ЧУЖА ВІЙНА

Для спостережливих і спроможних відрізнити полову від пшениці, процеси, котрі нині відбуваються на українському політичному Олімпі, не видаються чимось нелогічним і незрозумілим.

Прагнення певних політико-економічних угруповань цілковито узурпувати владу в Україні й контролювати суспільні процеси помітне навіть неозброєним оком. Формальна (оскільки задекларована на папері але не наповнена реальним змістом) незалежність, ще донедавна під тиском світової спільноти та вимог й ініціативи громадськості, зобов’язувала постколоніальну, постокупаційну й посткомуністичну адміністрацію (котра не маючи на те жодного морального й юридичного права нареклась «економічною й політичною елітою») до певних державотворчих кроків. Саме цим чинникам і завдячуємо з’яві Конституції (нехай і вкрай недосконалої) та законодавчим декларуванням прав і свобод громадянина у царині стосунків із владою.

Нині, навіть на ці незначні здобутки й права розпочато брутальний наступ. Практикована модель державної влади створила оптимальні умови для приходу в неї олігархів та підконтрольних політиканів. Прикро визнавати, проте альтернативи зухвалому наступові воїнів лукавого в Україні донині так і не постало. Очільники й активісти подрібнених на немалу кількість (а з цієї причини й малопомітних в суспільному житті) партій та організацій патріотичного та націоналістичного спрямувань, здається, несамовито закохались в показові голосіння з причини браку єдності та порозуміння. Споглядаючи їхню примітивну вовтузню, гублячись в назвах й забуваючи імена «вождів» та «голів», зайвий раз пересвідчуюсь у наявності великої прірви між проголошеними закликами та реальними вчинками. Значний відсоток претендентів на «національну еліту» є звичайнісінькими пройдисвітами, себелюбцями, кар’єристами та цинічними гравцями на патріотичній фразеології.

Про потребу «єднатись в ім’я України» нині не говорить хіба-що ледачий. Проте далі гучних заяв та підписань немалої кількості «угод» і «меморандумів», справа ніколи не заходила. Політичні пігмеї та паразитуючий на святих ідеях елемент з найрізноманітніших довколаполітичних утворень, хизуються знайомством з політологами, депутатами або міністрами, полюбляють виголошувати довжелезні монологи, переконуючи оточуючих у власній вагомості. Водночас, ганебні взаємопоборення та взаємозвинувачення у найрізноманітніших гріхах і злочинах вже давно перетворились в трагічну норму. Відсутність чітко окресленої національної стратегії й єдиного, авторитетного керівного штабу обеззброїла патріотично налаштовану громадськість й прирекла її на вислуховування мітингових та телевізійних солоспівів. Боячись втратити посади й нагоду муляти очі телеглядачам, нинішні узурпатори влади скніють в тенетах «толерантщини» й критики втікача Януковича, недолугостей Порошенко та їх оточення.

Наслідком дезорганізованості українського руху є постання цілої когорти відверто українофобських та паразитуючих на патріотичних гаслах середовищ. Попри їхню формальну полярність і навіть показове протистояння, факт скоординованості і наявність логіки в діях, заявах й оприлюднюваних вимогах, не помічають лише екзальтовано-упереджені. Під сучасну пору, антинаціональні потуги, які маючи спільну мету діють в справі її досягнення різними методами, узурпували право репрезентувати політичні уподобання загалу, монополізували політичне поле, й почергово здійснюють акт цілеспрямованого винародовлення українців. Донещодавна, об’єднані членством в Партії Регіонів вдало жонглювали соціальними та популістськими гаслами. Вони не цурались слухати козацьких пісень і навіть одягати вишиванку, проте апелювання до історичної справедливості нічого окрім роздратування в них не викликало. Аналогічно реагували вони й на застереження економістів, проте дешевий соціальний популізм зрештою дорого обійшовся стабільності національної валюти. Імітуючі їм опозиційність опоненти, нахабно маніпулювали патріотичною фразеологією й граючи на національних та духовних почуттях, без найменшого докору сумління дискредитували національну ідею. Маючи реальну владу в руках в часи свавілля й самодурства Ющенка та вже згаданого Порошенко, вони спромоглись зовнішніми запозиченнями й однобічними поступками на певний час приховати окремі проблеми. Їх цікавив виключно політичний ефект, але не здоровий глузд й усвідомлення відповідальності.

Переважна більшість почергово привладних та опозиційних є вихідцями з окупаційної номенклатури, а виплекана ними зміна характеризується безпринципністю, надмірною самозакоханістю, й здатністю до найаморальніших вчинків. Терміном «українець» вони окреслюють всих без виключення наділених громадянством, а заклики до збереження етнічності трактують «расизмом» й нещадно поборюють. Період перебування при владі засвідчив, що і одні й інші здійснюють політику неконкурентної економіки, сприяння імпорту, використання адмінресурсу та дискримінації малого бізнесу. Нібито опозиційний «Опозиційний Блок», все ще привладні «Удар», «Батьківщина», «Європейська Солідарність», рівно як і неприродній та злочинний від перших хвилин свого постання «Слуга Народу» ніколи не погодяться визнати окупантами вбивць з Совєцької Армії, які в часі Другої Сітової війни здійснювали грабунки, вбивства, руйнацію та гвалтування. Не погодяться вони й на люстрацію та справедливу кару осіб які в період москвинської окупації працювали в каральних та адміністративних органах. Їх не турбує, що прийнятий ними закон про продаж землі в дійсності є актом привласнення чужинцями майна українців на формально законних підставах. Зміна фракцій їхніми репрезентантами у Верховній Раді, є зайвим свідченням відсутності стійких принципів й сталих переконань. Критика ж політики суперників є виключно персоніфікованою, й не спрямована на цілковиту зміну антинаціональної системи.

Замах на право народу самостійно вирішувати власну долю дарував чергову нагоду переконатись у потребі витворення нарешті єдиного й чітко скоординованого фронту націоналістичних та патріотичних середовищ. Покладатись на «прозріння й розуміння» посадовців і підконтрольних магнатам та наднаціональним потугам депутатів, рівно як і загравання з окремими політико-фінансовими угрупованнями або й самими політиками — справа згубна й недоречна. Україна потребує принципових й послідовних в справі захисту потреб українського народу. Нинішній наступ на здобутки, попри всю трагічну його суть, насправді є скороминучим — хоча й ганебним та болючим — рядочком (навіть не сторінкою) в новітній історії України. Коаліції, партії та політики, рівно як і їхні забаганки та амбіції — явища дочасні. Вже завтра вони підуть у небуття, очільники та активісти знову розбіжаться по взаємопоборюючих партіях і блоках, а їхні такі бучні й гучні (з погляду сьогодення) заяви викликатимуть нерозуміння, осуд і навіть огиду в нащадків. Метушня затягує необачних цупко й надовго. Але чи варто погоджуватися грати за правилами, котрі нав’язує безпринципний й аморальний суперник?