Адвокат Дмитро Іванов: слідчі ізолятори забиті військовими

Тридцять бійців-добровольців вже майже тиждень голодують у старобільському СІЗО на Луганщині. Ув’язнені захисники України знаходяться у слідчому ізоляторі за сфабрикованими справами. Вони протестують проти цькування з боку працівників СІЗО і вимагають справедливого судочинства. Про життя наших захисників у місцях позбавленні волі i-ua.tv розповів адвокат Дмитро Іванов. Він у перші роки війни з Росією захищав суверенітет України у лавах батальйону «Айдар».

— Чому хлопці оголосили голодування? В якій ситуації вони опинилися?

— Голодування влаштували добровольці, які знаходяться в окремій камері слідчого ізолятору. Ці хлопці по суті безкоштовно жертвували своїм життям і здоров’ям, для того, щоб Україна називалася Україною, ми сиділи у цій студії, а наші діти ходили до школи. Тепер їм «віддячили» і зробили з них злочинців. На жаль, у старобільському СІЗО можна побачити квінтесенція усього, що відбувається в нашій державі з їх захисниками.

— Які фейкові звинувачення висунули проти добровольців?

— На сьогоднішній день можна спостерігати певну тенденцію по військовослужбовцям, добровольцям і деяким волонтерам. Статті Кримінального кодексу у всіх приблизно однакові: 146 — незаконне позбавлення волі або викрадення людини, 255 — створення злочинної організації, 257 — бандитизм, 263 — незаконне поводження зі зброєю, 187 — розбій. Великою популярністю користується стаття 289 — незаконне заволодіння транспортним засобом. На мою думку, влада влаштувала такий собі конвеєр звинувачувального процесу над військовими.

На жаль, закону, який би регламентував права військовослужбовців у зоні АТО немає. Тому, звинувачуються люди, що зі зброєю в руках виконували цілий ряд задач, поставлених перед ними командуванням. Вони організовували блокпости, проводили патрулювання, спільно з міліцією Донеччини і Луганщини шукали сепаратистів і попереджали терористичні акти. А ще вони брали участь у зіткненнях з професійно підготовленими регулярними військами Російської Федерації. Серед ворожих сил вчителів, або фермерів не було. «Зелені чоловічки» мають бронетехніку та артилерійсько-ракетне озброєння, знаходяться на нашій території і ведуть проти нас війну.

Тому, аби не пустити всю цю заразу на решту України, добровольцям доводилося самостійно заходити в приватні будинки. У них ховалися сепаратисти, або могла знаходитися зброя. За законодавством, добровольці не мали відповідних повноважень і повинні були заходити до житла разом із міліціянтами. Однак на місці правоохоронців не було. Дуже часто, виконуючи ці функції, хлопці отримували поранення, або гинули. Вони не могли чинити по іншому, бо на те було рішення командування, політична воля і патріотичні прагнення громадян України.

— Виходить, наші хлопці за те, що дали ворогові по зубах, отримали замість поваги приниження гідності та цькування?

— Насправді, виходить значно гірше, бо немає закону. На території, де ведуться бойові дії, працює Кримінальний кодекс мирних часів. Його категорично не можна застосовувати в умовах війни. Будь-який обшук і виявлення зброї, спричинять звинувачення наших бійців у всіх тяжких гріхах. Правда, були різні ситуації. Окремі особистості дійсно пішли воювати з метою збагачення і мародерства. Але таких одиниці. Зараз проти військових відкрито сотні кримінальних проваджень.

— Чому?

— Є неугодний контингент, якому треба обмежити волю, або прибрати. Сьогодні слідчі ізолятори забиті військовими. У мене складається враження, ніби всі звинувачення проти «торнадівців», «айдарівців», «донбасівців» та інших добровольців, написані під лінійку. Будь-який прояв ветеранського руху на захист ув’язнених бійців викликає потік нових кримінальних справ.

Я є захисником заступника командира роти батальйону «Торнадо». Повірте мені на слово, левова частка того, у чому звинувачують «торнадівців» — це фейк. Багато з цих людей — луганчани та донеччани, вони не схотіли терпіти окупантів і пішли захищати Україну.

— Бо на їхню землю прийшли окупанти.

— Саме тому вони і мають загострене сприйняття несправедливості і усвідомлюють необхідність подальшої боротьби. Нам зараз дуже потрібна перемога, бо якщо не працюють дипломати — працює армія. І не треба говорити, що все діє навпаки. На жаль, у нашій ситуація погрузати в нейтралітеті неможна. Ми не можемо вести окопну війну десятки років. Суспільство вимагає від української армії впевненість, патріотизм, внутрішнє переконання у справедливості цієї національно-визвольної війни і жорсткість. Не ми прийшли на територію РФ, і не ми встановлюємо там свої закони і фінансуємо сепаратизм.

Можу з впевненістю сказати, що донеччани і луганчани не живуть на окупованих територіях краще, ніж ми. Про це свідчать продуктові черги і забиті пункти пропуску, особливо у передсвяткові дні. І пенсію мешканці «тієї сторони» їдуть отримувати на територію вільну від окупантів.

Тому, мене дуже дратує, коли із хлопців, які зараз знаходяться у СІЗО, роблять ворогів. Звісно, в окремих випадках вони могли зробити помилки і перевищити власні повноваження. Але вони виконували свій борг перед Батьківщиною. У 2014 — 2015 роках у добробатах була різношерстна публіка, з різноманітною військовою підготовкою, своїм баченням ситуації і мухами в голові. Головний військовий прокурор України Анатолій Матіос сказав, що всі бойові втрати від непрофесіоналізму. Але де вчитися? Не кожен з добровольців закінчував військове училище, має досвід попередніх війн та практичну підготовку. Такі люди як командир «Айдару» Євген Пташник вчили цих людей підійматися до бою.

На сьогоднішній день існує ціла глобальна програма по знищенню військово-патріотичних настроїв і ветеранського руху. Які будуть її наслідки? Молоді люди, розглядаючи фейки про «торнадівців» та «айдарівців», слухаючи процес по Лихоліту, Радченку, Цукуру, Оніщенку будуть задавати питання: «А чи треба воювати за Україну?». Система СРСР не має права на відродження, але імплантувати окремі речі було б непогано. Я маю на увазі ідеологічне виховання молоді та дітей на прикладах доблесті та військової відваги.

— Чому хлопці організували голодовку? Які у них вимоги?

— Вимог справедливого ставлення до себе, чесного досудового розслідування і судового процесу. Але що ми бачимо? Боєць батальйону «Айдар» Олексій Оніщенко, який нікого не вбивав з наших військових, страждає від цькування у СІЗО…

— Ви маєте на увазі, що Оніщенко був сепаратистом?

— У минулому так. На початку війни він сам прийшов в «Айдар», сказав що помилився, бо російські ЗМІ йому забили голову пропагандою. У лавах нашого батальйону Олексій проводив розвідку по штурму Щастя і брав участь в інших важливих бойових операціях. Зараз він знаходиться у старобільському СІЗО. Він інвалід, який має одну нирку. У нього дуже високий тиск, опухають суглоби, він просто не може рухатися. Олексій має відповідне посвідчення інваліда.

— Його звинувачують у сепаратизмі?

— Ні, його звинувачують у грабежі і в обмеженні свободи людини. Наприкінці листопада 2014 року він затримав на блокпості контрабандиста з російськими номерами у присутності прикордонників і поліції. Через деякий час, громадянин країни-агресора через відео-конференцію почав звинувачувати нашого бійця у некоректній поведінці. Але питання не в цьому. Там було багато людей: міліціонерів, прикордонників і бійців «Айдару». Чому контрабандист зацікавився саме Олексієм? Тим паче, ніхто з очевидців проти нього не свідчить.

У СІЗО Оніщенко потрапив дуже підступним способом. Оскільки він за станом здоров’я не зміг прибути на суд до Старобільська, його оголосили у розшук. Шукати довелося недовго. Він знаходився вдома, де проживав як переселенець.

До цього Олексій Оніщенко лежав у госпіталі і проходив амбулаторне лікування. Я як адвокат привозив його у диспансер в олександрівську лікарню. Там він отримав єдину рекомендацію від всіх медичних фахівців — необхідність у госпіталізації, бо нирка не виросте, а обмін речовин не відновиться. Я намагався це пояснити представнику слідства: казав, що у нас є необхідні медичні документи, обіцяв їх привезти до суду. Однак на мої слова ніхто не звернув увагу. Олексія викрали вночі, через три годин доставили у Полтаву, а звідти у СІЗО до Старобільску.

Потім був суд. Слуги феміди відхили клопотання народних депутатів, які збиралися взяти Оніщенка на поруки. Судді навіть не звернули увагу на родичів Олексія, яким потрібні опіка і догляд. У бійця залишилася від першого шлюбу неповнолітня донька, батько після інсульту і мама. Я просив змінити міру утримання на непов’язану з позбавленням волі, бо йому потрібна медична допомога. У СІЗО його лікують пігулкою анальгіну великого розміру: умовно кажучи, одна її половина від верхньої частини тіла, а друга — від нижньої. Йому не можна їсти ту їжу, яку надає харчоблок слідчого ізолятора.

Крім того, у СІЗО воліють не звертати увагу на самопочуття бійця. Кожен день у нього тиск під 200. Але судді таки прийняли рішення про необхідність медичної експертизи. Щоправда, вони підняли питання не про фактичний стан Олексія. Їх цікавило, чи не обдурює звинувачений суд і слідство, коли говорить про свої хвороби. Я намагався їм пояснити ситуацію: «Шановні судді, ви не звернули увагу на його посвідчення інваліда, видане медико-соціальною комісію, яку ви ставите під сумнів. Так проведіть його обстеження!» Що ви думаєте? Вони довго мізкували де його проводити, бігали по різним інстанціям і вирішили Олексія відправити у Білокуракіне, яке по суті є селом.

— Чи зверталися бійці за допомогою до уповноваженої з прав людини та народних депутатів?

— Так, але жодне зі звернень не дійшло до свого адресату. Працівники СІЗО їх кладуть у смітник. Судові процеси над добровольцями і цькування їх у слідчих ізоляторах — це демонстрація того, як держава ставиться до справжніх патріотів, які ходять з автоматами по заростях і полях з розтяжками.

— На Вашу думку, чому до них таке нахабне ставлення?

— Бо скоро вибори. Громадянам потрібно буде визначатися, за кого віддавати голоси і обирати певний період свого майбутнього. На мою думку, хлопців, які зараз знаходяться У СІЗО на хвилі післямайданного патріотизму могли звернути б гори. Але їх кинули обличчям у бруд та розтоптали їхню гідність. Знаєте, у мене як у адвоката таке враження, ніби їх вироки пише один копірайтер. Він змінює деталі і штампує велику кількість пафосних паперів.

Я не знаю, чому військова прокуратура займається знищенням собі подібних. Я зробив для себе висновок: на її органи не діють жодні аргументи. Данні до ЄРДР вносить один і той самий слідчий, шукаючи докази як вини, так і невинності. Однак вони навмисно ігнорують певні моменти, що доводять непричетність бійців до злочинів. Але за відсутності доказової бази вини займаються їх штучним створенням. На жаль, у цьому беруть участь багато колишніх товаришів. Вони в обмін на пом’якшення власної вини за справжні кримінальні злочини ведуть торги. Їм так і кажуть слідчі: «Обмовте — і буде вам менший термін». А на відповідь, на кшталт: «Ми не знаємо, що сказати, бо несли службу у підрозділі в різни час», — їм радять: «Вам все напишуть, треба буде тільки поставити підпис».

— Це старі радянські часи.

— Ще гірше. Старі сталінські части. Раніше це називалося доносом. Як бачите, з одного боку іде стукацтво, а з іншого — перевищення службових повноважень.

— Чи існує пресинг наших хлопців у СІЗО?

— Безумовно. Їх б’ють та принижують. Міліціонери по відношенню до них використовують фрази: «Що ти мені розповідаєш про воював? Зараз будеш прибирати туалети». Хлопці зриваються. Підтвердженням того є випадок з бійцем «Торнадо» позивним «Ахілесом», який відрізав собі частину вуха у лук’янівському СІЗО. Правоохоронці почали принижувати «Ахіла», і він не витримав.

Також можу сказати, що умови перебування наших добровольців у СІЗО просто жахливі. Будь-який слідчий ізолятор — це фобос і деймос. Тобто страх і жах, і за санітарними і гігієнічними нормами. Мова йде про абсолютно будь-яке СІЗО: починаючи від Івано-Франківська, закінчуючи східними областями України. Мені як правозахиснику не зрозуміло, за якими нормами закону, людина що немає звинувачувального вироку суду, або його оскаржує повинна утримуватися у таких скотських умовах?

— Напевно, за антилюдськими нормами.

— Те, що відбувається у СІЗО — це порушення прав людини. Коли чиновники говорять, що Україна у захисті своїх громадян йде ледь не попереду всієї Європи — це неправда. Це — замилювання очей. Не можна настільки зневажливо ставитися до співгромадян. Електорат — це не стадо на забій.

Також хочу розповісти, як нашим хлопцям-добровольцям важко отримати УБД. Я подавав документи по бійцям-«айдарівцям» до відомчої комісії міноборони сухопутних військ. Є наказ міністра оборони № 200, який регламентує, хто що розглядає і в який термін це відбувається. Так ось, у цій комісії всі документи повернули назад. По-перше, чиновники вигадали довідку про несудимість, хоча у законодавстві така норма відсутня. По-друге, вони вимагають розписані відомості. Іншими словами боєць, який виконує наказ командира, має його подробиці описати на цій комісії. Крім того, на думку чиновників, доброволець-учасник бойових дій не може свідчити про іншого добровольця, бо він нібито не військовий. А ще вигадали знімати ксерокопію військового білету людини, яка підтверджує участь добробатівців у бойових діях. Чиновникам чомусь недостатньо посвідчення УБД. Вони також вимагають приносити на розгляд комісії фотографії з передової. А якщо раптом на світлині немає розриву снаряду, чиновники не приймають її як факт перебування на війні. Тобто, ось такі суб’єктивні оцінки порушують права наших захисників.

Не легше отримати добровольцям і земельні ділянки. Для когось з них це єдина можливість підправити своє життя, але їм чиновники кажуть: «Землі у Києві немає». Так само немає квартир, немає гідної медичної, або санаторно-курортної допомоги. Нам розповідають про реабілітацію атовців. Але як можна реабілітувати добровольців, якщо далеко не всі з них отримали статус учасника бойових дій? А тепер давайте візьмемо статистику суїцидів бійців.

— Вона не завжди афішується.

— Завжди. Ми виходили під генпрокуратуру. Є організація, яка об’єднує родичів загиблих у наслідок суїциду бійців. Там розповідали страшні речі.

— Що саме Ви маєте на увазі?

— Показують матері фотографію її вбитого сина. Жінка каже: «Це не він, у нього було татуювання». Потім їй привозять запаяний цинк і пропонують ховати хлопця без відкриття труни. У медичних документах про загибель бійця написано: «проникаюче вогнепальне в око». Труну таки відкрили — у ній лежав хлопець з абсолютно неушкодженим обличчям. Смертельний постріл був зроблений у потилицю. Тому, рідні загиблого просили дорозслідувати справу. Звісно, матері не повернути сина, але принаймні можна було б відновити справедливість, аби не очорняли ім’я покійного і не звинувачували його у малодушності.

— Як змінити таке зневажливе ставлення можновладців до наших військових?

— Скажу свою суб’єктивну думку. По-перше, керівництву країни варто припинити бачити у нас ворогів. По-друге потрібно навчитися говорити правду. Вона буває різною. Зараз солдата поставили у ситуацію, коли він не хоче жити після війни. Він повернувся з передової, але його вбивають у мирному житті.

Крім того, слід припинити кругову поруку, яка існує. Наприклад, коли окупанти захоплювали Луганськ, ворогові здали СБУ з тисячами стволів. Потім туди зайшли сепаратисти, їм сказали, що начальник обласного управління — «гарний хлопець», і його відпустили. Окупанти вигребли абсолютно весь арсенал зброї. Це, до речі, були перші стволи, з яких стріляли по «айдарівцям». Так само з луганського СБУ «родом» ракетний комплекс, що збив ІЛ76. Тому, потрібно казати правду. Але як бачите, вона не завжди може бути приємною.

— Чим можуть бійцям допомогти українці з активною позицією?

— Зараз спостерігається не дуже оптимістична тенденція. Звісно, є чудові волонтери, які допомагали бійцям на передовій від цвяху до танку. Але коли мова йде про хлопців, що знаходяться в СІЗО, дуже часто можна почути відповідь: «Я тюрмі допомагати не буду». Чесно кажучи, зараз активність впала. Звісно, на даний момент, армія не така, якою була у 2014 -2015 роках, але і не така, як показують по телебаченню. Я маю на увазі фарбовані «крази», що ніколи не брали участь у бойових діях. На них просто важко воювати. Форма інколи горить, а термобілизна тягне до дна. Однак є і позитивні моменти. Армія стала кращою: боєздатнішою, та організованішою. Проте, людей, які їй активно допомагають тепер менше. Але цьому можна знайти свої переконливі пояснення. Хіба гроадяни після Майдану очікували на процвітання корупції, зростання цін і повну безкарність зрадників України? Пам’ятаєте, пенсіонера, який приніс банку з медом на блокпост у Станиці Луганській? У ній виявилася граната і хлопців просто розірвало. Він досить довго знаходився у СІЗО і нещодавно отримав вирок у вигляді 15 років ув’язнення. Хоча за такий злочин, людина має доживати свій вік у колонії.

Командир «Айдару» Євген Пташник, позивний «Холод»

На жаль, люди, яким за державну зраду варто присуди довічне ув’язнення, почуваються себе достатньо вільно та безкарно. Я маю на увазі екс-нардепа регіоналку Олену Бондаренко. Вона ходить з охороною і продовжує поливати брудом Україну. А люди, які пішли на захист Батьківщини, за дрібні гріхи знаходяться в ґратами. Їм, на відміну від регіоналів, бігти нікуди: Європа їх видасть, а Росія, у кращому випадку, відправить до тюрми, а в гіршому — знищить фізично.