Дебальцеве 2015. Шлях позивного «Дід»

Друзі інколи запитували: «Чи був у тебе на війні страх?». Ні, я не боявся, бо пішов на фронт підготовленим. Розумів, що можу не повернутися і сподівався на Божу волю. Так було і тоді — лютневого морозного ранку, коли з нашої п’ятиметрової колони залишилося лише кілька десятків машин. Решту у притул розстріляли сєпари та «іхтамнєти». Хтозна, можливо наш автомобіль від ворожої артилерії врятувала молитва «Отче Наш»…

Моє ім’я Федір Шолудько, я боєць 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Побратими мене прозвали «Дідом», бо на момент боїв за Дебальцеве я мав повних 60 років. Друзі інколи запитували: «Чи був у тебе на війні страх?». Ні, я не боявся, бо пішов на фронт підготовленим. Розумів, що можу не повернутися і сподівався на Божу волю. Так було і тоді — лютневого морозного ранку, коли з нашої п’ятиметрової колони залишилося лише кілька десятків машин. Решту у притул розстріляли сєпари та «іхтамнєти». Хтозна, можливо наш автомобіль від ворожої артилерії врятувала молитва «Отче Наш»…

У мене є особлива дата, яка двічі стала моїм другим днем народження.18 лютого 2014 року я залишився живим після кульового поранення на Майдані. Тоді наш «доблесний» «Беркут» прострелив мені нирку, а потім вдарив мене по голові, і я лікувався у госпіталі. А вже рівно через рік мені вдалося зробити те, чого не судилося сотням, а можливо й тисячам бійців — вийти з Дебальцівського котла.

Мене до лав ЗСУ взяли не відразу. Після анексії Криму ми разом з сином прокинулися рано вранці і поїхали до сквирського військомату (Київська область — ред.). Його приміщення було повністю забите добровольцями — хлопцями, які, ризикуючи життям, хотіли захистити Україну від московської орди. Але ми повернулися додому з порожніми руками. Мені відмовили через вік, а синові через трьох неповнолітніх дітей. За українським законодавством, багатодітних батьків не мобілізують.

Та на цій невеличкій невдачі наша місія не закінчилася. Син і я вирішили піти в волонтери. Ми збирали кошти на форму та інший одяг, в якому можна нормально воювати. Просто хлопці перших кількох хвиль мобілізації фактично були голі та босі. Крім того, на передовій існували проблеми з харчуванням, і ми з сином намагалися нагодувати бійців. Тим паче, у нас було чим. Наша родина має на Київщині фермерське господарство і ми могли постачати домашню їжу на передову. Так тривало 3 місяці, поки мені зовсім не набридло сидіти на «гражданці» і я не спробував поїхати воювати.

Тому 4 липня у Києві я сів на потяг до Донецька

. У перші кілька місяців війни подорожі на окуповану територію були реальністю. Звісна річ, намірів записуватися у «сепари» в мене не було. Хотів тільки потрапити до Тореза до родичів, а звідти — до Щастя (Луганська область — ред.) на базу «Айдару». У Донецьку творилося якесь безвладдя: містом ходили бойовики з автоматами та… наша українська міліція, яка нібито контролювала порядок. У Червоному Лучі на деяких блокпостах бачив чеченців. У Луганську була аналогічна ситуація. Правда, потрапити на базу «Айдару» я так і не зміг, бо до Щастя скасувати потяги. Тому, мені нічого не залишалося, як їхати додому.

У селі на Київщині я повернувся до свого фермерського повсякдення і зайнявся збиранням літнього урожаю. Однак мені не сиділося вдома і вже через деякий час я вирішив придбати УАЗ. У Луганську я бачив, як на такі автомобілі бойовики ставили міномети, обстрілювали з них мирних мешканців, а потім кричали, що це робить українська армія. Саме тому, я вирішив і собі купити такий уазик, перелаштувати його під потреби війни і вже разом із ним брати участь у боях. Після вирішення питання з машиною, мені один знайомий депутат допоміг потрапити до Дебальцевого, де стояла 128-ма бригада. Так я опинився на передовій. Мені видали зброю, форму, але не записали у штат через вік.

Чесно кажучи, ситуація у бригаді мене засмутила. Бійці ходили обдерті, голі і босі та інколи спали на снігу. Бані у військовій частині не було, тому ми три, чи чотири місяці не милися. Аби хоч якось залагодити ситуацію, я сів на свій автомобіль і поїхав до штабу 128-ї бригади. Там мені вдалося зустрітися з начальником дивізіону і поцікавитися у нього, чому солдати на передовій не можуть помитися вже чотири місяці. Він почав розповідати про чудові бані, які здатні забезпечити весь особовий складі і відправив мене до капітана. Останній видав: «Дійсно, бані є. Але ми не хочемо їх вести, бо там де ви — стріляють».

Щоправда, у нас були проблеми не тільки з банею. Вся наша техніка через щоденні масивні обстріли знаходилася у дуже скрутному стані. Мені нічого не лишилося, окрім як поїхати в Київ і чергове звернутися до знайомого депутата. Він мене разом зі своєю помічницею відправив до міноборони у департамент забезпечення ЗСУ. Там я зміг поспілкуватися з генерал-майором Павловським і висловити йому всі претензії. «Не вірте офіцерам, які кажуть, що на передовій все добре. Це далеко не так. У нас техніка знаходиться в жалюгідному стані, а ми самі вже кілька місяців не можемо елементарно прийняти душ», — пояснив ситуацію я. Після мого візиту всі питання вирішилися за лічені години. Нам дали можливість отримати нові автомобілі і відправили за ними до військової частини на Житомирщину. У результаті, мені — чоловіку, який юридично не мав жодного відношення до армії без жодних питань передали 6 машин.

А вже 14 січня ми з сином поїхали у Дебальцеве

. Ми офіційно не були оформлені у ЗСУ, тому воювати не могли, але мали всі можливості допомогти у ремонті техніки. Невдовзі почалося загострення ситуації на передовій. Поки ми ремонтували машини, синові зателефонувала його дружина і повідомила, що поламала ногу. Тому, йому довелося їхати додому. Чесно кажучи, я дуже радий, що сталося саме так. Навіть не знаю, як би ми вдвох виходили з Дебальцівського котла. Я б собі його смерті ніколи не пробачив.

У цей час я вирішив зайнятися організацією свого офіційного оформлення в армію і попросив допомоги у знайомого депутата. Він дав запит — і комітет з питань національної безпеки і оборони прийняв рішення про мою мобілізацію. Після цього мене направили до сквирського військомату, а звіди до Мукачевого у пункт постійної дислокації 128-ї бригади. Невдовзі хлопці, яких мобілізували разом зі мною, поїхали на полігон, а я і ті, хто вже був на війні — 2 лютого на фронт.

У штабі 128-ї бригади, який знаходився неподалік від Дебальцевого, мене направили на виконання бойового завдання. Але потрапити на передову я не зміг: на заваді стали потужні обстріли. Тому мені довелося залишитися у штабі, займатися ремонтом військової техніки та куховарити.

7 лютого я підійшов до командира і попросив у нього дозвіл забрати з під Артемівську (з 2016 року Бахмут — ред.) наші автомобілі.

Він погодився. За 7 кілометрів від Дебальцевого знаходилося село Логвінове. Тільки ми з товаришами до нього доїхали, як військові, що знаходилися неподалік, зробили нам знак рукою і порадили повертатися назад. Вони мали рацію, бо у цей час 30 морських піхотинців з Мурманську перекрили дорогу нашим бійцям. Правда, це називати оточенням ще було зарано. Лише бажання командування — і цю дорогу можна було б розблокувати за 10 хвилин, щоб уникнути трагедії під назвою Дебальцівський котел. Після того, як ми дізналися про росіяни — повернулися у свою військову часину: третю батарею 128 бригади, 2 дивізіон.

Потім ми кілька днів простояли у селищі міського типу Ольховатці — самому клину Дебальцівського котла. 15 лютого у рамках мінських угод оголосили режим тиші, але ми його на собі не відчули. З шостої ранку до півночі вороги обстрілювали українських військових з усіх сторін безперервним артилерійським вогнем. Втім, нам відносно пощастило: ми знаходилися у таких місцях, куди не діставало.

Вже 17 лютого нам командири дали наказ о 10 годині ранку виходити до Дебальцевого.

Про котел нам ніхто не сказав. Я на фронт їхав своїм уазиком, але трапилася неприємність — термостат моєї машини заклинив, і я відстав від решти бійців. Потім заїхав до найближчого села, щоб набрати води для роботи машини. З її допомогою проїхав десь ще кілометрів 18, але до Дебальцевого так і не потрапив, бо вже було темно. Я неподалік побачив наші танки і вирішив переночувати у цьому місці, а зранку планував діяти за обставинами. Але, вийшов із танкових укріплень, я так і не знайшов військових. Потім дивлюсь — буквально за сто метрів від мене іде колона з російським прапором. Майже відразу застрибую у машину і їду на трасу у напрямку Дебальцевого.

Зупиняюся на «Дебальцівському хресті» (Перехрестя доріг Харків — Ростов, Луганськ — Донецьк). У цей час наші військові розставляли міномети, щоб дати окупантам відсіч. Там, зібралися такі як я: ті, хто відстав. Разом нас було десь 400 — 500 осіб з різних підрозділів.

Підходжу до хлопців, аби дізнатися, як потрапити до штабу 128-ї бригади, а вони відповідають: «Який штаб?! Подивись — горить залізничний міст». Він був єдиною дорогою для відступу, тому бійці порадили їхати до штабу сектору. Я спробував рухатися у його напрямку, але у цей час був обстріл з ворожого крупнокаліберного кулемету. Як потім з’ясувалося, штаб сектору вийшов до Артемівську, залишивши нас на призволяще: без боєприпасів, медичної допомоги і зв’язку.

Ліворуч від «Дебальцівського хреста» знаходилася автостоянка, наполовину обкладена бетонними панелями. За ними хлопці з 8-го БТрО Національної гвардії тримали оборону і покликали мене до себе: «Діду», кидай свою машину і біжи до нас!". Моя допомога дійсно була на часі: незабаром розпочався бій і я отримав завдання прострілювати посадку. Так тривало 20 — 30 хвилин, поки не настало затишшя. Пізніше виявилося, що хлопцям не вистачало боєприпасів. На щастя, у моїй машині лежало достатньо гранат, патронів і кілька РПГ-17. Поки сеапри не стріляли, я приніс частину своїх боєприпасів цим бійцям і отримав за це бронежилет. Він мені дійсно тоді був дуже потрібен: на вулиці були всі -22 градуси, а на мені — спортивні штани і куртка. У майбутньому, цей бронік врятує моє життя.

Я не їв і не пив десь дві доби поспіль і дуже потребував відпочинку. Аби трохи набратися сил, ліг під бетонну панель автостоянки. Чи вдалося мені задрімати, не пам’ятаю, але добре пригадую вибух. Я високо підлетів і впав, а коли отямився — спробував погукати хлопців з Нацгвардії. У відповідь була тиша: вони або загинули, або залишили мене одного. Я б дуже хотів зустрітися із цими бійцями. Зрештою, їх подарунок врятував мені життя. Але на жаль, ні їх імен, ні де їх шукати не знаю. Я навіть не впевнений, чи вони живі.

Під час вибуху мене вдарило бетонною плитою в плече і пошкодило голову та око. Дуже, добре, що, буквально, за 50 метрів від мене стояли хлопці. Вони мене не залишили в біді, витерли з обличчя кров і доставили у збірний штаб. Там знаходилися представники всіх підрозділів, які опинилися в оточенні. У штабі майор медичної служби надав мені першу допомогу. Виявилося, що у мене перебита рука, і він мені прямо крізь куртку зробив укол. Напевно, медик ввів знеболююче, бо за 5 хвилин я вже почувався нормально.

Невдовзі ми отримали наказ виходити з «Дебальцівського хреста» і прориватися з оточення. Це потрібно було зробити опівночі 17 лютого, але виконання наказу довелося відкласти. Вороги організували по нам сильний обстріл: лупили зі всіх видів артилерії. Бої тривали десь годину, а після їх завершення командир попросив перевірити машини та бойову техніку. Я пішов до свого уазику і від гріха подалі вийняв з нього записничок. Не знав, чи залишуся живим, але дуже не хотів, щоб він потрапив до рук окупантів. Я просто не міг допустити, щоб вони телефонували моїй дружині і дітям. Коли ж я вийшов з машини, почався черговий мінометний обстріл. Тоді повалило все, що тільки можна: і дерева, і стовпи. Падаю на землю і бачу неподалік від себе молодого танкіста. А потім — вибух, відлітаю на 10 — 15 метрів, приходжу до тями, доторкаюся до голови — ніби живий. Дивлюсь — а хлопчина загинув, йому відірвало ноги. Мабуть снаряд впав біля нього, а мене хвилею вибуху відкинуло у сторону.

Близько 3-ї години ночі командир дав наказ прориватися з технікою. Перед тим, як сісти в машину, я знайшов свій уазик. Забрав свої документи, взяв 5 літрів бензину і підпалив його. Машина зламалася і користі від неї було мало. Чесно кажучи, мені було шкода автомобіля: він мене кілька разів виводила під обстрілів. А ще, він як і я 1953 року народження.

Прориваючись, ми рухалися через дебальцівський міст. Він обстрілювався прямою наводкою з двох сторін: Горлівки і Луганська. Але нам все ж таки вдалося прорватися. Ми вийшли на півтора кілометри за Дебальцеве, подолавши цей шлях за три години, а потім потрапили під обстріли з усіх сторін. Командир сказав: «Рятуйтеся, як можете». І ми рятувалися. Групами по 50 — 60 чоловік організовано проривалися через поля. Попереду можна було побачити електростанцію міста Світлодарська. Її виділяли високі труби, на яких горіли вогні ламп. Вони стали нашим орієнтиром, ми не мали засобів зв’язку і не знали, в яку сторону виходити. Ми йшли по полях у напрямку труб.

О сьомій годині ранку ми майже підійшли до тієї ділянки траси, яку контролювали українські військові. Наша техніка вже встигла вирватися з оточення і ми пересіли до неї, щоб продовжити вихід. Але невдовзі на нас чекала засада. Несподівано нашу колону обігнав невідомий автомобіль, ми вирішили рухатися за ним і заїхали до села Новогригорівка. Це і стало фатальною помилкою. Щойно зайшли у село, як та машина загорілася без жодного вистрілу. Аби колона могла рухатися далі, танк намагався звільнити дорогу від палаючої автівки. Тільки-но він це зробив — як ворог відкрив по нам вогонь. Тоді ми і зрозуміли, що це була засада і попадали за техніку. По нас гатили з усіх боків: стріляємо в одну сторону, а пулі летять з іншої. Так відбивалися півгодини. Коли, нарешті стало тихо, командири дали наказ відходити перекатом. Тоді була приблизно 7 — 8 година ранку 18 лютого. Рухатися так, поки не підійшла наша бронетехніка, і ми знову на неї не сіли.

А через деякий час нашу колонну ворог розстрілював з танків. Дивлюся — загорілася машина, у ній знаходилося 80 бійців. Ми намагалися забрати всіх, кого тільки можна і автомобілі практично були нашпиговані людьми. Коли у такі машини прямою наводкою потрапляє снаряд — поставала страшна картина. У бійців, які знаходилися в середині, не було жодних шансів залишитися живими. На моїх очах ворог знищів три автомобілі. Нас обстрілювали з усіх сторін: мінометами гарматами, танками, а по броні били осколки.

Я був у підрозділі найстаршою людиною і в мене інколи цікавилися, чи був у мене страх на війні. Ні, я не боявся. Вся моя надія була на Бога. Навіть тоді, коли я виходив із Дебальцівського котла на броньованому автомобілі до села Луганське. На вулиці стояв прекрасний ранок: 22- 24 градусна морозна погода і сонечко. А я спокійно лежу собі у автомобілі, по якому б’ють осколки снарядів і думаю: «Я — лише маленька людина. Що я можу зробити у цій ситуації? Залишається сподіватися тільки на Бога» і читаю «Отче Наш». Так ми вирвалися у село Луганське під Світлодарськом, а потім побачили жахливу картину: з нашої п’ятикілометрової колони залишилося кілька десятків машин. Всі вони вмістилися на одній вулиці в селі.

Коли ми вже були у Луганському, я побачив десь 15, або 20 наших гарненьких пофарбованих танків. Підходжу до командира і прошу: «Там за кілометр іде бій. Ллються ріки крові, наших розстрілюють в упор. Допоможіть, будь ласка, прорватися». Командир лише відповів, що не було наказу. А потім розвернувся і пішов.

Загибель великої кількості бійців під Дебальцевим — вина бездарного керівництва.

Нам також пропонували вийти зеленим коридором, як і під час Іловайської трагедії. Але історія тільки підтверджує слова Отто фон Бісмарка: «Угоди з Росією не варті й паперу, на якому підписані». Ми не хотіли ризикувати своїми життями і вирішили відступати ярами і полями.

Вийшли до Артемівська у вечорі, 18 лютого.

Нас поселили у актовому залі військової частини. Я почав роздивлятися свій бронік і знайшов у ньому осколки від снарядів. Один великий був на тому місці, яке прикривало хребет, а там де серце — вісім малесеньких. Дивуюсь, що осколки не зачепили голову, бо я не мав каски. Мабуть мені помирати ще зарано.

На наступний день — 19 лютого,

до Артемівська з охороною приїхав Петро Порошенко і вручив командирові нашої 128-ї бригади зірку героя… за планомірний вихід наших військ з Дебальцівського котла. Нам сказали про 13 -18 загиблих. Але це — повна брехня. Я бачив на власні очі, як вибухали забиті людьми машини. Громадські активісти мають інші, значно сумніші цифри про кілька тисяч полеглих Героїв.

З Артемівська нас відпустили додому. У мене боліла рука і я не міг навіть нормально нею поворухнути. Трохи відпочивши, поїхав у частину в Мукачеве, а звідти нас відправили на Луганщинупід Щастя. Я там пробув до липня і двічі на добу приймав знеболююче. Рука боліла настільки сильно, що я не міг спати. Терпіти болі було дуже важко і мені довелося їхати на лікування у госпіталь. Медики сказали, що у мене порване сухожилля. Пізніше його замінили титановим. Але навіть з ним моя рука не підіймається вище плеча. Я демобілізувався 1 травня 2016 року після лікування у госпіталі.

А зараз хочу схилити голову перед мамами, дружинами та дітьми наших загиблих Героїв. Я дякую їм за те, що вони виховали, любили та підтримували таких гідних людей. Мої дорогі, низький вам уклін!