Рішення про вихід з Авдіїки затрималося на 2−3 дні — Костянтин Прошинський

— Чому Авдіївка стала другим Бахмутом, повторюючи долю інших українських міст, ще з 2014 року?

Я реально знаю, про як мінімум 600−700 випадків знищення ворожої техніки. Цьому є докази на відео, яке знімали з дронів. Також була знищена велика кількість живої сили. Така ж ситуація була з Бахмутом, де було знищено Вагнер. З 40 тисячного угрупування звідти вийшло близько 8 тисяч. Така ж ситуація була в боях поряд з Лисичанськом та Сєверодонецьком. Не можна швидко відходити з позицій. Якщо відходити одразу, рашисти нас будуть наздоганяти та знищувати. Також вони можуть швидко перегрупуватися та перекинути війська на інші напрямки. Тому утримання позицій та виснаження ворожих військових ресурсів, як людських, так і техніки має бути.

У моєму розумінні проблема трохи в іншому. Ми готові до таких боїв, як в Авдіївці. Тим паче, що ми були у самому Бахмуті. Для мене залишається загадкою, чому шляхи для відходу не готуються заздалегідь. Зокрема, не готуються серйозні фортифікаційні бетонні споруди та розгалужена окопна система з різних сторін. У нас були випадки, коли ми билися з розрахунку один до десяти. Зокрема, коли 12 людей могли впоратися з ротою солдат, близько 120 людей і вийти без втрат. Однак треба розуміти, куди саме відходити.

ЗСУ розуміли, що вийдуть з Авдіївки. Це було зрозуміло, що два місяці тому для тих військових, хто там знаходився. Всі розуміли, що це питання часу і ми лише виснажуємо ворога. Однак, те, що ми постійно наступаємо на граблі, свідчить, що в нас немає вигідних підготовлених позицій. Тобто для того, щоб виснажити ворога в Авдіївці, відійти та стати на підготовлені позиції, щоб далі їх не пропустити. Після першої лінії має бути друга та третя. Вважаю, що ми наступаємо на граблі саме в цьому моменті. Однак серйозні бої зав’язувати треба і ми нікуди від цього не дінемося.

— Чому ми не готуємо укріплення, а потім зазнаємо великих втрат?

Не можу дати цьому пояснення. Нагадаю, що коли рашисти зайшли у Бахмут, то ми відійшли у Часів яр, потім нас звідти вивели в Дружківку. Звідти ми виходили на наші позиції, тому що Часів яр був під постійними обстрілами. Така ж ситуація може повторитися з Авдіївським напрямком. Адже немає укріплень. До речі досі немає укріплень між Часовим Яром та Костянтинівкою. Особисто для мене це не зрозуміло. При тому читаю, що зараз роблять серйозні укріплення на Сумщині, Чернігівщині та на Запорізькому напрямку. Також укріплень немає на куп’янському напрямку. Можливо їх не будують, тому що з психологічної точки зору, щоб бійці не думали, що ми будемо відходити, але це безглуздо. Адже бійці прекрасно розуміють, коли і як доведеться відходити. Тому не можу зрозуміти, чому ми не будуємо такі споруди. Іноді ми чуємо заяви про те, що неможливо підігнати техніку, бо її будуть бомбити. Однак бачив на власні очі, як хлопці з 95 бригади прямо на нулі підганяли трактор і допомагали зміцнювати позиції. Це небезпечно, бо у будь-який момент може прилетіти. Однак вони все одно це робили. Чому ми не робимо такі дії по всій лінії фронту важко відповісти.

— Чому ми до останнього не виходили з Авдіївки та не зберегли життя військових?

Армія наразі залишилася напівсовдепівською. Тобто ми ще не НАТО, але вже і не совдепія. Ми застрягли між Натовськими та совдепівськими стандартами. Також у нас велика проблема з гарними командирами середньої ланки. Це рівень командира роти, це комбати, комбриги, їх заступники та керівники штабів.

По моїм даних рішення про відхід ЗСУ з Авдіївки приймалося в Генштабі дуже важко пізно вночі. Як на мене, рішення про вихід затрималося на 2−3 дні.

— Тобто в нас існує проблема з оперативністю прийняття рішень?

Так, а також з комунікацією. Зокрема, хто візьме на себе відповідальність за вивід військ. Адже постійно лунають заяви про кордони 1991 року. А відвід військ з цим не корелюється. Не виключаю, що зверху є накази стояти до кінця. Однак, коли стає зрозуміло, що стояти до кінця неможливо, як це роблять рашисти, поновлюючи свої втрати, то ЗСУ змушені відходити.

До речі, по Авдіївці ворог вперше застосував нову тактику. Зокрема, це бомбардування міста великою кількістю КАБів та великою кількістю м’ясних штурмів, яких ще не було в Бахмуті та інших містах.

Рашисти побачили, що така тактика приносить успіх. І я не бачив, що хтось з солдатів чи в тилу не погоджується з рішенням про м’ясні штурми. Тому така тактика, як в Авдіївці, буде повторюватися на інших напрямках. Тому знову виникає питання необхідності надійних укріплень для бійців, де вони можуть сховатися, перечекати та зустрічати ворожі війська. Також не вистачає мобільності наших військ на фронті, коли ми можемо відрізати та атакувати фланги. Тобто коли ЗСУ жалять ворогів там, де вони не чекають. А ми великою кількістю солдатів намагаємося утримати кордони. Ми не мобільні та не маневруємо на фронті. Однак в цій статичності ми не можемо бути більш ефективні ніж в 7−10 разів переважаючі сили противника. Включаючи артилерію, міномети, авіацію та чисельний склад армії.

— Тобто у Генштабі мають робити висновки, щоб зберегти життя наших військових

Так. Не буду згадувати про Дебальцево та інші котли, які були ще в 2014 році, коли в Україні не було армії. Це дуже поганий момент для нашої країни. Але тут є додатково об’єктивні причини. Тому розгляну приклад боїв за Лисичанськ та Сєверодонецьк у 2022 році. Я особисто приймав в них участь, коли ЗСУ потрапили у оточення на Азоті. Далі були розбиті мости через річку Сіверський донець. Ми відходили невеликими групками. Водночас Лисичанськ, який знаходиться 8 км від Сєверодонецька, було не укріплено. Я тоді не розумів, чому ми його не укріпили та не відійшли до нього. Після чого звідти зверху почали б всім, чим можливо гатити по росіянах. А ось з Лисичанська ми вийшли без боїв. Коли рашисти до нього підійшли, то Лисичанськ не був нічим укріплений. Після чого була команда терміново, протягом двох діб вивести особовий склад з Лисичанська та зробити евакуацію у Бахмут. Тоді ще туди не прилітало і він був у глибині фронту. Пройшло майже два роки, а історія повторюється.

При цьому у рф є копачі, які копають швидше та ефективніше, ніж ми на тракторах. Тобто армія рф пройшла вперед. Туди заходить команда копачів, без зброї, у броніках та з лопатою. За добу вони копають таку велику кількість підкопів, що ми не розуміємо, як вони це роблять.

— Невже цього не розуміють у Генштабі. Чи це некомпетентність ?

Це може бути питання до Генштабу, до штабів по напрямках. Також це питання може бути до комбригів, коли у великих бригад є велике батальйоне забезпечення, не думають, що куди вони будуть відходити, якщо отримають такий наказ. Вони думають про життя своїх солдатів, чи просто чекають наказу?

Потім рашисти наступають, але їм є куди відходити. Ми ж наступаємо, але не продумуємо, куди будемо відходити, якщо щось піде не так. Чи вони просто чекають наказу — біжимо вперед, або біжимо назад. Тобто головне виконати наказ, а не подумати, а що буде, якщо доведеться відходити з позицій. Куди ми будемо відступати, в яку сторону, на які позиції та як будемо утримувати ворога. Тому не розумію, як приймаються рішення кадровими військовими.

Також помітив одну річ, коли не кадрові військові, з воєнної кафедри, які пов’язані з бізнесом, командують групою бійців, вона стає більш успішною в бойовому злагоджені. Адже коли людина звикла не виконувати накази, а продумувати свою тактику та стратегію у бізнесі, то вона продумує її під час війни. Така людина може багато чого не розуміти, але завжди є інтернет і можна отримати необхідну інформацію. Найголовніше, що у цієї людини інше мислення. Вона починає дивитися на декілька кроків вперед. І це дуже важливий фактор.