Діяльність спеціальних служб та історія дисидента Георгія Маркова. Частина 2.
У радянські часи з Болгарії за декілька років збігли цілий ряд високопосадових осіб, які мали велике значення для безпеки своєї країни, серед яких були керівники регіональних управлінь державної безпеки округів, інженери — ракетники і т. п. і керівництво держави прийнято рішення: тих, хто збіг, треба знищувати…
Частина 2. Чи спокійне життя за кордоном, коли спецслужби отроимали завдання на ліквідацію?
Облаштувавшись у Лондоні, болгарин оженився на англійці Аннабель Ділайк. Йому надали статус політичного емігранту і письменник почав активно співпрацювати з радіостанціями «Німецька хвиля» та «Вільна Європа», які транслювали свої передачі на Східну Європу.
Публіцистичні передачі, в яких він безжалісно критикував існуючий режим Жівкова у Болгарії та його розказування щодо своїх особистих спілкувань з ним, викликали великий гнів правлячої болгарської влади, яка постійно, з великим страхом чекала кожного виступу Маркова.
Треба сказати, що Георгій був не першим дисидентом, що іммігрував на Захід під час правління Жівкова. Втім, на початку 70 — х років цей процес почав набирати обертів, що викликало велику занепокоєність керівництва держави.
Як приклад, наведемо спогади болгарського журналіста Володимира Береану, який багато часу присвятив дослідженням справи Маркова: «…за декілька років цілий ряд високопосадових осіб Болгарії, які мали велике значення для безпеки своєї країни, збігли на Захід. Серед них були керівники регіональних управлінь державної безпеки округів, інженери — ракетники та інші…»
У Політбюро ЦК БКП відбулась нарада, присвячена цій проблемі. Треба було відповісти на єдине питання: «Що робити, щоб зникло бажання у провладних посадовців Болгарії переїхати на Захід?». Хто знайшов відповідь, у стенограмі не повідомляється, але рішення було просте: треба вбити відомих громадян Болгарії, які збігли на Захід, щоб вони виглядали у очах народу як зрадники. І спосіб треба знайти такий, щоб знали, що це справа працівників служби безпеки, а не випадковий та несподіваний випадок.
Однією з перших жертв був Борис Ілієв Арсов, який отримав політичний притулок у Данії і видавав в Аархусі газету болгарських іммігрантів «Левські». У 1974 року, його, шляхом підлості і обману (здійснив оперативну комбінацію), виманили приїхати до Болгарії, де заарештували і засудили до 15 років позбавлення волі. Через рік його знайшли повішеним у камері тюрми.
Але, розправа з Арсовим не принесла бажаних результатів. Тоді керівництво держави прийняло рішення ліквідувати Маркова, про близькість якого до правлячої еліти у Болгарії знав кожен. Але справа виявилася не такою простою, тому вирішили запросити допомоги у КДБ СРСР.
У Москві до цього прохання віднеслись прохолодно. На Луб’янці ще не забули звучного міжнародного скандалу, який пролунав у 1961 році у в зв’язку з втечею на Захід Сташинського — виконавця вбивств Бандери і Ребета. (Це той Сташевський, якщо пам’ятає наш читач статтю про жінок — агентів і жінок — вбивць, якого було послано до агента стратегічної розвідки О. Чехової, що була близька з Гітлером, для вбивства останнього).
Як відомо з архівних матеріалів, Голова КДБ Андропов Ю.В. був категорично проти виконання політичних вбивств, на що тодішній керівник розвідки Крючков (ми пам’ятаємо його ще по ГКЧП), почав стверджувати, що болгари можуть розцінити це, як неповага до них. Остаточно Андропов дав наступну вказівку: «Здійсніть допомогу, але ніякої особистої участі наших співробітників». Але сталося, як сталося!
Оскільки у Першому Головному Управлінні (зовнішня розвідка) координація роботи була покладена на Управління «К"(зовнішня контррозвідка), безпосередньо з представниками МВС Болгарії контактували співробітники управління внутрішньої безпеки Голубів та Суров. Після розгляду різних варіантів, було прийнято рішення ліквідувати Маркова за допомогою спеціальних засобів, які були розроблені у лабораторії № 12 Центрального науково — дослідного інституту спеціальних досліджень (ЦНДІСД) Оперативно — технічного управління КДБ СРСР. Так, за вказівкою Москви, у Вашингтоні було закуплено декілька звичайних парасольок. У їх стержні було вмонтовано спеціальний механізм, який дозволяв безшумно вистрілювати з відстані до 2 — х метрів капсулу, розміром з булавочну головку. Пробив одежу, капсула проникала у тіло, а отрута, що в ній знаходилася, попадала в організм і через деякий час людина вмирала. Смерть здавалась звичайною.
Треба також сказати, що випробування цієї парасольки з вистрілюваючою капсулою і цієї отрути, відбувалося на болгарському в’язню — смертнику.
(далі буде)
