Священик на «нулях»

Точка «нуль», лінія вогню, передова. Так іменують місце, де військові боронять українську державність. Про життя на «нулях» знають бійці, волонтери і священики-капелани. Такі, як отець Дмитро Поворотний. Він причащав, сповідував і хрестив наших захисників на передовій. А ще, саме він у січні 2015 року поїхав до Червоного Партизану за бійцями 20-го батальйону: Романом Сехом, Андрієм Колісником, Альбертом Саруханяном і Сергієм Слісаренком. Вирушив у зайняте російськими найманцями селище на Донеччині, щоб забрати їхні тіла і відвезти додому. Він без каски та броніка разом із озброєними окупантами клав у кузов машини загиблих Героїв.

Отець Дмитро є капеланом 20-го окремого мотопіхотного батальйону та полку «Дніпро-1». На зустрічі в рамках мистецького проекту «Життя на «нулі» він розповів як воно, бути військовим священиком. Розмова відбулася в національному історичному музеї імені Дмитра Яворницького у Дніпрі.

Про шлях у священики

До церкви я свідомо прийшов у 30 років. Але на мою думку, віра в Бога закладається при хрещенні. Бо віра — це дар. І десь глибоко він у мене був. На певному етапі життя я зацікавився релігіями і прочитав багато літератури. Потім зрозумів, що є речі, які йдуть не від людини, а від Бога. Звісно, гарні думки писали Заратустра, пророк Магомет (мир йому) і Буда. Але згодом я зрозумів, що також можу запропонувати багато цікавого. Тоді і збагнув: якщо я можу сказати щось розумне, то це під силу всім. Але ж це не привід кожній людині створювати свою віру. Бо є така релігія, яку приніс на землю Бог. Вона називається християнство. То нащо мені шукати іншу?

У 30 років я цілком свідомо обрав православну церкву, яка несе Слово Боже і догматику ще з апостольських часів. Я став ходити до старовинного козацького храму святителя Миколая, що знаходиться недалеко від мого будинку у Кайдаках. Він певний час був центром мого всесвіту, як і місто Дніпро. Я відвідував Миколаївський храм, допоки там не знайшов одну листівку — так званий «Почаєвський листок». У ній людина скаржилася на те, що в неї вкрали велику радянську батьківщину, а української мови та народу не існує. Але я добре розумів, що «русскій мір» — це фейк. До речі, у Біблії про нього нічого немає.

Потім я знайшов у Кайдаках храм Петра і Павла УПЦ КП і почав його відвідувати. З часом став на клірос читати і співати. У 2002 році мене рукопоклали на диякона. Але я не хотів рухатися далі і бути священиком, бо не вважав себе гідним цієї відповідальної праці. Так тривало ще десь 11 років. Мене рукопоклали на священика тільки у 2013 році.

У 2013 — 2014 роках я підтримував Майдан і дуже переживав, коли побили студентів. Навіть думав поїхати до Києва на революцію, але вирішив, що там можуть обійтися без моєї участі і залишався в Дніпрі. А коли «зелені чоловічки» окупували Крим, я зрозумів, що буде війна, бо в Україні є хлопці, які не здадуться. І я знав, що тут без мене вже обійдуться. А якщо і обійдуться, то ким я буду? Так я і став військовим священиком.

Про те, чого капелана можуть навчити бійці

Коли я потрапив до 20-го батальйону, перші слова, які мені сказав командир були такими: «Отче, ми прийняли рішення і будемо іти з ним до кінця. Нам іншого не треба. Зробіть свій вибір і ви». Бійці «двадцятки», які не сумнівалися у своїй справі, стали для мене прикладом. Вони мене надихнули. Впевнені і вмотивовані вони навчили робити те, що у моїх силах. Я — священик і, звісно, не можу взяти зборю до рук, але мені під силу підтримати наших бійців духовно.

Про капеланство

Капеланство виникло у Західній Європі ще до початку епохи Середньовіччя. У Галії в третьому сторіччі жив військовий на ім’я Мартін, за віросповіданням він був християнином. Якось його підрозділ на своєму шляху зустрів жебрака. Тоді було холодно, тому Мартін розірвав на дві частини свій плащ і одну з них віддав цій бідній людині, щоб вона могла зігрітися.

Потім він побачив сон, у якому Господь в обличчі того самого жебрака звернувся за допомогою. Згодом Мартін став священиком, пізніше — архієпископом Турським, а та частина плаща, яка у нього залишилася, перетворилася на святиню. До речі, плащ Мартіна називався капа. Від його назви і пішло слово капелан. У західній християнській традиції святий Мартін — дуже відома особистість, як наприклад, у східній святитель Миколай. Його знає і православний світ, бо він жив ще до розділення церкви.

Таке явище як військове священство у християнстві було завжди, навіть за часів Римської імперії. Апостоли у своїх писаннях ставлять військових у приклад і говорять про те, що християни — це Христові воїни. До речі, першим язичником який прийняв хрещення став сотник Корнилій.

А якщо повертатися до сучасності і традицій українського народу, то у наших збройних формуваннях завжди був священик: і в княжу, і в козацьку добу. Бо війна — це дуже велика трагедія. Війна — це катастрофа стосунків. Війна починається тоді, коли люди перестають чути одне одного, коли хтось хоче довести свою правоту іншим засобом, ніж діалог.

Ще з дитинства і упродовж життя нас вчили: «Він тебе вдарив, але не звертай увагу, не давай здачі. Будь сильнішим і розумнішим». А коли почалася війна, нам довелося забути стару науку і вирішувати конфлікт за допомогою зброї. На війні світ біполярний: є свій, є чужий. І тут важливо, аби був священик. Він потрібен, щоб людина не переступила тонку межу і не перетворилася у мародера або у вбивцю заради задоволення.

Про священика на війні

Армія — це частина суспільства. У ній священик виконує свої обов’язки так само як і у мирний час, працюючи з людьми. Особливості капеланської служби полягають у тому, що армія — це трошки інше середовище. Так само як, наприклад, лікарня та інші місця, де людина обмежена у певних своїх вчинках і пересуванні. У мирному житті ми можемо день або два ходити навколо церкви поки у нас не назріє рішення звернутися до священика, щоб задати йому питання, або прийти на богослужіння. Військовий такої можливості не має. Він не може піти з частини до церкви, коли йому це потрібно. Він у цьому плані — людина з обмеженими можливостями пересування. Саме тому у бойових підрозділах мають бути священики.

Крім того, на фронті світ не настільки різнобарвний, як у мирному житті. Ми інколи подумки виключаємося від вирішення насушних проблем, а на передовій це неможливо. Боєць сидить в бункері, у нього є своя позиція, він спілкується з одними і тими ж людьми та інколи має обмежений доступ до зовнішньої інформації. Людина вариться в цьому соку і діже часто її думки крутяться навколо кількох питань. Задача священика показати, що життя набагато ширше.

Яким має бути капелан? Як і звичайний священик — людиною, яка пішла за Богом. Він має нести істину Божу, а не розповідати про правоту певно політичного діяча, хоча на жаль часто буває і так. Бо священик також людина і може впасти у ці крайнощі.

Про віру «на нулях»

Невіруючі люди на війні є. Але на передовій вони починають переосмислювати свої погляди. Наприклад, ти сидиш в бліндажі, щось над тобою летить. Де воно впаде, від тебе не залежить, і зовсім неважливо сховався ти, чи ні. Подібні ситуації провокують бійців до роздумів. На мою думку, в таких умовах війни до людини торкається Бог. І якщо вона почне на його дотики відкликатися, то з’являється віра, а далі, можливо, і бажання охреститися. У мене було 10 хрещень на цій війні. Багато хлопців були не воцерковлені. Вони перший раз посповідалися і причастилися на передовій. Навіть невіруючі бійці, які мали думки про священиків як у солдата Швейка, переглянули до нас своє ставлення.

Про позицію церкви щодо визвольної боротьби

У листах архієпископа Олександрійського Афанасія Великого до ченця Аммуни є такі слова:"Бо і в інших випадках життя знаходимо відмінності, що буває через деякі обставини, наприклад: не дозволяється вбивати, але вбивати ворогів на полі битви є і законно, і похвали достойно. Так великих почестей сподобляються доблесні у битві, і споруджуються їм стовпи, що сповіщають про їхні чудові діяння".

Про це йшла мова ще у 4 сторіччі. Бо країну, в якій ми живемо і наших ближніх послав Бог. Він благословив нас бути представниками нашого народу і громадянами держави. Україна — це як родина, яку ми маємо захищати і берегти. У цьому полягає служіння громадянина. А підставляти іншу щоку треба лише у випадках, коли тебе хочуть образити, а не коли ворог нападає на твою державу.

Про УПЦ МП

Якщо УПЦ Московського патріархату хоче залишатися у підпорядкуванні Російській православній церкві, хай вона називається РПЦ. Зараз, під час війни вони вводять людей в оману. До президентства Януковича на табличках храмів МП писали просто «Українська православна церква». Коли він прийшов до влади, духовенство осміліло і почало називатися УПЦ МП. Після перемоги Майдану вони знову повісили таблички з назвою «Українська православна церква», а про підпорядкування Московському патріархатові вирішили замовчувати. Але це неправильно. Їх священики називають себе просто «Українською православною церквою» без прив’язки до МП. Хоча за документами так воно і є. Але люди їм вірять і ходять до їх храмів як в українські.

До речі, Симферопольська єпархія в окупованому Криму підпорядковується Українській православній церкві. В РПЦ її не взяли. Але не зважаючи на це, 4 листопада архієпископ Лука молився за єдність російського народу. Ось така у них позиція. Вони говорять, що стоять поза конфліктом і не підтримують війну. Ніби ми її підтримуємо. Але наша церква засуджує такі ганебні явища як тортури над полоненими. А вони? Чому УПЦ не засудило цей ганебний парад полонених у Донецьку у 2014 році? Чому вони мовчать про знущання над нашими хлопцями? Їх кастрували, їм рубали руки, бо на них були татуювання у вигляді тризубу. Чому УПЦ МП говорить про що завгодно, але ці речі воліє не помічати?

Думаю, питання впливу Московського патріархату на українців треба перевести у правову площину. У Верховній Раді є законопроект (№ 4511 — ред.), у якому пропонують обмежити доступу до військових формувань тим релігійним організаціям, що маютьцентр у країнах-агресорах. І це правильно. По такому шляху вже пішла вже Національна Гвардія України. Вони у односторонньому порядку на час війни запровадили для себе внутрішню інструкцію, за якою священики із УПЦ МП не можуть бути капеланами. Її порушувати не мають права навіть за бажанням командира підрозділу.

Про капеланів «з того боку» та інших проповідників ідей «рускаво міра» у рясах

Мені відомо про представників духовенства, які опікувалися підрозділами окупантів. Наприклад, на Донеччині є Нікольський монастир. Той самий, де жив старець Зосима — духівник нашого «легітимного» президента Януковича. Ієромонах цього монастиря, здається, опікувався «Оплотом». Він навіть подорожував: їздив на окуповані території і назад.

Священики, які допомагають військовим формуванням окупантів можуть розповідати що завгодно. Але це — неправда. Бо немає «ДНР», «ЛНР», окремого Донбасу, чи «рускаво міра». Є визнана світом держава Україна. Її незалежність 25 років назад благословив нам повернути Бог. А сепарські і російські священики будуть рано чи пізно відповідати за свої слова перед ним. Їм доведеться пояснювати Богові, чому вони ввели в оману багато людей ідеями неіснуючих «рускаво міра» і «Новоросії».

Іван Грозий, якого в історичних документах називають Лютим, стратив митрополита Філіпа. Останній не побоявся викрити нечестивого царя і за це розплатився життям. Так чого ж патріарх Кирило боїться викрити те брехло, яке сидить у Кремлі? Воно вже зовсім забрехалося: то казало, що немає російських військ, а через рік передумало і заявило: «Ну звичайно вони там були». Чого патріарх Кирило підтримує те зло, яке робить Путін? Виходить, він не патріарх, а звичайний коньнюктурщик.

Рецепт повернення з війни

Я хлопцям казав: «Прийде час, і нам доведеться повернутися з війни». Мова йде не тільки про демобілізацію та закінчення бойових дій, але і про духовне і психологічне повернення. Бо те, що ми тут переживаємо не ексклюзивне. Через подібне проходили наші діди і предки. Про це писав проповідник Екклезіаст: «Що було, те і буде; і що робилося, те і буде робитися, і немає нічого нового під сонцем».

Тому, нам потрібно звернутися до досвіду наших дідів і громадян інших країн, які брали участь у війнах, а потім адаптувалися до мирного життя. Нашим хлопцям треба шукати шляхи, щоб повернутися. Бо лишатися на війні — це неправильно.

Прокляття війни полягає у тому, що вона порушує цілісність людини. Її майже все життя вчили не відповідати насиллям на насилля, і це все перекреслюється, буквально, за один бій. Солдатам треба докласти всі зусилля і уміння щоб вижити, навіть вбивати. І це роблять наші хлопці. На війні людина починає мислити спрощеними категоріями. Наприклад, проблему можна легко вирішити, кинувши гранату. Тут — це злочин, а там — правила життя. А коли боєць повертається додому, йому треба адаптуватися до мирного життя і зрозуміти, що тут — інші способи подолання проблем.

Я завжди казав своїм хлопцям: «Як ви чесно служили на нулі, служіть і тут. Але методи вашої служби відрізнятимуться». Нуль на гражданці — це необов’язково бігати з прапором під Верховною Радою. Я б взагалі не рекомендував бійця заграватися з політиками. Колись казав: «Хлопці, повірте, для вас зроблять стільки громадських організацій. Комусь дадуть землю і медалі. Але це призведе до того, що з вами 3 — 4 рази на рік будуть фотографуватись як з мавпочками. Будьте готові до цього і не давайте користуватися собою тим, у кого є недоторканність. Бо якщо події підуть не за їх планом, вони не сядуть — сядете ви. Розумійте, коли вами користуються». Мені здається, краще, наприклад, комусь допомогти у лікуванні, ніж займатися безглуздим прикриттям недоторканих, а потім ще й за це відповідати.

До великих змін у країні треба йти маленькими кроками. Ми ж не можемо нагодувати всіх нужденних, але ми здатні допомогти тим, хто біля нас. Треба звертати увагу на себе, на своїх побратимів і друзів. І не слід замикатися на власних проблемах. Ми маємо один одному довіряти, допомагати, чим тільки можемо — і тоді стане легше. Ми побачимо, що ми не одні, що поруч є люди які потребують нашої підтримки і на них можна покластися.

Бійці АТО можуть долучитися до різних напрямків суспільної роботи. Також мова йде і про волонтерів, які повертаються зі свого «нуля». Треба тільки шукати і діяти. Наприклад, Роман Зіненко написав книжку «Іловайський щоденник», Ігор Крильчатенко поставив спектакль «АТО. Ангели тебе оберігають», існує спортивний клуб «Дніпро-1». Ось на такі речі треба докладати зусилля.

Існує великий напрямок роботи — увічнення пам’яті наших загиблих побратимів. Наприклад, можна ініціювати розміщення меморіальної дошки. А також не варто забувати про рідних Героїв. Вони не повинні відчувати себе покинутими. Матері, дружини і сестри загиблих мають знати, що побратим їх чоловіка, сина, брата — з ними, він поруч. Ще раз наголошую: треба робити те, що ми можемо і це буде корисно. Бо замкнутись у собі і думати: «Я нікому не потрібний» — неправильно.

Зараз я наведу дуже непопулярний приклад, особливо в умовах війни з Росією. Радянські актори Юрій Нікулін та Леонід Гайдай також були фронтовиками, але майже ніколи не розповідали про бойові дії. Якось в них поцікавились чому, а вони відповіли: «Тому що ми з війни вже повернулися». Можливо так і треба робити? Можливо саме тому вони і стали відомими та успішними? Ні, я в жодному разі не закликаю забути про війну. Ми маємо її пам’ятати, а по її закінченню жити далі. Якщо ми залишимося на війні — ми будемо рухатися по життю як сомнамбули. Саме тому, треба взяти позитивний досвід з цієї війни, озброїтися небайдужістю і вступити у новий етап.

Ірина Сатарова