Спогад про руйнацію боввана

Після установчого з’їзду політичної партії Конгрес Українських Націоналістів (надалі КУН або Конгрес), який відбувся в березні 1992-го року, впродовж року відбувався процес створення й реєстрації низових (себто районних, міських та обласних) осередків. Мені невідомі імена геть всих консультантів тогочасних очільників революційного відламу Організації Українських Націоналістів Ярослави Стецько та двох Омелянів, Кушпети з Нідерландів та Коваля з Бельгії, проте бандерівську традицію вирішувати все (і кадрові питання також) вкрай обмеженим колом осіб, я відчув на собі особисто. В січні наступного року, голова Київської організації КУН Леонід Ковальчук повідомив, що проводом ОУН (р) (а саме з його ініціативи й постав Конгрес), мені виявлено велику довіру, й призначено організаційним референтом київського осередку. Сам Ковальчук мешкав у Васильківському районі Київської області, й був людиною занадто емоційного характеру. Аналізуючи його діяльність з відстані часу, віддаю належне працьовитості й ініціативності, проте вважав і вважаю келійне прийняття рішень й наказні методи такими, що унеможливлюють реалізацію ініціатив низового членства, а з часом призводять й до занепаду середовищ.

Імпульсивний і навіть скандальний Ковальчук спричиняв безліч конфліктів з органами постколоніальної влади. Іноді вони мали глузд і логіку, проте нерідко траплялись ситуації, чіткого пояснення яким було годі шукати. Мені донині невідомі всі деталі й обставини його регіональної війни з тогочасним керівництвом Василькова й району. Стверджую, що про більшість з них я довідувався з газети «Шлях Перемоги», яка на той час була офіціозом Конгресу.

В травні 1993-го року, Ковальчук звернувся до Ярослави Стецько з проханням роздрукувати кількатисячним накладом складену ним листівку, в якій викривались корупційні дії васильківських посадовців. В часі її поширення, працівники міліції затримали кількох васильківських активістів Конгресу. Подія не набула належного розголосу, й негативно позначилась на дисципліні. Аналізуючи ситуацію, я запропонував Ковальчуку вдатись до дій які б привернули увагу громадськості й спричинились до активнішого притоку членства. На його думку, таким заходом міг бути демонтаж пам’ятника Леніну у Василькові. Підсумовуючи розмову, ми постановили не інформувати київський провід про задум, а до виконання, окрім членства Конгресу залучити й представників інших, близьких за духом та переконаннями середовищ.

Заочне призначення оргреферентом київського осередку КУН, не перешкоджало виконанню мною обов’язків заступника голови націоналістичного (радикального) відламу київського осередку Спілки Української Молоді (СУМ), тож їхня участь в акції була логічною. Мій вибір зупинився на Романові Музиці й Ігореві Дуднику. Я свідомо не пояснював деталей запланованого й місця, проте швидка, без вмовлянь згода, була для мене свідченням довіри. Окрім Ігоря й Романа, також не обтяжуючись зайвими поясненнями, я запросив гурт дівчат з СУМу та Ліги Української Молоді (ЛУМ). Кошти (40 ам. Дол.) для замовлення й оплати автобусу яким мали їхати до Василькова учасники акції, я отримав з рук заступника Голови Центрального Проводу КУН Сергія Жижко.

Процес підготовки зайняв всього три доби. В день виїзду я довідався, що Леонід Ковальчук попереднього дня мав чергову сварку в адміністрації Василькова, й певно не контролюючи себе пригрозив десантом «30-ти СУМівців в камуфляжах, які завтра знесуть Леніна». Довідавшись про необачність, я відмовив йому в участі. За кілька годин до виїзду, усним наказом Сергія Жижка, для контролю за ходом акції з ушкодження фалесоподібного боввана, до зібраного мною гурту був долучений референт Центрального Проводу Конгресу з молодіжних питань Сергій Квіт. Буквально за годину до збору біля розташованої на Подолі дзвіниці Миколи Доброго (туди мав під’їхати й замовлений мною в одному з автопарків Києва автобус), до нас цілком випадково долучився діяч студентського й правозахисного руху Євген Дикий.

Діставшись Василькова, я наказав водієві, який звичайно ж не знав дійсної мети, зупинитись недалеко від центру й чекати нашого повернення. Послані мною до найбільшого скупчення людей дівчата з листівками, відразу привернули увагу міліціонерів, тож невеличкий і непримітний гурт, в якому окрім мене були Сергій Квіт, Євген Дикий, Роман Музика, Ігор Дудник й член Конгресу Віра Сіянко, змогли непомітно дістатись до об’єкту що підлягав ліквідації. Кувалду і молот якими планувалось ушкоджувати, а також мегафон, довелось нести в торбинках.

Балакучість Ковальчука дійсно стала причиною збільшення кількості працівників МВС на вулицях, проте очікування виряжених саме в камуфляж парубків, зіграло того дня нам на руку. Я розумів, що успіх запланованого залежить від швидкості виконання. Почергово підсадивши разом з Євгеном на п’єдистал Романа й Ігоря, ми узабезпечили їх від будь-яких перешкод. Зрозуміло, що міліціонери не очікували такого зухвальства, тож їхня реакція була запізнілою. Сергій Квіт в мегафон почав зачитувати текст складеної Ковальчуком листівки, а Віра Сіянко плівковим фотоапаратом фіксувала подію.

Згідно даної мною поради ушкодити в першу чергу верхівку, Роман, впродовж хвилини бив монумент в ту частину яка зображувала обличчя. Наслідком майже двох десятків ударів, які супроводжувались найбрутальнішою лайкою працівників міліцій й вимогами негайно злізти, стала цілковита руйнація помітно непропорційного овалу який зображав голову. Ігор Дудник виявився фізично слабішим очікуваного. Міцно обійнявши лівою рукою вилитого з неякісного цементу Леніна, він спромігся кількома слабими ударами лише відбити поли довгого пальто.

Міліціонери не дали можливості Сергієві Квіту прочитати навіть третини тексту листівки. Брутально відібравши мегафон, його і Євгена Дикого повели до відділку міліції. Мене ж, тримаючи за поясок й руки, намагались змусити наказати Дуднику й Музиці злізти з пам’ятника. Їхні вимоги я задовільнив лише переконавшись, що завдані хлопцями ушкодження вже не підлягають реставрації.

Всих затриманих відразу доправили до кабінету очільника районної міліції. Ним виявилась особа з огидним кацапським прізвищем Воробйов. Він гарчав на підлеглих як пекельний цербер, а мені мало не захлинаючись слиною погрожував розстрілом. Згідно заздалегідь узгодженої в разі затримання поведінки, ми визнали себе націоналістами й відмовились відповідати на інші запитання. Хвилин за десять до кабінету зайшли двоє працівників Служби Безпеки України. Один з них, з вкрай огидним, схожим на жаб’ячу пику обличчям, підтримуючи істеричну лайку Воробйова пообіцяв мені «тюрму і нари». Швидка з’ява в васильківському відділку міліції київських СБУшників підтвердила, що нас вже чекали, тож відволікаючий маневр з дівчатами які роздавали листівки в центрі містечка виявився доречним.

Складання протоколів й допити мене, Квіта, Дикого, Музики, Дудника, Сіянко й Голови ЛУМ Лариси Йолкіної (останню затримали прямо у відділку, коли вона зайшла туди з’ясувати нашу долю) зайняло більше двох годин. Нас намагались розвести по різних кабінетах, проте ми відмовлялись виконувати накази захисників антинародної системи. Воробйову довелось вдовільнитись моїм монологом, в якому я повідомив що вважав і вважаю марксово-ленінське вчення різновидом сатанізму. Я чув як працівники СБУ телефонували з його кабінету до Києва, й несамовито лаючи мене, Конгрес й місцеву міліцію, прохали подальших вказівок. Згодом, працівники міліції привели до райвідділу водія автобусу. Бідолаха доводив свою непричетність, й прохався як малолітній школяр.

Так і не отримавши жодних інструкцій, СБУшник наказав Воробйову звільнити нас, проте пообіцяв мені «розмову в іншому місці». Запопадливість з якою міліціонери виконували накази вчорашніх КГБістів була вкрай огидною. Найнеприємнішим в часі повернення до Києва було скигління водія, який нарікав, що з нашої вини може мати великі неприємності.

Повернувшись надвечір до Києва, я зустрів біля «бюра» (штабу) КУН Леоніда Ковальчука. Він повідомив, що в письмовій формі на ім’я Ярослави Стецько подає на мене скаргу за усунення його від участі в справі, «недисциплінованість й порушення субординації». Проте довідавшись про успішне втілення в життя запланованого відразу змінив думку, і не приховував радощів.

Доля Романа Музики, який ушкодив верхню частину боввана, склалась трагічно. Якщо не зраджує мені пам’ять, наприкінці літа чи навіть на початку осені того ж 1993-го року, до мене в розпачі зателефонувала СУМівка Тетяна П., яка підтримувала з ним дружні стосунки. Як виявилось, батьки Романа повідомили про його загибель в часі бойових дій так званого «експедиційного корпусу „Арго“ УНА-УНСО» в Грузії. Зустрівшись з ними наступного дня, я провів їх до підвального приміщення в провулку Шевченка, де була розташована «контора» (штаб) УНА-УНСО. Відверто недружня зустріч нас тогочасним очільником УНА Дмитром Корчинським, тон яким він розмовляв з матір’ю, й підтвердження факту загибелі випадково присутнім при зустрічі Валерієм Пальчиком (учасником бойових дій), були гнітючими. Шкодую, що не зміг втримати Романа від помилки.