Так що ж це за атомна таємниця? Це — устрій та «робота» атомної бомби.

Виникає питання: «А за ради чого усі шпигунські страсті навколо „Манхетенського проекту“, за якаю таємницею усі охотилися?» Буде доречним, привести цю саму таємницю, тобто сам устрій і роботу атомної бомби.

Передмова.

Свого часу, ці відомості були строго засекречені, але сьогодні з ними можна ознайомитись у відкритих архівних джерелах.

У попередній публікації «Атомні таємниці та щодо шпигунства навколо цього», я оглядово ознайомив читача з колом шпигунів, які діяли заради отримання цієї таємниці. Та виникає питання: «А за ради чого усе те відбувалося, за якаю таємницею усі охотилися?»" На мій погляд, буде доречним, привести цю саму таємницю, (можливо ізоповою мовою), тобто сам устрій і роботу атомної бомби.

Основні принципи устрою Атомної бомби.

(На прикладі «Малюка» і «Товстуна», що були скинуті на японські міста Хіросіму та Нагасакі).

Треба уяснити та представити, що атомний вибух представляє собою процес над швидкого розмноження нейтронів, що народжуються у результаті ланцюгової реакції ділення важких ядер.

Така реакція починається лише після того, як кількість матеріалу, що розщеплюється, перевищить межу, що зветься критичною масою.

Звичайний ядерний пристрій утримує не менше двох блоків урану — 235 і плутонію — 239, які, кожний сам по собі вибухнути не може.

Для початку ланцюгової реакції, їх треба дуже сильно придавити один до одного, щоб загальна маса радіоактивної речовини перевищила критичну.

І зробити це треба дуже швидко, бо начинка бомби успіє нагрітися і розвалитися ще до того, як дасть початок вибуховому процесу.

Тому, суб — критичні блоки втискують один в одного за допомогою детонаторів, що виготовляються із звичайної хімічної вибухівки.

Щодо вимог до способу підриву детонаторів, то вони обумовлені типом бомби.

Є два шляхи зближення суб -критичних блоків: перший — так званий гарматний (або рушничний чи стволовий), другий — імплозіонний.

У першому випадку два куски речовини, що поділяється, поміщають у циліндричний «ствол» і вистрілюють один в одного шляхом підриву вибухової речовини (або, що трішки простіше: один кусок остається нерухомим, а другим в нього стріляють).

Цю схему застосовували лише в уранових бомбах. За таким принципом була утворена атомна бомба «Малюк», яку США скинули на Хіросіму 6 серпня 1945 року.

Її ядерна начинка складалась з 64 кг урану -235, які забезпечували вибух міццю 13 тисяч тонн тротилу.

(Цікаво, що цю конструкцію без якихось випробувань, відразу застосовували у бойових умовах, оскільки система підриву була проста і достатньо надійна).

Другий спосіб — імплозіонний. За цим способом бомба працює інакше. В основу її конструкції закладені ті обставини, що величина критична маса речовини, що поділяється, визначається не тільки його кількістю, але і геометричною формою.

Наприклад, критична маса «голої» сфери із чистого урану — 235 складає приблизно 50 кг. А от, якщо урановий шар закрити спеціальним екраном, який відражає нейрони, то для вибуху хвати і 15 кг.

Критична маса суцільної сфери із плутонію — 239 складає приблизно 5,5 кг. Якщо цю кількість плутонію пустити на виготовлення сферичної оболонки, або іншими словами, полого шару, то вибуху не буде, оскільки частина нейтронів попаде у пусту центральну зону і виключиться з ланцюгової реакції.

Імплозіонна бомба у звичайному варіанту представляє собою дві полі полу сфери із речовини, що поділяється (ними можуть бути як уран, так і плутоній).

Вони заключні у металевий корпус, всередині якого знаходяться блоки звичайної вибухівки, так звані детонаційні лінзи, а також пристрої, що забезпечують їх підрив.

Сумарна маса полу сфер повинна трішки перевищувати критичну масу цільної сфери з цього ж металу. Для початку ланцюгової реакції полу сфери потрібно як можна швидше перетворити у цілий шар.

Як раз це завдання і виконують детонаційні лінзи. Вибухаючи, вони утворюють радіальні ударні хвилі, що сходяться до центру оболонки (такі «схлопующі» вибухи і називають імплозією). В результаті шарова оболонка з до критичною масою перетворюється у компактну сферу, здатна до ядерного вибуху.

Цей метод підриву забезпечує більш високу «плотність» речовини що поділяється, що і дозволяє зекономити ядерну вибухівку і збільшити потужність вибуху.

Щоб підірвати хімічний детонатор імплозіонного типу потрібно здійснити це так, щоб виникла сферично симетрична ударна хвиля що збігається, рівномірно стискуючи полу сфери у правильний шар.

Отримання такої хвилі непроста задача. За її виконанням слідкує прецизійний електронний пристрій, який забезпечує детонацію за заданою програмою.

Він є найважливішим, (а тому досі дуже таємним) компонентом імплозіонної бомби. Любий збій у його роботі, може заблокувати вибух або перетворити бомбу у сучасну хлопавку.

За імплозіонної схеми були підірвані на полігоні Аламогордо, 16 липня 1945 року, перший експериментальний ядерний пристрій «Gadget» та бомба «Товстяк», скинута на місто Нагасакі, начинкою яких був плутоній.

Такою ж була і перша радянська атомна бомба РДС — 1, і це не дивно. Як сьогодні відомо, її фактично скопіювали з американського прототипу. Як це зробили? Є дві версії.

Перша — це те, що радянська розвідка, через свою агентуру, зуміла вкрасти цей проект (про що я плануємо написати окремо) і друга, не менш цікава.

Я не думаю, що про неї багато хто знає, але ж, у серпні 1945 року США скинули на Японію ще і третю атомну бомбу, та на щастя японцям, вона не вибухнула.

І японці, як вони заявили представникам військової розвідки колишнього СРСР, щоб у світі був паритет і стримування США, передали цю, третю атомну бомбу радянській розвідці.

Але, як кажуть, це вже інша історія.

(далі буде)