29 січня вшановуємо героїв оборони Крут 1918 року. Як склалися долі учасників бою – інфографіка

  • 249

Вшанування чину оборонців Крут — важлива частина нашої національної пам’яті, яка нагадує, що державність без армії неможлива. Хоробрість та жертовність крутянців зробила їх символом героїзму та самопожертви молодого покоління в боротьбі за незалежність.

29 січня вшановуємо героїв оборони Крут 1918 року. Як склалися долі учасників бою – інфографіка

Водночас довгий час бій під Крутами був оповитий низкою міфів. Найпоширенішим був міф про те, що армії Муравйова протистояли 300 слабко підготованих студентів і гімназистів. Насправді ж у бою під Крутами брали участь понад 500 вояків і 20 старшин. На озброєнні мали гвинтівки, 16 кулеметів, які підтримував саморобний бронепоїзд — 76-міліметрова гармата, встановлена на залізничній платформі.

Більшість вояків-крутянців були вихованцями вищих військових навчальних закладів і мали достатньо вишколу, щоб під командуванням досвідчених старшин брати участь у бою. Під Крутами загинули, за різними оцінками, 70–100 оборонців, у тому числі 27 вояків Студентської чоти, які потрапили в полон і були вбиті. Натомість з боку більшовиків загинули щонайменше 300 вояків.

Що рідко згадувалося приналежно до бою під Крутами, так це його геополітичний контекст і значення. Бій українських воїнів проти більшовицької армії біля залізничної станції на Чернігівщині затримав ворога на чотири дні. Таким чином добровольці утримали столицю на час, необхідний для підписання Брестського мирного договору з країнами Четверного Союзу. Це означало визнання самостійної Української Народної Республіки субʼєктом міжнародних відносин.

Чому бій під Крутами від самого початку обріс міфами?

Причиною часто ставала політична кон’юнктура та емоції, які завжди супроводжували цю історію. Адже самопожертва викликає одні з найсильніших емоцій.

У бою під Крутами 29 січня 1918 року з боку УНР брали участь кілька військових формувань — курсанти 1-ї української юнкерської школи імені Богдана Хмельницького, студенти Студентського куреня, козаки місцевого Вільного козацтва та інші менш численні підрозділи. Втім, пізніше увага зосереджувалася здебільшого на Студентському курені. Головним чинником стала доля студентів, яких в умовах важкого відступу взяли в полон і розстріляли більшовики. Образ відважних юнаків, які добровільно пішли захищати Батьківщину й пожертвували життями за свої переконання, був одним із найсильніших в українській історичній пам’яті впродовж десятиліть. І цей образ загалом відповідає дійсності.

Після звільнення Києва від більшовиків юнаків перепоховали у столиці, ту церемонію відвідали тисячі киян. Оборона Києва, його подальша більшовицька окупація і швидке звільнення були першими воєнними досвідами мешканців столиці. Образ юнаків, яким було трохи більше як 20 років, які пожертвували собою заради України й оборони столиці, став частиною тогочасної колективної пам’яті та свідомості. Порівняння загиблих крутянців із героями битви під Фермопілами — його нібито на церемонії перепоховання вжив Микола Зеров, який тоді викладав у 2-й українській імені Кирило-Мефодіївського братства гімназії, — відповідало способу думок та відчуттів тогочасної української публіки. Іншим наслідком порівняння зі спартанцями стало хибне враження, що під Крутами загинуло щонайменше 300 студентів.

Пізніше ідеологічне протистояння між прихильниками Михайла Грушевського та гетьмана Павла Скоропадського породило низку статей, де Центральну Раду звинувачували в тому, що під Крути на вірну смерть вона відправила підлітків — «молодь, напівдітей, які ніколи перед тим не тримали зброї в руках», як висловився історик Михайло Дорошенко. Пізніше на ці статті посилалися дослідники, розповідаючи про Крути. Детальніше про це розповідає рубрика «АнтиМіф».

Курсантів 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького та козаків Вільного козацтва, які винесли на своїх плечах головний тягар бойових дій, рідко згадували в контексті бою під Крутами. Частина з них приєдналася до Запорізького загону генерала Прісовського, який обороняв Київ, а пізніше опинилась у 2-му Республіканському курені підполковника Болбочана, який був розгорнутий у 2-й Запорізький полк.

Вся слава й пам’ять про бій під Крутами дісталася Студентському куреню — як і думка, що всі вони полягли в тому бою.

Насправді багато крутян зробили військову й не тільки кар’єру. Долі декого врешті склалися суперечливо. Багато хто дожив до поважного віку.

Яків Рябокінь-Рогоза-Розанов, сотник Армії УНР. У бою під Крутами командував третьою сотнею 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького.

Вчився в Полтавській духовній семінарії, але Перша світова війна змусила змінити духовне покликання на військову справу. В 1917 році добровольцем пішов до війська, а згодом як старший унтерофіцер вступив до 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького.

У бою під Крутами, коли зі строю вибули старшини, взяв на себе команду над лівим крилом бойового порядку, без втрат вивів з бою третю сотню юнаків та долучену до неї частину Студентського куреня.

Повернувся до Києва, продовжив бої з бандами Муравйова. Закінчив Київську інструкторську школу старшин. Воював у Запорізькому корпусі та 1-му Гуцульському полку морської піхоти. Брав участь у Першому зимовому поході, але захворів на тиф. Згодом сформував із земляків з Цибулева повстанський загін, з яким долучився до армії Михайла Омеляновича-Павленка та 4-ї пішої Київської дивізії, з якою відбув усі походи та бої 1920 року.

У 1921-му брав участь у Другому зимовому поході— в повстанській групі Палія-Чорного. Після розгрому рейду Юрія Тютюнника ще два роки вів партизанську боротьбу проти більшовиків у загонах Гайового й Струка.

Після завершення боротьби оселився на Житомирщині. З 1924-го по 1932 рік був торговельним інспектором шведської фірми «Діябольо». Коли залишився без роботи, поїхав до друзів у Варшаву. Там помер 1937 року від запалення легенів. Похований на православному Вольському цвинтарі у Варшаві.

Митрофан Швидун, юнкер 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького

Після початку інтервенції російської Червоної гвардії пішов добровольцем в одну із сотень, сформовану з юнкерів його школи, для захисту незалежності Української Народної Республіки. У бою під Крутами отримав поранення у праву ногу вище коліна.

За Гетьманату Павла Скоропадського служив у Запорізькій дивізії. Пізніше — на панцерних потягах «Стрілець», «Вільна Україна» та «Кармелюк». Мав звання хорунжого.

У грудні 1918 року був тяжко поранений у ліве плече, після чого його рука всохла. Попри це лишився на стройових посадах Армії УНР — в штабі 1-ї Запорізької дивізії.

Після поразки Української революції оселився на Волині. Брав участь у діяльності української громади. У 1941-му очолив «Союз українських комбатантів» — організацію, яка опікувалася справами колишніх вояків української армії. Її секретарем став ще один крутянець, лицар Залізного хреста за Зимовий похід і бої Василь Дзюблик.

Швидун буворганізатором Луцького куреня ОУН, багато бійців якого згодом опинилися в лавах УПА.

На початку 1944 року емігрував. Деякий час викладав у Оксфордському університеті. Помер там наприкінці 1980-х.

Донька Ольга — зв’язкова УПА — отримала 10 років сталінських таборів.

Іван Митрусь, сотник Армії УНР, учасник бою під Крутами

Уродженець Кубані, навчався в Кадетському корпусі в Тифлісі, але був виключений за українофільство — між його книжками знайшли «Кобзар» Тараса Шевченка.

Під Крутами перебував у Помічному студентському курені Січових стрільців. Був учасником Першого зимового походу, старшина 2-го Кінно-Запорізького полку. Лицар Залізного хреста за Зимовий похід і бої.

Після поразки Української революції продовжив боротьбу у Війську Польському, був контрактним поручиком VII полку люблінських уланів. У вересні 1939-го командував 1-м ескадроном 9-ї дивізії піхоти, потрапив до німецького полону, в 1940 році був звільнений як українець.

Приєднався до польської підпільної Армії крайової, очолив відтворений ескадрон 9-го уланського полку, який у липні 1944-го під час акції «Буря» захопив казарми в місті Мінськ Мазовецький.

Загинув у рядах Армії крайової під час німецької окупації, ймовірно у Варшавському повстанні, на допомогу якому вирушив його ескадрон.

Никифір Блаватний, організатор і курінний отаман Уманського коша Українського вільного козацтва

Випускник Тифліської військової школи, учасник Першої світової війни, мав звання капітана. Українізовував 14-й запасний піхотний полк в Умані.

У березні 1917 року обраний військовим комісаром Уманського повіту, займався організацією вільного козацтва.

У бою під Крутами очолював курінь Чорних гайдамаків Гайдамацького коша Слобідської України Армії УНР. Після бою Чорні гайдамаки ще дві доби стримували російських більшовиків на залізничній станції Кононівка та в Яготині. А після повернення до Києва взяли участь у придушенні більшовицького повстання на заводі «Арсенал». Блаватний командував однією з трьох колон, що штурмували завод. На чолі Чорних гайдамаків брав участь в обороні Києва.

Після проголошення Української держави Никифір Блаватний опинився в найближчому оточенні гетьмана Павла Скоропадського, був вчителем української мови його сина Данила. Після антигетьманського повстання разом з родиною гетьмана емігрував до Європи.

Пізніше за сприяння професора Дмитра Дорошенка перебрався до Аргентини. Брав участь у культурному й політичному житті української діаспори, був членом «Просвіти», комбатантських організацій та гетьманського руху, редагував місцеві українські часописи й дописував до них.

Помер у квітні 1941-го у 55 років.

Ігор Лоський, боєць Студентського куреня

Син історика й дипломата Костянтина Лоського. Навчався у 2-й Українській гімназії імені Кирило-Мефодіївського товариства в Києві. У бою під Крутами був важко поранений. Йому тоді ледве виповнилося 17.

Два роки працював у Міністерстві закордонних справ УНР. Після поразки Української революції 1917–1921 років опинився в еміграції, продовжив навчання в університетах Відня, Праги, Берліна. У Празі брав активну участь в українському громадському житті, став одним із засновників товариства «Український стяг». У Берліні як співробітник Українського наукового інституту працював під керівництвом професора Дмитра Дорошенка, підготував монографію про Івана Богуна.

У 1932 році переїхав до Львова. На запрошення митрополита Андрея Шептицького отримав посаду вчителя Малої греко-католицької семінарії. Викладав історію та французьку мову, обіймав посаду співредактора часопису «Хліборобський Шлях».

Помер раптово на 36 році. Залишив спогади про бій під назвою «Крути».

У бою під Крутами брали участь дві жінки, сестри-жалібниці Олена Мельничук (доктор Кобизька) та Клавдія Дубівна (Очередько). Обидві продовжили бойовий шлях у складі армії УНР.

Клавдія Дубівна (Очередько), сестра-жалібниця, учасниця бою під Крутами

Продовжила бойовий шлях у складі армії УНР. Очевидно, стала дружиною сотника медицини Армії УНР Івана Очередька. У 1920 році вона разом із пораненими опинилася в таборі інтернованих вояків армії УНР в Тарнові.

За спогадами крутянця Левка Лукасевича, померла на еміграції в 1960–1970 роках.

Олена Мельничук (доктор Кобизька), сестра-жалібниця, учасниця бою під Крутами

Після нього закінчила загальноосвітні курси гімназії Стельмашенка та фельдшерські курси, повернулася в лави армії. В кінці 1919 року виїхала в Галичину з епідемічним шпиталем, із яким до 1920-го була в польському полоні в Коломиї, а пізніше — в таборах для інтернованих у містах Каліш та Щипйорно.

Перебралася до Чехії, вступила на курси медичного факультету Карлового університету, стала слухачем педагогічного інституту імені Драгоманова. Входила до Спілки українських лікарів Чехії, була фахівцем із внутрішніх хвороб.

За спогадами крутянця Левка Лукасевича, померла на еміграції в 1960–1970 роках.