Про «велику юридичну війну» України з Р Ф Народжується черговий гібрид їжака з вужаком?
16 січня 2017 р., опісля трьох років відвертої, зрозумілої усьому світові російсько-української війни, Президент П. Порошенко доручив зовнішньополітичному відомству нашої країни скерувати до Міжнародного суду ООН у Гаазі позов проти РФ за порушення Міжнародної конвенції з протидії фінансуванню тероризму.
Як тя видять, так тя пишуть (давня запорозька примовка)
16 січня 2017 р., опісля трьох років відвертої, зрозумілої усьому світові російсько-української війни, Президент П. Порошенко доручив зовнішньополітичному відомству нашої країни скерувати до Міжнародного суду ООН у Гаазі позов проти РФ за порушення Міжнародної конвенції з протидії фінансуванню тероризму.
У окремому коментарі Глава держави наголосив, що російські військові та найманці скоїли низку терористичних нападів на Україну — у результаті на Донбасі постраждали і загинули тисячі безвинних людей. Порошенко згадав і про «Боїнг», знищений бойовиками із російської зброї.
Водночас, до тієї ж найвищої закордонної судової інстанції направлено позов проти Росії за порушення Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, до чого призвело загарбання Криму й переформатування національно-гуманітарного життя на півострові, зокрема, в частині пригнічення прав і свобод кримсько-татарського етносу.
Слід зауважити, що широкій аудиторії даний «наступальний» демарш офіційного Києва намагаються піднести як фінальний, підсумовуючий акорд міжнародно-правової протидії країні-агресору, якому буцімто передувала череда інших належним чином задокументованих і реалізованих юридичних претензій до РФ.
Так, згіднозаяв для ЗМІ очільника Міністерства юстиції України, раніше, починаючи з 2014 р., Україною вже подано до Європейського суду з прав людини п’ять міждержавних позовів щодо російських злочинів на Донбасі та наслідків незаконної анексії Криму (йдеться про порушення базових прав людини, численні епізоди вбивств українських військових і цивільного населення, викрадення дітей-сиріт, а також знищення державного і приватного майна; в частині кримської проблематики — репресії проти громадсько-релігійних активістів та заборону Меджлісу кримсько-татарського народу тощо).
Безглуздо заперечувати будь-що з інкримінованого московським окупантам і кривдникам України. Проте справжню картину їх далекосяжних планів, підступно-безжальної тактики, скоєних крадіжок і завданих руйнувань, так само як усю палітру людської героїки і супутньої їй ницості — з часом відтворить не якийсь-то суд, а новонароджений національний літературний геній, рівний талантом Леву Толстому.
Втім, кращому документалісту і філософу національно-визвольних змагань 1812 р. росіян з французами й на думку не спало б прирівняти ті події до якоїсь окремої армійської операції чи, як тоді казали, «кампанії» — то однозначно була Війна: «…дубина народной войны поднялась со всей своей грозной и величественной силой и, не спрашивая ничьих вкусов и правил, с глупой простотой, но с целесообразностью, не разбирая ничего, поднималась, опускалась и гвоздила французов до тех пор, пока не погибло все нашествие»…
На жаль, цього не скажеш про українських привладних юристів, які беруться апелювати до міжнародного правосуддя, маскуючи характер, масштаби і трагізм подій у себе на Батьківщині під якесь «АТО», сподіваючись на виході отримати засуджувальний вердикт. Чи не марна справа?
Адже й справді, під усі перелічені вище правові позивання до РФ так і не підведений єдиний «залізобетонний» фундамент, стоячи на якому київський, гаазький чи-то страсбурзький «procureur général» мав би розглядати увесь комплекс ознак і доказів щодо скоєних проти України злочинів.
Натомість, вочевидь прагнучи досягнути резонансу з модними світовими трендами, педалюється тема «тероризму» в Україні, без жодної уваги до того, що таким чином:
нівелюється екстраординарність військово-політичної обстановки останніх трьох років у одній із найбільших перехідних країн Центрально-Східної Європи, яка безпосередньо сусідує з ЄС і з моменту свого утворення мала високі міжнародні гарантії недоторканості власних кордонів;
цілісний причинно-наслідковий ланцюг російської збройної та похідної гібридної війни проти Незалежної України розпадається на багатоелементний набір «терористичних атак», який жоден суд не зведе до єдиної фабули, як і не винесене «універсальної» ухвали — найліпше, будуть засуджені окремі актори подій, стосовно яких уможливиться з’ясувати міру індивідуальної вини;
утверджується в суспільній свідомості, передусім — світовій, розуміння некерованості внутрішньої ситуації в державі з боку її вищого керівництва, сил охорони правопорядку і спеціальних служб (ЗС України не є ж бо суб’єктом антитерористичної діяльності), що рівноцінно табуюванню інвестиційно-інноваційних та інших форм стратегічної співпраці з такою країною тощо.
Найцікавіше, що такі прогнозовані ефекти, мабуть, не є великою таємницею й для самих ініціаторів притягнення Росії та її (зло)чинних державно-політичних лідерів до реальної кримінальної відповідальності за наругу над Україною.
Бо як тоді сприймати обмовки Міністра юстиції України П. Петренка — головного з тих, хто мав би до сьомого поту «підносити снаряди» стряпчим Міжнародного суду ООН або ЄСПЛ — стосовно того, що за усталеною практикою, розгляд справи у Міжнародному суді ООН в Гаазі почнеться «тільки коли закінчиться військовий конфлікт на Сході України», а «у ЄСПЛ розгляд позовів до Росії — це справа 3−5 років, не менше»?
Або чи зможуть експерти європейських судів, всебічно аналізуючи представлені уповноваженими офіційними особами України матеріали, залишити без уваги аргументи їх опонентів, на кшталт того, що в самій країні-позивачу й понині є чинними окремі судові рішення, якимиквазідержавні утворення «ДНР» та «ЛНР» не визнаються терористичними організаціями ?
Мова про прецедентний випадок квітня 2016 р., коли Зарічний районний суд м. Суми, розглянувши справу підполковника регіонального органу СБУ, котрого колеги-контррозвідники і військова прокуратура викрили у зв’язках і намагалися обвинуватити у спробах пособництва т.зв. МДБ ДНР, виніс підозрюваному виправдувальний вирок і звільнив з-під варти, мотивуючи це тим, що самопроголошені республіки «Д/ЛНР» з правової точки зору не являються терорганізаціями. У вироку суд, зокрема, констатував: «В той же час, жодним нормативно-правовим актом не визначено списку організацій Донецької чи Луганської областей, які б були визнані терористичними хоча б однією державою або міжнародною організацією, як і відсутні рішення міжнародної судової установи або остаточні рішення Верховного суду України про визнання „ДНР“ чи „ЛНР“ терористичними організаціями, які б мали преюдиціальне значення».
До речі, хибне трактування воєнно-оборонного стану, в якому де-факто змушена жити сучасна Україна, як спеціального режиму «антитерористичної операції» може зіграти презлий жарт з лобістами такого правового кульбіту. Їх кричуща необачність полягає у тому, що акуратна сплата податків
Як мовиться, «запізно — задурно», бо принципово це вже нічого не змінить…
Отже, з державницько-патріотичної точки зору, стартові позиції України у майбутньому судовому протистоянні з Росією формуються на базі доволі хитких та навіть сумнівних правничих реалій, які навряд чи дадуть омріяний результат.
Будь-яка війна, в тому числі юридична, має дві діючі сторони, тож наївно було б чекати пасивного споглядання ворога за маневрами українського істеблішменту в царині тітоньки Феміди.
І така реакція не забарилася — з боку прокремлівських «правозахисників» України! Як відомо, в кінці грудня 2016 р. Дорогомилівський районний суд Москви визнав події 2014 р. на Майдані Незалежності у Києві «державним переворотом». Рішенню передував позов екс-
Все в цьому псевдосудочинстві виглядало геть карикатурно: і мотивація щодо розгляду «справи» («Многонациональный народ Российской Федерации, согласно преамбуле Конституции, призван утверждать мир и единство… Между российским и украинским народами сложились уникальные отношения, поэтому российский суд обязан дать правовую оценку произошедшим на Украине событиям»), і покази й аргументи свідків, і підсумковий вердикт («…многочисленные доказательства, собранные судом, и конкретные факты отражают вопиющие нарушения закона на Украине, приведшие к государственному перевороту»).
Мінюст України зігнорував згадану подію, відзначивши нікчемність для нашої держави рішення одного з районних судів Москви, яке, мовляв, не тягне жодних міжнародно-правових наслідків. Поміж вітчизняних експертів також мало хто (завбачливо чи за натяком «згори») приділив уваги цьому факту, особливо у контексті появи новітніх юридичних інструментів зовнішнього впливу на ситуацію в Україні.
Власне, рішення Дорогомилівського суду набуває сили 27 січня ц.р., тож є нагода зважити на деякі принципові оцінки щодо дійсного політичного підґрунтя розіграного у Москві перфомансу.
Суть його, між іншим, зводиться до того, що тодішній президент Януковича був зміщений незаконною постановою парламенту, оскільки вказана у ній причина не передбачена Конституцією. Відтак, його зняття з посади, як і призначення дострокових президентських виборів
Також, В. Олійник декларує звернення до діючих депутатів Верховної Ради з проханням зробити подання до Конституційного суду України (для чого слід назбирати 45 підписів, вочевидь, від «оппо-блакитних» і їх ідейних спільників), а окрім того, апелювання до судів загальної юрисдикції європейських країн.
Звісно, що усі позовні папери такого роду від «комітетчиків-рятівників України» і в профільних інстанціях нашої держави, і за її межами, скоріш за все, будуть «поховані» без жодних церемоній.
Втім, московська «фішка» полягає у тому, що визнання Дорогомилівським судом українських подій 2014 р. «держпереворотом» формує не лише певний PR-фон, а й ту саму преюдицію, завдяки якій надалі не прийдеться щоразу доводити винуватість тих чи інших «заколотників», які нині є топ-фігурами київського політикуму. Принаймні, такої потреби не виникне у судах, належних до державно-політичних систем, лояльних чи перебуваючих у орбіті впливу Кремля.
І тут зринає друга принципова обставина, яку чомусь в упор не хоче бачити український Мінюст.
Так, аналізоване рішення Дорогомилівського суду прийняте по т.зв. фактовій справі, а отже, не вимагає виконання ані в Україні, ані деінде. Тобто, вердикт суду констатує самий факт вчинення групою суб’єктів тяжкого злочину проти держави. Згідно з Конвенцією про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (1993 р.), фактове судове рішення, що не потребує свого виконання, визнається автоматично після набуття законної сили дванадцятьма країнами-підписантами цього міжнародно-правового документу. Такими країнами на сьогодні є: Росія, Білорусь, Молдова, Казахстан, Кыргызстан, Вірменія, Азербайджан, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Грузія — і Україна!
Не розірвані вчасно пута пострадянського минулого наразі повисли непідйомним тягарем на міжнародно-правовій незалежності та на самій Честі України, й без того сповна захищеній і омитій кров’ю у боях на Донбасі. Однак — «Pacta sunt servanda» (договори мають виконуватися), і в цьому зв’язку конче незрозумілою є страусина тактика відомства того ж таки П. Петренка — задрати догори куций хвіст й зробити вигляд, що поруч нічого не відбувається. А слід було б почати якісь рухи в напрямку опротестування рішення московського суду чи денонсації згаданої Конвенції. Хоча, навряд чи це оптимальне рішення, бо нею ж унормовується широкий спектр міждержавних правовідносин, що зачіпають актуальні процесуальні права і зворотні обов’язки тисяч громадян, сотень юридичних осіб нашої країни та її партнерів.
Фірмова московська пастка, до якої укотре виявилися не готові, не зробивши належний глибокий аналіз, яку не прорахували вітчизняні чиновники вищих щаблів, не упередили спецслужбісти…
Які потенційні наслідки означеного вбачають оглядачі? Досить різні, аж до загрозливих.
Приміром, позаяк Україна не вийшла з Конвенції про правову допомогу, Росія у довільний спосіб може вимагати від офіційного Києва встановлення факту «внутрішнього держперевороту», тим більше якщо це питання піднімуть на щит наразі принишклі місцеві політики «учорашнього дня» (й навіть «позавчорашні», як-от комуністи). Паралельну кампанію дискредитації і тиску не можна виключати і з боку клевретів Москви на просторах СНД, зокрема, членів Євразійського економічного союзу. Зрозуміло, що вітчизняні суди блокуватимуть усі такі зазіхання, що неодмінно стане підставою для оскаржень у Європейському суді з прав людини.
Власне, там і тоді й зіткнуться лоб у лоб позовні «контртерористичні» заяви України стосовно РФ та дзеркальні до них російські — щодо «держперевороту в Києві».
Важко віриться, що сучасна європейська система міжнародного права, базована на непоборній традиції пошуку кон’юнктурних політико-економічних вигод (що зашкодило їй упоратися навіть із підкинутим Москвою ребусом Мінських домовленостей), швидко і неупереджено розплутає клубок вищевказаних протиріч. Напевне, все відбуватиметься «з точністю до навпаки».
Висловлюються й ще більш серйозні перестороги. Так,нардеп від Народного фронту С. Висоцький слушно дописує у Facebook: «это подготовка политико-правового фона к дальнейшим действиям по оккупации Украины». На його думку, «Если дестабилизация государства окончится приходом к власти сил реванша, именно решение московского суда и наработанные в ходе этого так называемого процесса «материалы» станут отправной точкой для начала массовых репрессий в Украине. Нам с вами, дорогие активисты, волонтеры, добровольцы, военнослужащие, депутаты, журналисты, готовят статус «путчистов» и «незаконных вооруженных формирований».
Але життєва реальність зазвичай є набагато банальнішою і цинічною, ніж очікувані героїко-драматичні сценарії. Принаймні, так відбувається у останні роки в Україні, де правляча верхівка перебуває у неафішованих ментальних і не тільки зв’язках як із внутрішньою олігархократією, так і з представниками закордонного «паханату».
Розуміючи це, можна припустити, що нарочита гра юридичною мускулатурою, причому, синхронно з обох боків — і українського, і російського, то все ж таки заздалегідь зрежисований спосіб виходу на «велике Донбаське замирення», у чималій мірі — на догоду зовнішнім операторам української кризи. Тяглі й безперспективні судові баталії стануть сублімацією реальних з’ясувань міждержавних відносин, коли ключова мета — відділити Правду від Кривди — навіть не ставиться.
Тож «велика юридична війна» між Україною і РФ — то перевірений спосіб «заволокитити» справу, яку так і не вдалося вирішити застосуванням сили. Потаємними коридорами високої юриспруденції справжніх винуватців війни проти України та її народу, а також зрадників і колаборантів — готуються вивести із зали суду у безпечні кулуари; пересічному люду — запаморочити голову незрозумілою словесною еквілібристикою; у національно-свідомої частини громади — відбити інтерес до «договірних» умов настання істинної розв’язки; у підсумку — остаточно розвінчати принцип невідворотності покарання і торжества правди.
У такому сенсі — не така вже й безкорисна оця правова тяганина із зовні неочевидною перспективою, «освячена» авторитетними міжнародними судовими інстанціями.
У фіналі цього дійства ми, Українці, — матимемо компроміс з агресором. Історико-цивілізаційний,
військово-політичний, конституційно-інституційний, виборчий, гуманітарно-ідеологічний, зрештою, матеріально-фінансовий.
По завершенню гібридної війни нас готуються ощасливити гібридним миром. Ось тільки не договорюють, що схрещування вужака з їжаком породжує колючий дріт. За яким може опинитися Україна в результаті вищеописаних, здавалося б, незграбних і безглуздих маніпуляцій з Законом.
Рost scriptum:
Сюрреалістична правничо-політична конструкція, фактично вже змодельована довкола війни між Україною і Росією, нагадала чомусь стару дитячу лічилочку:
Черти в озере купались,
Черти жопами толкались.
Чёрт чертёнка толконул —
И чертёнок утонул…
Розуміючи саме таку логіку і хід справ, чи не час вже зібратися усім миром та добряче почистити від знахабнілої чортівні наше сонячно-блакитне вкраїнське плесо? Оточити його, від берега до берега, узяти до рук не лише ікони та свічки, а й вила та граблі… та й за роботу!
