Різдво без тата

Присвячується всім загиблим на Світлодарській дузі у грудні 2016 року.

Різдво без тата

Бабуся Надія майже завершила приготування куті, залишилось тільки додати горішки, родзинки та мак. Але поки вона не в курсі, що інгредієнтів поменшало. Моя рука сама потягнулася за лісовими горішками і взяла аж десять штук. Згодом бабуся помічає їх нестачу, але не робить мені жодних зауважень, тільки обнімає та цілує в щічку.

Вже зовсім скоро сідатимемо за святковий стіл. Тим часом молодша сестра — п’ятирічна Соломія грається на м’якому килимку з ляльками. Впоравшись з приготуванням вечері, бабуся ставить маленьку піалушку з кутею біля обрамленого в чорну рамку таткового портрету та запалює церковну свічку. Потім йде до спальні, щоб погукати маму. Бабуся Надія знаходить її за читанням Біблії. Мама каже, що це допомагає їй віднайти спокій. На її вустах вже два з половиною тижні не з’являється посмішка. Її вкрала татова смерть. Проте мама і не плаче, принаймні у нашій з Соломією присутності.

— Марусю, ходімо. Вже перша зірка зійшла! — Мама слухняно встає з ліжка, відкладає Біблію на тумбочку, де стоїть їх з татом весільна фотографія, та йде вечеряти. Ми з Соломією вже чекаємо на дорослих за святковим столом. Перед тим як перейти до їжі, бабуся читає Отче наш і просить Бога пом’янути у Царстві небесному новопреставленого воїна Олександра.

***

Я не вірю, що тата з нами більше немає.

Того грудневого дня я не пішов до школи. Грип підкосив мене і ще кількох однокласників. Хвороба подарувала свободу на тиждень від ботанства та масу вільного часу, який я міг витрачати на свій розсуд. Збирався до схочу малювати та бавитися в комп’ютерні ігри. Не зважаючи на незначну температуру, моє самопочуття дозволяло робити ці приємні речі. Соломії пощастило менше: зранку її бабуся відвела до садочку.

Коли прийшли два чоловіки у військовій формі, я сидів на кухні і домальовував танк. Уявляв, як мама передасть мою роботу татові: відправить на передову через наших знайомих. Гостям відчинила двері бабуся, але вони хотіли спілкуватися не з нею, попросили покликати його дружину, або когось із батьків. Втім, зараз вони не мали можливості говорити з жодним із бажаних співрозмовників: бабуся Валентина та дідусь Віктор померли у позаминулому році, а мама ще знаходилась на роботі. Але сьогодні в неї був короткий день: Вже за півгодини вона мала б повернутися додому. Саме тому військові дуже попросили, аби бабуся дозволила її дочекатися в нас вдома. Звісна річ, вона не заперечувала і запросила гостей до вітальні.

Я ж вирішив, що дивитися на цих чоловіків не цікаво і продовжував малювати. До того ж причину свого візиту вони обіцяли назвати тільки мамі. Бабуся чогось метушилась, нервово ходила по кухні. Зупинялася лише біля образів, щоб прочитати молитву.

Зрештою, я зазирнув у вітальню. Люди у військовій формі поводились так ніби чогось вичікували. Це ж треба, вони навіть між собою не спілкувалися, принаймні мені так здавалося. Ось я зі своїми друзями завжди розмовляю. Спілкування вдається влаштовувати навіть на уроках, адже переписку ще ніхто не відміняв. Пощастило, що з Толькою сидимо за четвертою партою, і вчителі наші забави не завжди помічають. Тим часом, мені зателефонував Толька і запросив гуляти. Я відмовився, сказав, що хворію. Крім того, дуже хотів дізнатися, чому до нас прийшли військові, але про це другові не розповів.

Бабуся запропонувала гостям кави або чаю, але ті відмовились і … продовжували мовчати. Вже за півгодини прийшла мама. Я тим часом мріяв про модель вертольоту, яку мені обіцяв тато на Новий Рік, і намагався намалювати щось подібне. Із вітальні почувся мамин крик, вона так ніколи не кричала. Мені нічого не залишалося, крім того, щоб побігти до неї.

Бабуся Надія з кухні у вітальню несла чашку з водою, один з двох дядьків тримав маму на руках, а потім обережно поклав на диван. Здається, вона втратила свідомість. Бабуся намагалися привести маму до тями і, зрештою, їй це вдалося. Дорослі мене не помічали. Їм було не до мене.

— Ні-ні-ні! Цього не може бути! Не в мене, я ж його так любила, — кричала мама, бабуся її обнімала, витирала сльози, заспокоювала. Я ще її такою ніколи не бачив, мама жодного разу не плакала на моїх очах, завжди усміхалася і раділа життю.

Один з двох військових взяв мене за руку. Потім мене помітила і бабуся, вона відпустила маму і сказала:

— Марко, татка з нами більше немає, він відійшов до Боженьки. Тепер він на тебе дивитиметься з небес. Слухайся маму, добре вчися у школі — і він буде тобою пишатися. Думаю, він тепер твій ангел охоронець.

Спочатку у мене було щось типу ступору. Я не вірив. Тато не міг просто ось так взяти і померти! Ще місяць тому я його бачив, а ще позавчора ми розмовляли по телефону. Тато казав, що дуже скучив за мамою, мною і Соломією. Обіцяв скоро приїхати, а на Новий Рік модель літака подарувати. Розповідав про поганих дядьок з «Новоросії». Досі не можу зрозуміти, для чого потрібні ті «Новоросія» і «русскій мір» У нас є своя Україна, я її люблю і мені і тут добре. У моєму класі вчиться дівчинка з Донбасу Наталка. Вона з батьками приїхала у наше місто, бо її домівку зруйнувала війна. «Русскій мір» приносить тільки біль і сльози. «Новоросія» — зло!

— Шкода, дуже шкода, — говорить один з військових. — Олександр загинув позавчора пізно в вечорі. Його життя відібрали кілька ворожих куль. Він помер у Лісника на руках. Дуже просив передати тобі Марусю, що дуже тебе кохає… кохав. У кишені його кітеля знайшли ось це. — Військовий дає мамі пурпурну оксамитову коробочку у вигляді троянди. Мама її відкриває і дістає красиву срібну каблучку. Вона знову непритомніє, але її вчасно підхоплюють два наші кремезні гості. Бабуся бризкає на маму воду, вона швидко приходить до тями. — Олександра привезуть вже після завтра. У нього залишилася ти, Соломійка і Марк, а у Влада нікого. Він — громадянин Росії, сім’ї не було, родичі в Україні прийняли його смерть без суму, — повідомив побратим татка.

***

Тата ховали вже за два дні. Попрощатися з ним прийшло дуже багато людей, може чоловік 300. Мама трималася мужньо, він би пишався нею. Здається, з її очей жодна сльозинка не впала: все виплакала за попередніх довжелезних два дні і дві ночі.

Татові побратими доручили мені нести прапор України. А я все одно не вірив у цю несподівану смерть. Мені його не показали. Не показали ні під час відспівування у маленькій мурованій церкві, ні під час самого поховання. Думаю, у труні лежав не він, адже обличчя небіжчика закривало біле покривало. Це був перший і поки що єдиний похорон, який я бачив.

… На Новий Рік у нас з Соломією було стільки подарунків, скільки напевно отримують учні моєї паралелі третіх класів разом узяті. Їх добрі дяді та тьоті, яких прийнято називати волонтерами, принесли. Але свято від ласощів, іграшок та інших подарунків радісним не стало. Не вистачало тата. Доброго, люблячого, дбайливого. Він мене ніколи не лупцював, навіть за вирізану з його паспорту фотокартку. Я це утнув, коли мені було п’ять. Відбувся легким покаранням і за те, що рік тому розбив м’ячем скло на сусідській машині, коли грав з Толькою у футбол. Тато не повів мене у кінотеатр на мультик, хоча мама наполягала на жорсткіших методах виховання.

Соломія, ніби сприйняла його смерть як дане. Її навіть на похорон не взяли. Але ж сестричка мала ще: їй тільки п’ять, а я — вже великий, мені ж аж цілих дев’ять. Впевнений, вона пізніше все осмислить та зрозуміє.

Кажуть, якщо на Новий Рік, коли годинник буде бити дванадцяту, загадати бажання, воно неодмінно здійсниться. Я так і зробив. Дуже хочу побачити тата. Будь ласочка. Хоча б один єдиний раз. Я ще дитина і тому маю право вірити у дива.

***

Після різдвяної вечері ми лягли спати рано, десь о годині дев’ятій. Мама поклала Соломію до свого ліжка. Вона ніжно обіймала сестричку, а мала міцно притисла до себе ведмедика. Перед сном я прочитав кілька сторінок книжки про Гаррі Поттера. Мені дуже подобається творчість Джоан Роулінг: у світі, який створила ця американська письменниця так багато див. Як же ж їх не вистачає у нашому повсякденні! Правда, навіть магія не в силах врятувати чарівників від смерті та війни. Відклавши улюблену книжку, я через кілька хвилин заснув.

Я перенісся із зими у літо — опинився на зеленій галявині. Навкруги — дерева, кущі зі стиглими ягодами та квіти. Галявину заливало приємне м’яке світло. Від нього не хотілося ховати очі в темні окуляри, а навпаки купатися у цих бадьорих промінчиках сонця. Я добре усвідомлював, що сплю. Втім, підійшов до куща малини, зірвав кілька ягід, поклав їх до рота і чітко відчув такий знайомий смак. Все відбувалося як в реальному житті! Здавалось, я міг керувати своїм сном. Потім зненацька побачив велику руду білку і вирішив спробувати її спіймати. А раптом у мене вийде? Коли побіг за нею, помітив, як на зустріч іде тато — усміхнений, красивий, одягнутий у військову форму, а найголовніше — живий. Він обнімає мене, цілує і бере на руки.

— Тато, ти ж помер, — кажу я.

— Ні, я живий, Марко. Я завжди житиму, — він пригортає мене до грудей. — Завжди любитиму тебе, Соломію і вашу маму Марусю, — сказав тато.

Обернувшись, я побачив маму, вона розстилала ковдру. Бабуся також прийшла на галявину, вона діставала з торби бутерброди, цукерки, сік. Здається, нас очікував пікнік. З нами була і молодша сестричка. Соломія тримала на руках білку — ту саму велику і руду, яку я хотів упіймати. Тато посадив мене на ковдру, підійшов до мами, і міцно її поцілував у губи, а потім сказав:

— Марусю, кохана, у мене все добре. Не треба сумувати, бо я і так завжди з вами. Ця галявина — ваша, відпочивайте, а мені час повертатися на службу, — промовивши це, тато погладив русяву головку Соломії і пішов до лісу. Я так і не дочекався його повернення, а потім мені почала снитися всяка пересічна маячня.

Прокинувшись, вирішив піти по цукерки на кухню. Але там за столом вже сиділи бабуся та мама.

— Олександр сказав, що йому там добре і він нас усіх дуже любить, а я навіть подякувати за каблучку забула. Так була рада його бачити — розповідає мама бабусі. Здається, вона плакала.

— Знаю, доню, — відповіла бабуся Надія.

— А ще татко, несе військову службу навіть там, у кращому світі, — втрутився я. — Мамо, а правда та галявина була класна?

— Так, синку, — вона провела рукою по моєму русявому волоссю.

На кухню забігає Соломія. Сестра кричить:

— Білочка, хочу руду білочку. Мені вона снилася! Білочка і тато!

— Що ти загадала на Новий Рік? Скажи тільки чесно, — запитав я у мами.

— Побачити тата, — відповіла вона і здається посміхнулася. Уперше за ці два з половиною тижні.

Виходить цієї різдвяної ночі ми разом дивилися один і той самий сон. У ньому поруч був татко. А якщо зелена галявина не наснилася? Все ж відбувалося як в реалі!