Запрошення на страту: Порошенко чи Аваков?

У нещодавньому виступі на 112-му ТБ-каналі олігарх С. Тарута зронив вибухонебезпечну фразу: «Українців корупцією Порошенка не проймеш, бо вона вже в’їлася у їх свідомість, а от коли Онищенко озвучить висловлювання Порошенка про Майдан, тоді громадянське суспільство збунтується. Адже він, у вузькому колі, дуже погано відгукується про Майдан».

Запрошення на страту: Порошенко чи Аваков?

Думається, відвертість збіднілого магната ґрунтується не лише на особистих образах на чинну владу, а й на достовірній інформації з надр того елітарного прошарку, до котрого належить С.Тарута. Ставши надбанням гласності, така правда спричинить «розрив шаблону», виявиться останньою краплею, що переповнить море ненависті, яке прорве греблю і змиє злодійську правлячу верхівку України.

На жаль, у такому разі ні про які демократичні, конституційно-правові механізми ротації еліт говорити не доведеться: це буде кривавий бунт і суцільна паніка на потопаючому кораблі. Відтак, доля суднової команди, усіх пасажирів, майна та цінностей може стати необоротно-фатальною.

Чуття навислої над Україною грізної небезпеки, безумовно, присутнє у «капітана Порошенка». Одначе, він перебуває у полоні нав’язливих страхів силового захоплення влади політичними опонентами. У ЗМІ просочуються відомості, що розмови Президента із західними колегами не обходяться без нарікань, мовляв, країні і реформам загрожують оскаженілі радикали і вояки добровольчих батальйонів, маючі бойовий досвід і доступ до чорного ринку зброї. До того ж, соціально-протестні настрої підігріваються виробничо-економічним регресом регіонів, тарифним зашморгом на шиї населення, криміналізацією усіх сфер життя. Перебіг бойових дій на Донбасі — своєрідна чека, висмикнувши яку, можна висадити у повітря усю державну конструкцію.

Отже, попри парламентсько-коаліційні перипетії, корупційні скандали і соціальні негаразди, саме війна на Сході дамокловим мечем висить над П. Порошенком, паралізує його людську і політичну волю, інтуїтивно робить «чужим» для мобілізованої національно-патріотичної спільноти.

У цьому сенсі, увесь PR-камуфляж («Українське військо — одне з найбільш боєздатних у Європі») і створюваний офіційний антураж (за 2014−2016 р.р. Порошенко особисто здійснив біля 20 поїздок до зони «АТО»; його указами 34 воїни удостоєні найвищої державної відзнаки  — звання Герой України, з них 19 посмертно, ще біля 2,4 тис. офіцерів і солдатів нагороджені державними орденами і відзнаками різного ступеня; встановлено широкий спектр державних пільг для бійців і членів їх сімей) навряд чи пересилять настрої зневіри і роздратування скомпрометованою владою, що панують поміж біля 200 тис. «окопників» — учасників і ветеранів триваючої битви за Незалежність.

Справжнім альтер-его, публічним компенсатором «недовиконаної» ролі Глави держави і, зокрема, Верховного головнокомандувача виступає упродовж останніх трьох років, а особливо — в умовах сьогоднішньої турбулентності очільник Міністерства внутрішніх справ України А.Аваков.

Це тим більш знаково, що надані йому законом посадові повноваження передбачають керування величезним конгломератом сил і засобів, таких як нацполіція й інші функціональні підрозділи МВС, нацгвардія, прикордонна, рятувальна, міграційна служби тощо. Автономність і самодостатність даної фігури підкріплює широка когорта політико-бізнесових «рішал», які провадять його інтереси в цілих секторах вітчизняної економіки. На додачу, Аваков контролює останню опору позірно існуючої коаліції з БПП, чим тримає Порошенка «на гачку» дострокових парламентських виборів (а їх проекцією можуть стати якщо не дочасні президентські перегони, то прийняття і застосування новою Радою конституційної норми про імпічмент).

Міцно тримаючи у руках такий актив, Аваков і позиціонує себе відповідним чином, причому, не тільки всередині України, а й регулярно — на зовнішній арені.

Згадаймо, як у жовтні ц.р. через власну FB-сторінку А. Аваков «урізав язика» Президентові Французької Республіки, коли той з трибуни ПАРЄ спробував було лобіювати ідею проведення виборів на Донбасі ще до повернення блокованих бойовиками територій і ділянок держкордону під контроль України. Президент Порошенко тоді відмовчався…

З останнього — категоричний, геополітичний за змістом виступ А. Авакова під час фахової панельної дискусії в Канаді 7 грудня ц.р.: «Україна — кінечна лінія оборони, що відділяє Росію від світового панування… Якщо Путін здійснить напад на одну з балтійських держав, відповідь НАТО має бути миттєвою у перші ж 2−3 години. Роздумуючи добу, НАТО припинить своє існування… Не майте сумніву, і в Канаду прийдуть: через Арктику, через лід, через конфлікт на шельфі; і до Японії доберуться через конфлікт за Курильські острови — вони будуть скрізь, бо ми це дозволяємо». Чи не дивно було чути канадським колегам українського міністра такі тези з його вуст, беручи до уваги, що світові стрічки новин про Україну червоніли звістками про трагедію у Княжичах?

Про відомий FB-тролінг Д. Трампа — взагалі промовчимо, бо, крім підчищення сторінки, жодних реверансів не послідувало…

Хай там як, але за сукупністю характерних політичних маркерів і власних суджень один з найбільш говірких нардепів України С.Лещенко ще у червні 2016 р. вголос перестеріг: А. Аваков може захопити владу з допомогою підконтрольних йому силових структур.

«Він зовсім не той, за кого себе видає … ця особа сьогодні по статусу фактично дорівнює прем’єр-міністру, — висловився депутат і конкретизував: Аваков — людина з надміру сильними політичними амбіціями. Я не виключаю, що наявні ресурси він з часом буде використовувати для побудови політичної сили і приходу до влади. Причому, приходу як через вибори, так і через квазіканали. Коли міністр внутрішніх справ має під собою не лише офіційну вертикаль, але ще й неофіційний вплив на силові підрозділи, озброєні, добре екіпіровані і оснащені, на додачу — мотивовані, і він при цьому ще здатен бути політичним лідером — це завжди ризик. Ризик того, що наявні у вас квазівоєнізовані формування можуть прийти до влади через квазіінструменти».

Будучи близьким не лише до кулуарів вітчизняного політикуму, а й до Посольства США в Україні, кому і навіщо посилав свої сигнали С. Лещенко (окрім, звичайно, громадянського суспільства)? Маємо думку, що ще улітку ц.р. у такий спосіб ним була констатована фактична неспроможність П. Порошенка одноосібно контролювати величезну силову потугу, зосереджену під дахом МВС, а громаді пред’явлений факт втрати «священної» державної монополії на насилля, як ілюстрація дисфункціонального стану діючого режиму.

Напевно влучивши у самісіньке яблучко, С. Лещенко згодом поплатився за свої слова квартирним скандалом, який досі розхльобує під гнітом медіа-цькування і проблем в особистому житті.

З Аваковим же — все збувається «по писаному».

Варто поглянути на політичний альянс «Аваков-Білецький», реалізований шляхом перетворення т.зв. Азовського руху на партійний проект «Національний корпус». Унікальність останнього — у виключній мілітаризації та ідеолого-вишкільній спрямованості, чого не здатна продемонструвати жодна з топових партійно-політичних платформ України, свого часу створених олігархами «під потреби» безтурботного мирного часу й донині намертво застряглих у своїй сервільності.

Між тим, ПП «Національний корпус» гуртує своїх членів і прихильників не роздаючи прапорці і наліпки напередодні проплачених «акцій протесту», а шляхом опанування ними критично важливих бойових навичок, участі у постійних тренажах на базі фактично невіддільної від партструктури мережі сержантських шкіл, учбово-тренувальних таборів полку «Азов», долучення до роботи тилових волонтерських загонів. У якості опцій бійцям-партійцям гарантується «мудре керівництво», «достойна зарплата», «найкраще забезпечення», «стандарти НАТО», «кар'єрний розвиток» тощо. Побратимам, схильним не до публічної політики, а до військової справи — пропонується законтрактуватися до лав національної гвардії України.

Дивно, що жодна з правоохоронних структур України досі не відреагувала на таке відверте нехтування принципами позапартійності і деполітизації суб’єктів силового блоку держави… Проте, хто ж спробує відкрити рота проти підтримання в народі бойового духу і віри у перемогу?

Соціологія зневіри й апатії серед пересічних українців б’є рекорди. У обивательсько-споживацькому суспільному середовищі, де випереджаючими темпами знецінюється не лише гривня, а й ідеї Майдану та фронтова героїка, ПП «Національний корпус» об’єктивно стає чи не єдиним прихистком для усього розмаїття патріотів, які не бачать для себе жодної опори у владі бариг і корупціонерів.

Паралельно, нових імпульсів набуває інформаційно-пропагандистська і практична складова присутності ПП «Національний корпус» у регіонах країни, на периферії. Окрім проведення маршів Українського порядку чи-то Гідності, відзначення державницько-патріотичних свят, партійці активно утручаються у критичні комунальні, бюджетні, екологічні проблеми на місцях, беруться патронувати об’єднання ветеранів і інвалідів Східного фронту, шукають точки дотику із потенційними ідейними спільниками (як-от, міськими і районними Майданами, студентськими спілками, пригнобленими представниками малого і середнього бізнесу) тощо.

Отже, напрошується чіткий висновок: під егідою ПП «Національний корпус» щодня плекається і мобілізується націонал-патріотичний електоральний ресурс, який вже не можуть нічим звабити і заманити у свої тенета партії та їх лідери, що засіли у другому після Чорнобиля «об'єкті укриття» — Верховній Раді України.

Незаперечно, що на чолі означеної піраміди стоїть «монстр внутрішніх справ» України — Аваков. Наразі лише чиновницький державно-політичний статус не дає йому возсісти на трон альтернативної влади, тож, до пори до часу менеджером-місцеблюстителем виступає А.Білецький. Різкі спроби самоствердження з боку П. Порошенка можуть зруйнувати хитку рівновагу, призвести до «перевертання картинки», зашкодити чому навряд чи насмілиться будь-яка «рейтингова» політична тусовка та її спонсори-ляльководи в Україні.

Тобто, можна стверджувати, що ніхто на Банковій, 11 не зважиться «у лоба» ініціювати звільнення А. Авакова із займаної міністерської посади за очевидну профанацію і, як результат, провал відомчих реформ, так само, як мало хто на Грушевського, 5 тиснутиме на зелені кнопки під час відповідного голосування.

Щоправда, у міру сил і можливостей, діючий Глава держави намагається скувати активність групи підтримки А. Авакова, асоційованої з ключовими державними посадовцями від «Народного Фронту». Але, здається, робиться і замало, і запізно, й що найгірше — незграбно-антиукраїнськи.

Так, відчайдушною спробою «підвісити за компромат» ватажків «Народного Фронту» стало зрежисоване в Адміністрації Президента надання телевізійної трибуни біглому недолегітимному В.Януковичу. Відомо ж: поки прокурор не схоче, свідок не вскоче (на своє процесуальне місце). Порошенко пролобіював і схвалив ці слідчо-прокурорські піддавки тому, що особисто майже не причетний до перемоги Майдану, так само як і до розвитку таємничо-драматичних подій, що їй передували. Усі свідчення Януковича і Шуляка про «черево Майдану» — повз чинного Гаранта. Розслідування смертей як патріотів, так і беркутівців йому реально не страшні. Отже, замах на основних політичних конкурентів — яценюків, турчинових, парубіїв, пашинських — то реальний, фізично відчутний політичний «хук справа» по Авакову, як по верхівці айсберга, що прямує назустріч «Титаніку». От тільки чи це врятує?

Так само, як і спроби залякати суспільство, стривожити міжнародну громадськість, начебто, розгулом правого радикалізму в Україні, шляхом провокативного випускання на вечірні вулиці підконтрольних вітчизняним спецслужбам і тим-таки олігархам молодчиків зі смолоскипами під прапорами «Правого сектору», «Вільних Людей» екс-зампреда СБУ А. Левуса та інших упізнаваних структур, які, за задумом, мають уособлювати увесь нонконформістський національно-демократичний рух України.

Не кажучи вже про такі непорозуміння, як «запуск» підгодованого і прирученого Автомайдану під двометрові стіни житла Авакова. Ну, обклеїли паркан наліпками «АвакOFF», ну, розігнали PR-хвилю у соцмережах — то й що з того адресату?

А от слабо поцікавитися — звідки гроші на підтримання життєдіяльності зростаючої партійно-громадської машини, на щоденний прокорм і вишкіл розосередженої по добробатах напівприватної армії, на професійний медіа-супровід, про що у своїх численних інтерв’ю відмовляється предметно балакати А. Білецький?

Не хочуть цікавитися. Бо, мабуть, є ризик «вийти на самих себе»: на схеми контрабандного взаємопроникнення ОРДЛО і держави Україна, на здирницькі механізми функціонування митних і фіскальних органів, на розкрадання бюджетних асигнувань на оборону, охорону правопорядку і дотичні соціальні програми… На той самий «офшорний патріотизм», тільки у квадраті, в кубі.

У сьогоднішніх умовах Порошенко і Аваков — насправді нероздільні, як «панамські близнюки», й навряд чи виживуть, відірвавшись один від одного… Як і ціла Україна.

Удавані мир і стабільність в державі — заручники статус-кво, що склалося; це добре бачать і розуміють також і зовнішні «оператори» української кризи, включно з кремлівськими круками, які терпляче чекають, коли виснажена жертва сама здасться їм на поталу.

Жевріють сподівання, що свіжий американський «вітер змін» зможе остудити ситуацію, за якої різниця потенціалів на полюсах вітчизняної влади дедалі наростає. Однак, в узагальненого Заходу, у США нині немає визначеного претендента на роль героя-рятівника України. Як, через купу власних проблем, немає й багато вільного часу займатися українським питанням. Дехто вважає, що розв’язка можлива шляхом переключення на сценарій Української парламентської республіки, завдяки якому органи представницької демократії, аж до Верховної Ради, спочатку кардинально очистяться, а потім наситяться новими незаангажованими діячами, котрі нарешті подбають про інтереси Батьківщини і народу, а не кланів. Для громадянського суспільства у цьому, дійсно, вбачається шанс на успіх.

Головне — як би дивно це не виглядало — аби в ближчій перспективі Аваков сам не розірвав на собі «пута влади», не «випав з гри», не наплював на відповідальність. Тобто, не пішов «ва-банк» у затяжній політичній боротьбі.

Це загрожує вилитися у штучно змодельований державний колапс (через череду інспірованих бунтів, точкових «НП» на об’єктах життєзабезпечення, застосування зброї проти опонентів, придушення усіх конституційних свобод), насильницьке введення в країні воєнного стану (за політичної підтримки Парубія і Турчинова) і, у підсумку, встановлення диктаторського режиму; від тіла країни спонтанно-безперешкодно можуть відколотися цілі регіони, згідно з орбітами їх тяжіння (Південь — до РФ, Захід — до країн-сусідів ЄС, остаточно автономізуються «народні республіки» Донбасу).

Сумніви щодо імовірності такого розвитку подій — особиста справа кожного, у міру своєї внутрішньої незалежності і громадянської свідомості. Втім, для кращої оцінки реалій буття, можна порадити переглянути відео, що набирає популярності в соцмережах. На ньому самозаспокоєним філістерам наочно показано, що таке поліцейська неправова держава в центрі Європи у ХХІ сторіччі.

Що тут порадити? Зберігати гідність і спокій, як роблять жінки й чоловіки, співробітники однієї з київських ІТ-компаній, що зазнала «нападу гостинності» з боку нашої нової поліції. Мудро чекати, коли «Чужі» і «Хижаки» випалять зсередини і дожеруть одне одного. Бути готовими перейняти владу і відповідальність та, засукавши рукава, стати до розбудови країни, потрібної нам і нашим нащадкам.

Рекомендовані публікації