лікарнею. Я налякався, що почне сильно прилітати. А виявилося, що це люди з сусідніх будинків своїх рідних ховають. Тіла ніхто не забирав, тому ховали на подвір'ї нашої лікарні,
— пригадав лікар.

Збідовані маріупольці рили одну могилу на кількох людей. Ґрунт у березні був замерзлий, а сили на риття кількох ям у людей не було. Тому доводилося ховати рідних у братських могилах.

Підлога у крові, інфекції та багато поранених: яким було життя у лікарні

Чи було чим рятувати постраждалих? У вас були якісь медикаменти?

Наші працівники принесли багато ліків зі складу аптеки. Тому медикаменти були, а найбільше — антибіотиків, це тоді було дуже важливо. Але на поверсі цілодобово було +3 градуси. Який хворий може одужати? Тут ліки не помагали.

У нас були інфекції, синьогнійна паличка. Люди живцем гнили, ми ампутували кінцівки. Намагалися їх якось лікувати. Але коли температура +3, а тобі за щастя випити 2 стакани гарячої води вдень — то яке одужання може бути? Головне ж це людські умови, а не те, що було,
— пояснив Микола.

В операційну прилетіло багато осколків, медична техніка була вся побита. Перші 2 поверхи лікарні погоріли від обстрілу. Тому ми все робили на коридорах — зашивали рани, оперували, якщо це було можливо.

Поранених було дуже багато. Я йшов по коридору і не бачив підлоги — все в крові. Вона текла. Справжнє жахіття творилося.

А чим ви тоді харчувалися? Були якісь продукти?

У нас були сухпайки ЗСУ, але ми їх сховали. Так і не встигли розпакувати. Коли наші пішли й прийшли росіяни, то кілька днів не було майже нічого їсти. Потім окупанти почали щось грабували і видавали якусь їжу. Варили пельмені і давали разом з водою таку бовтанку. Словом, ми не голодували.

А от дефіцит води був постійно. Вона у нас була технічна — лише, щоб туалет злити. Здорові люди ходили по воду, зливали з батарей, брали з пожежної частини.

Те, що можна було пити, ми кип'ятили в електричних чайниках. Кожен отримував по стакану гарячої води вдень, іноді — по 2 рази вдень.

Це зомбі, які думали, що «рятують» нас: російські окупанти шокували тупістю

Як російські військові ставилися до вас? Була жорстокість?

Коли вони прийшли, то були переконані, що звільняють нас. Ми кажемо, що ви нам дім знищили, відібрали роботу, а в багатьох людей здоров'я і життя. А вони у відповідь: «Ми вас звільнили від хунти».

Якісь нісенітниці плели про нас. Мовляв, в українських школах 6-річних дітей вчать робити коктейлі молотова. Вони вважають, що ми так дітей виховуємо. Вони зомбі. Це нема з ким говорити. Я не можу сприймати їх як людей,
— розповів Микола про російських солдатів.

На кожному поверсі стояли по 3 окупантів. Вони були з нами цілодобово й вірили, що «охороняють» нас. Правда невідомо, від чого.

Потім керівництво ворожих військових сказало, щоб ті, що хочуть на них працювати, записувалися у список. Ми з дружиною відмовилися і сказали, що займаємось волонтерством.

Микола переховував українських військових, а потім їх здала головна лікарка

Коли ЗСУ пішли, то в нашій лікарні залишилося 7 поранених військових — 6 хлопців і дівчина. Вони потрапили у лікарню ще на початку бойових дій і вже до того часу встигли одужати. Ми спалили їхні історії хвороби, сховали форму військову і зброю, а самих їх переодягли в цивільний одяг. Придумали легенди, щоб окупанти не дізналися, що вони військові ЗСУ.

росіяни сказали, що чекають на автобуси, які заміняють лікарів, а поранених евакуюють. Ми з хлопцями домовилися, що вони винесуть носилки, а тоді будемо якось разом тікати,
— поділився деталями плану Микола.

Однак врятуватися всім разом так і не судилося. Одного дня лікарка Чехова Валентина Павлівна вирішила здати українських захисників окупантам. Зрадниця привела керівництво ворожого війська й пальцем показала на військових. Воїнів забрали і зараз про їхню долю нічого невідомо.

Чому вона здійснила такий мерзенний вчинок? Чому вирішила зрадити своїх?

Це було її добровільне рішення. У лікарню вона прийшла пізніше. Я розказав, що це наші хлопці з ЗСУ і ми спалили їхні історії хвороби. Вона сказала, що це добре, що так і треба було робити. Але що в неї в голові далі відбулося — я не знаю. Може, тому, що їжі мало було. Не знаю. Ніхто не може зрозуміти цей вчинок. Вона казала: «А чого вони мають за нашими спинами ховатися?». Що це означає для неї, я не розумію.

Тоді весь персонал лікарні оголосив 6-му поверху бойкот. Лікарі перестали підійматися у відділення й зневажливо ставилися до його працівників. Вони не розуміли, як можна було таке зробити. Потім співробітники дізналися, що зрадницею була одна людина. З Чеховою більше ніхто не говорив, вона була сама по собі.

Микола став заручником: йому оголосили розстріл, якщо вийде з лікарні

А що було з вами? росіяни ж дізналися, що це ви ховали військових.

Мене повели на допит. Осетини лякали, що прострелять коліно, погрожували. Забрали мій паспорт закордонний. Вони гортали документ і дивувалися, що це таке. «А де тут у вас прописка?». Я кажу, що там чіп електронний є з усією інформацією. Але вони ж такого не бачили,
— розповів офтальмолог.

Я спеціально у наших військових нічого не випитував, лише імена. Чим менше знаєш, тим краще. Мені постійно ставили одні й ті ж питання, казали: «Ти „укропів“ ховав, з ними чай пив, ти поганий».

Потім паспорт віддали, а ключі від машини забрали. Сказали, якщо вийду з будівлі — стрілятимуть без попередження. А мені двічі пояснювати таке не треба було.

Так Микола став заручником російських окупантів. Вбивати лікаря одразу їм було невигідно, адже хтось мав помагати раненим. То ж чоловіка утримували в лікарні.

Чи знаєте, що сталося з військовими? Ви бачились ще?

Один з бійців закохався у нашу медсестру. Вони стали парою. Коли військових забрали, вона взяла інтерна Діму й пішла, щоб нібито перевірити стан бійців. Вернулася медсестра лише через 3 дні, а Діму взяли в полон. Усе, що в колеги залишилося від коханого — його мобільний телефон.

Я бачив фото цих військових у різних телеграм-каналах, де про полонених пишуть. Чи живі вони зараз — я не знаю.

У лікарні ще було двоє лежачих українських воїнів — з ЗСУ та «Правого сектору». Я передав інформацію про них у спецслужби. Про них вже знають. Я зробив все, що міг для цих захисників.

«Клумби стали могилами»: втеча з лікарні та виїзд з Маріуполя

Як вам вдалося вибратися з лікарні повз російських військових?

Одна лікарка сказала, що окупанти йдуть на ротацію і якийсь час не буде нікого. Вона принесла нам ключі від машини й ми в чому були, в тому й пішли. Зі мною була дружина і ще дві медсестри, одна з них це та, яка була закохана у військового.

Ми були без халатів. Виглядали як чорти — я 2 тижні не мився й не голився. Тому відрізнити лікарів від пацієнтів було неможливо.

Коли йшли вулицею Пилипа Орлика додому, то побачили жахіття. Скрізь у клумбах біля зупинок були могили. Люди ховали своїх рідних всюди, де була м'яка земля і не було асфальту. Там могила, тут могила,
— пригадав маріуполець.

Наша квартира виявилася пошкоджена і вже непридатна для життя. У медсестер взагалі повністю розбомбили домівки. Наш гараж дивом уцілів. Це при тому, що всі сусідні були зруйновані. Усередині стояла ціла автівка. Ми в неї сіли і поїхали.

Куди ви вирушили? Як вас пропустили на підконтрольну територію?

Дуже багато блокпостів було, ледь не кожні кілька метрів. Ми брехали, що їдемо у Нікольське. Там був російський воєнний госпіталь, а ми буцімто на допомогу прямували. Але Нікольське ми проїхали й звернули на Мангуш.

Цілу добу провели в степу, а з нами ще близько 70 автомобілів. Ночували у машині. Холодно страшенно було — -4 градуси. Мотор увімкнути не могли, бо бензин економили. Раптом завібрував телефон військового, якого в полон забрали. Наша медсестра ж берегла його як реліквію якусь.

Ми дуже перелякалися. Уявіть, стоїмо на ворожому блокпості, а у нас телефон військового Збройних Сил України. Довелося викинули цей телефон у найближчу канаву,
— з сумом пригадав лікар.

Наступного дня нас почали пропускати. Медсестра була родом з села Червоне Поле під Маріуполем. Ми поїхали до неї. Помилися, заночували, більш-менш прийшли до себе. Медсестра, до речі, там і залишилася, а ми наступного дня рушили на Запоріжжя через Василівку. Інша колега поїхала в Дніпро до доньки.

Російські бійці на блокпостах нагадували розбійників: просили сигарети та їжу

Ви так багато блокпостів російських пройшли. Що там взагалі відбувалося? Чи були перевірки?

Вони дивилися телефони, багажник, бардачок, документи, всі речі. Нас дочка попередила, що треба вийти з усіх соцмереж. Ми з нею трохи спілкувалися у лікарні, як могли зловити зв'язок. Вона тоді була у Швейцарії, а зараз в Одесу приїхала. Тому ми вже знали, що фотографії та відео зруйнованого Маріуполя треба було видалити.

Окупанти, до речі, не додумалися перевірити корзину телефона. Дивилися тільки галерею, дзвінки гортали.

Мене хоч не роздягали, як інших. Я мав жахливий вигляд й мене сильно не рухали. Але знаю, що з іншими людьми дуже жостко поводилися. Роздягали, шукали синяки від автомата,
— розповів Микола.

Один блокпост окупанти облаштували на згорілому танку. Вони стояли, як розбійники на дорозі — просили сигарети, їжу. Ну але й були більш-менш серйозні блокпости зі зв'язком, раціями і так далі. Біля Маріуполя було більше бурятів, а ближче до Запоріжжя — кавказці.

До речі, ви на початку розмови говорили про тестя. Що з ним сталося? Він не поїхав з вами?

Він повернувся додому. Тесть приїхав у Маріуполь на лікування. Сам він живе у селі Степне біля Донецька. Воно не було окуповане до повномасштабної війни. Внучка тестя з окупованих територій, а її чоловік працював в окупаційному «МНС». То ж вони його й забрали 25 березня, а ми буквально за 2 — 3 години поїхали.

Микола з дружиною практично останні з медиків покинули лікарню. Вони залишалися до останнього. Спершу лікарів було багато, але з кожним днем їх ставало менше. Кожен шукав можливість покинути пекло.

Думали, що все скоро закінчиться, а потім стало пізно: чому медики не виїхали раніше

А чому ви не евакуювалися раніше? Розумію, що коли прийшли росіяни, то вже не було змоги. Але чому не виїхали ще до того?

У лютому нікуди не їхали, бо треба було на роботу ходити. Тоді ще телевізор працював, а там Арестович говорив, що все добре, що через 2 дні ми окупантів виженемо. Ми у це вірили. А потім раз — і зв'язок зник, інформації ніякої не було. Тоді снаряди почали прилітати біля лікарні.

Біля нас була дорога на Запоріжжя. Ми бачили автомобілі з білими ганчірками й написами «діти». Вони виїжджали, а за годину всі верталися. Бо вже тоді виїхати було неможливо. Потім почали ці коридори організовувати. Але вони то були, то не було,
— пояснив Микола.

Куди ви поїхали? Чи мали родичів або знайомих, які вам допомогли?

Так, люди дуже допомагали. З Червоного Поля ми поїхали у Запоріжжя. Там пішли у центр для переселенців. Нас добре прийняли, нагодували. Уявіть, що ми 3 тижні не знали, що таке горяча вода, не милися. На ніч залишилися у знайомих.

Наступного дня поїхали до моїх родичів у Черкаській області. Побули там 2 дні й вирушили у Вінницю. Там місяць жили у знайомих доньки. Весь час шукали роботу, але так і не знайшли. Потім двоюрідна сестра з Броварів запропонувала поїхати до неї. Сказала, що в Києві з робою буде легше. От ми й поїхали і влаштувалися у столиці в лікарню.

«Повернуся в Маріуполь, як тільки там замайорить наш стяг»

Чи став для вас новий дім справжнім домом? Чи стали нові люди рідними?

Люди і робота дуже хороші. Усі добре ставляться, а особливо — коли чують, що я з Маріуполя. Наше місто ж довгий час було темою номер один. Усі співчували через обстріли. На роботі все добре. Колеги хороші, зайвого не питають, бо я не хочу згадувати. Лише ото вам зараз розповідаю.

Я в Маріуполь повернуся одразу, як буде прапор України. Мій дім там. Хоч у квартирі вже жити не можна, але я все життя прожив у Маріуполі, я там все знаю. Знайду для себе що-небуть, лиш би вже наша влада була,
— без жодної нотки сумніву сказав Микола.

У Маріуполі в Миколи залишилося багато родичів і мама. Зараз вони практично не спілкуються через проблеми зі зв'язком. Про життя рідних чоловік дізнається лише з новин.

Що ви порадите людям, які не хочуть евакуюватися з міст, де тривають активні бойові дії?

Однозначно треба їхати. Наші прийдуть (військові — 24 канал) і тоді можна буде повернутися. Головне, щоб усі були живі. Дім можна побудувати, а от життя й здоров'я вже не повернеш. Треба піти, перечекати, а потім вернутися.

Сидіти з цими людьми не можна. Хоча їх і людьми не назвеш. Те, що вони ходять на двох ногах і розмовляють, ще нічого не означає. Це нечисть, — твердо сказав лікар.

Микола зізнався, що кожного ранку в лікарні прокидався й дивився у вікно з надією побачити автобуси з червоними хрестами. Але цього так і не сталося.

Ми всі знаємо, що Україна переможе у війні. Це лише питання часу. Що ви зробите, коли це врешті станеться? Як відсвяткуєте перемогу?

Повернуся у свій Маріуполь. Буду працювати далі. Більше ніяких планів. Маріуполь — це Україна, тому за нами буде правда.

Таких людей, як Микола — мільйони. Кожен мріє повернутися у свій дім, який нахабно відібрала російська армія вбивць. На щастя, всі українці — одна родина. Тому кожен допомагає іншому, адже разом — ми непереможні.