Про корисних ідіотів, п’яту колону та Будапештський меморандум

Цей меморандум як вид міжнародно-правового договору набув чинності з моменту його підписання (передостанній абзац). Трьома тижнями раніше Верховна Рада України 16 листопада 1994 року ухвалила Закон України «Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року», де у 6-й статті було зазначено, що Закон набуває чинності після надання Україні ядерними державами гарантій безпеки, оформлених шляхом підписання відповідного міжнародно-правового документу.

При нагоді зазначу, що вказані рішення були ухвалені другим президентом і другим парламентом всупереч тому, що у листопаді 1993 року (ще перший парламент) Верховна Рада України проголосувала за ратифікацію Договору про стратегічні наступальні озброєння (СНО), але із визначенням 13 додаткових умов, серед яких зазначалось, що на території України підлягають ліквідації лише 36% пускових установок і 42% боєголовок.

Новим політичним керівництвом нашої держави було прийнято вважати, що таким міжнародно-правовим документом став Будапештський меморандум, а у зв’язку з його підписанням набув чинності і вказаний Закон про приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Ці два акти і сталі правовою основою для розробки комплексу і послідовності дій щодо ядерного роззброєння України і передання усіх компонентів для такої зброї до РФ.

У цій статті я не ставлю завдання характеризувати комплекс дій безпосереднього роззброєння, а хочу зосередити вашу увагу ось на чому: за усією справедливою критикою суті і змісту меморандуму та персонально його розробників разом з підписантами, іншого на сьогодні документу, який хоча б щось казав про зобов’язання його підписантів перед Україною і дозволяв нам хоча б щось вимагати від цих гарантів просто НЕМАЄ. А певні державні інституції, які за Конституцією України відповідають за зовнішню політику, безпеку, оборону і обороноздатність нашої країни зобов’язані використовувати положення цього меморандуму, нагадуючи членам ядерного клубу, що, відбираючи в нас ядерну зброю, вони покладали на себе зобов’язання щодо нашої територіальної цілісності і безпеки. Бо в ситуації масованої воєнної агресії такої супердержави як РФ проти нашого, стікаючого кров’ю народу, має бути використане все, що має йти на користь держави України, а не слідувати промосковським казкам про «нікчемність», «не якість», «недолугість» меморандуму. Повторюю: у нас немає іншого документу з якого випливали б у когось хоча б якісь зобов’язання перед Україною.

Ми не маємо права бути прохачами у підписантів меморандуму. Це у Польщі, країн Балтії, Словаччини, Чехії перед нами немає зобов’язань, а є лише братерська добра воля, однак у США і Великої Британії такі зобов’язання є, вони опосередковано також є у Франції і у Китаю, який зараз до нас повернувся спиною, бо ці дві країни схвалили і підтримали Будапештський меморандум відповідними заявами.

Хочу зосередити увагу на деяких аспектах законодавчого підтвердження нормативно-правової легітимності Будапештського меморандуму. І тут, як це не дивно, допомагати мені будуть не лише акти міжнародного права, а й також законодавство держави-агресора проти України.

Перше, це волання недругів — чи є меморандум міжнародним договором? Відповідно до положень підпункту «а» пункту 1 статті 2 Віденської конвенції Про право міжнародних договорів від 1969 року (набула чинності ще у 1980 році) поняття міжнародного договору визначено як: «…міжнародна домовленість, яку укладено між державами у письмовій формі і яка регулюється усталеним міжнародним правом… незалежно від її конкретного найменування».

Таке твердження інкорпороване у пункт 2 статті 1 Федерального закону РФ про міжнародні договори РФ від 15 липня 1995 року. В офіційних пошукових системах РФ щодо законодавчої бази і актів міжнародного права Будапештський меморандум позначається як міжнародний договір і його текст уміщено в офіційному «Збірнику документів МЗС РФ». Наведені приписи надають право стверджувати, що Будапештський меморандум є видом міжнародного договору.

Друге, щодо маніпуляцій навколо того, що Будапештський меморандум не ратифіковано. В документі зазначено, що він набуває чинності з моменту його підписання. За статтею 6 вказаного закону РФ згода РФ на обов’язковість для неї міжнародного договору може виражатися шляхом: підписання договору, ратифікації, обміну документами, затвердження, ухвалення, приєднання до договору, застосування будь-якого іншого способу висловлення згоди, про який домовились сторони, а відповідно до пункту 1 статті 24 закону «міжнародні договори набувають чинності для РФ … в порядку й у терміни, передбачені у договорі чи узгоджені між сторонами».

Вказані положення російського законодавства повністю узгоджуються з приписами раніш названої Віденської конвенції і до того ж згідно з частиною 4 статті 15 Конституції РФ в редакції 1993 року, що діяла на момент укладання Будапештського меморандуму, якщо міжнародним договором РФ встановлені інші правила, ніж ті, які передбачено законодавством країни, то застосовують правила міжнародного договору. Отже, ратифікація є лише одним із багатьох способів надання згоди на обов’язковість виконання міжнародного договору, а якщо в документі зазначено, що він набув чинності з моменту його підписання, то зрозуміло, що він не потребує жодної іншої форми згоди держави на свою обов’язковість.

У вичерпному переліку договорів, що підлягають ратифікації, який містився у частині 2 статті 7 Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 року № 3767-ХІІ (був чинний на дату підписання меморандуму в Будапешті), меморандум не зазначено. Більш того, в підпункті «ж» пункту 2 вказаної статті додатково приписано, що ратифікації підлягають лише ті міжнародні договори, ратифікацію яких передбачено законом або самим міжнародним договором. У наведених нормах беззаперечно міститься відповідь не лише закордонним, але і нашим доморощеним критикам цього документу, які, колаборуючи з московією, закликають не зважати на нього у наших вимогах до підписантів меморандуму, прикриваючись тезою, що його не було ратифіковано.

Трете, чинність і обов’язковість Будапештського меморандуму у загально міжнародному аспекті підтверджено документами, які направлені до ООН і там зареєстровані для загалу, в саме:

1. звернення до Генеральної Асамблеї і Ради Безпеки ООН А/49/765*S/1994/1399* від 19 грудня 1994 року у формі листа від імені постійних представників України (А. Зленко), Великої Британії (Д. Ханней), РФ (С. Лавров), США (М. Олбрайт) на адресу 59-й сесії Генеральної Асамблеї ООН з проханням поширити текст Будапештського меморандуму як офіційний документ Генеральної Асамблеї і Ради Безпеки ООН;
2. звернення до постійно діючої Конференції ООН із роззброєння CD/1285 від 21 грудня 1994 року у формі листа вказаних постійних представників чотирьох держав із проханням реєстрації Будапештського меморандуму та супровідного листа як «офіційних документів Конференції з роззброєння та їх розповсюдження серед усіх держав… що беруть участь у роботі Конференції».

Отже, представляючи Будапештський меморандум як офіційний документ найвпливовішої міжнародної організації світу, якою є ООН, держави-учасниці підписання цього міжнародно-правового документу тим самим підтвердили його чинність і обов’язковість. Вже сам факт реєстрації Будапештського меморандуму як офіційного документу ООН також є підтвердженням його міжнародно-правової легітимності.

Четверте, труднощі щодо «примушення» підписантів цього документу до виконання обов’язків гарантів. Дійсно, в Будапештському меморандумі нажаль немає безпосередніх приписів, які б докладно вказували на дії підписантів щодо забезпечення гарантування Україні безпеки на випадок збройної агресії проти неї. До того ж використовуються, а я б сказав «притягуються за вуха», юридично-філологічні розбіжності у трактуванні словосполучення «security assurances» в англомовному варіанті, що, нібито, має розумітися як «безпекові запевнення», а не гарантії. На думку тих, хто прагне за будь-що ухилятись від «чесного купецького слова», для «безпекових гарантій» мало б бути застосоване словосполучення «security guarantees».

Може і мають місце якісь непорозуміння і недолугості філологічної адекватності, сперечатися не буду, але, як на мене, це не є достатнім аргументом, щоб уникати належного виконання обов’язків щодо гарантій нашої безпеки і захисту від воєнної агресії після фактично піратського обеззброєння України. До речі, хочу зазначити: в останньому абзаці акту вказано, що його підписано у чотирьох рівно автентичних примірниках українською, англійською та російською мовами, а філологічних розбіжностей саме у розумінні «гарантій безпеки» між текстами, що викладені українською і російською мовами немає. Крім того, давайте уважно і вдумливо проаналізуємо зміст тексту пункту 4 зазначеного меморандуму — «Велика Британія, США, РФ підтверджують їх зобов’язання домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН з метою надання допомоги Україні як державі-учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, яка вже не володіє ядерною зброєю, в разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії або об’єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї». Таким чином у підписантів є зобов’язання домагатись негайних дій від РБ ООН якщо Україна стане жертвою агресії. Нагадаю, що Рада Безпеки складається із п’яти постійних і кількох непостійних членів ООН. До меморандуму мають відношення усі 5 постійних членів: Троє з них це підписанти, а Китай і Франція схвалили його своїми заявами, тобто у них всіх є зобов’язання. Ці зобов’язання з’являються за умови, якщо Україна стала жертвою акту агресії. Що таке акт агресії і хто жертва акту агресії нам каже Резолюція 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року і Римський статут Міжнародного кримінального суду щодо злочину агресії. Деякі маніпулянти можуть сказати, що ця норма діяла б, якщо б Україна стала жертвою агресії з використанням ядерної зброї. Нічого подібного, треба уважно і вдумливо читати зміст наведеного пункту. В його тексті містяться 2 складники: перший — Україна є «жертва акту агресії» без прив’язки до якого-небудь виду застосування зброї; другий — Україна є «об'єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї». По-перше, ці два складника розділені часовими рамками — перший складник вказує на дію, що вже відбулась (агресія вже має місце), а другий складник вказує на погрозу агресії, що може відбутись у майбутньому із застосуванням ядерної зброї. По-друге, ці два складника відокремлені один від одного роз’єднувальним сполучником «або», що підтверджує їх філологічне і змістовне відокремлення. Ядерний напад стосується лише другого складника цієї частини норми. Конституційний Суд України в офіційному тлумаченні норм законів вже неодноразово висловлювався щодо юридичного значення граматичних сполучників у конструкціях нормативних текстів. З’єднувальні і роз’єднувальні сполучники породжують різні правові наслідки.

Спроби перекрутити положення Будапештського меморандуму, а тим паче заперечувати його юридично зобов’язальний характер, особливо сьогодні в умовах повномасштабної агресії РФ проти України, є допомогою кремлівським політикам в нав’язуванні світовій спільноті московських наративів. Відповідним державним структурам України вкрай необхідно наполегливо вимагати від наших іноземних партнерів сумлінного виконання всіх досягнутих в 1994 році домовленостей і наданих ними, в обмін на наше ядерне роззброєння, обіцянок та реалізації гарантованих Україні будапештських запевнень, щоб вони не вважали, що дарують нам щось з «барського плеча».

З виступу на науково-практичній конференції «Національний спротив: проблеми, розв'язування, перспективи», 30 березня 2023 року в Спілці офіцерів України.