У Дніпрі відкрили меморіальну дошку бійцю 93-ї бригади Герману Абашину

У Дніпрі 5 березня відкрили меморіальну дошку загиблому під Іловайськом бійцю 93-ї окремої механізованої бригади Герману Абашину. Її розмістили на будівлі школи № 14, де вчився Герой. Вшанувати бійця прийшли його рідні, друзі та учні навчального закладу.

Герман Абашин, солдат 93-ї окремої механізованої бригади, водій ЗІЛ. Для друзів, рідних і побратимів просто Гера. Для нього, як і для сотень інших захисників України іловайський «зелений коридор» став шляхом смерті. 29 серпня між 9-ю та 10-ю годиною ранку боєць у районі села Новокатеринівка отримав фатальне поранення в голову. Далі — межа неповернення. А за нею — служба у Небесній Гвардії. У 2014 році Гері було лише 21.

Германа Абашина поховали 7 серпня 2015 року на Кушугумському цвинтарі у Запоріжжі. Замість імені та прізвища на табличці слова «тимчасово неопізнаний захисник України» та номер 4273. Потім був тест ДНК. А 20 березня 2016 року бійця перепоховали в Дніпрі на Краснопільському кладовищі на Алеї Героїв.

Герман Абашин Указом Президента України № 476/2016 від 27 жовтня 2016 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Тітка Юля називає Германа сином. Хлопець у 7 років залишився сиротою, і вона разом з бабусею займалися його вихованням. 5 березня 2018 року бійцеві мало виповнитися 25. Із цієї нагоди на будівлі його рідної школи № 14 відкрили меморіальну дошку. Згодом учні запустили у небо жовті та блакитні повітряні кулі, оздоблені журавликами-оригамі.

— Герман був бешкетником, гарним і добрим хлопцем, — згадує племінника Юлія Ліпкіна. — Підписав контракт у 2012 році. Тоді ще ніхто навіть уявити не міг, що буде війна. А коли Росія напала на Україну він сказав: «Я піду. Так треба. Це навіть не обговорюється». Нашого хлопчика немає з нами вже чотири роки.

— У серпні Герман з луганського кордону приїхав додому у відпустку, — розповідає бабуся бійця Ганна Ємельяненко. — Пробув у Дніпрі 9 днів і повернувся 19 серпня на фронт. Його відправили під Іловайськ. 28 серпня Гера ще телефонував додому і посміхався. Я запитувала: «Що там у вас гримить?». Він намагався мене заспокоїти і сказав: «Нічого, у нас все добре».

— Я запам’ятала його справжнім, добрим, щирим і веселим, — говорить про Германа його дівчина Маргарита Буркут. — Він завжди посміхався, у нього все було добре, він ніколи не сумував. Ми з Германом познайомилися зовсім випадково у 2012 році на морі. Потім ми дізналися, що вчилися в одній школі. Я трохи молодша за нього. Отримати звістку про загибель Гери було дуже важко. Ми до останнього сподівалися, чекали і вірили, що Геру забрали в полон.

— У 2015 році була ДНК-експертиза, — згадує Юлія Ліпкіна. — На жаль вона підтвердила Герину загибель. Трохи пізніше я відшукали побратимів сина, які разом із ним на одному автомобілі виходили з Іловайська. Вони сказали, що це був ЗІЛ 131. Саме у машині с таким номером пошуковці з Місії «Евакуація-200» («Чорний Тюльпан») знайшли нібито тіло Гери. Тоді і стало зрозуміло, що син загинув.

— Гера був молодшим за мене, але став для мене справжнім прикладом, — каже друг Героя Денис Говоров. — Ми виросли разом і мали багато спільного. Він — сирота, а я виховувався без батьків. Ми намагалися допомагати один одному. Я можу сказати, що він для всіх став прикладом, як треба ставитися до своїх родичів, своїх близьких і своєї країни. Він віддав своє життя. А це багато чого варте.

— Він снився мені не один раз, — розповідає Маргарита Буркут. — Ніби він живий, або каже, що повернеться. У моїх снах ми з Герою разом гуляємо, радіємо і посміхаємося. Там у нас все добре.

Маргарита Буркут — талановита поетеса. Вона присвятила своєму загиблому коханому не один вірш. Ось цей вона зачитала на заході, присвяченому відкриттю меморіальної дошки.

Тебя на белом свете больше НЕТ.

Понять я не могу и не хочу принять.

И не хочу я слышать этот бред!

Я так хочу сейчас тебя обнять.

Я начинаю с небом разговор…

За что так нас оно разъединило?

Нашей любви поставив жесткий приговор,

Не расстояньем, не печалью разделило,

Не расставаньем даже, не разладом,

А вечной болью, что так сердце разрезает

Смертельно-ледяным и острым жалом.

Теперь нас жизнь и смерть лишь разделяет.

Тебя на белом свете больше НЕТ.

Я буду помнить каждое твое движенье.

Навечно в сердце ты оставил след.

Я помню рук твоих прикосновенья.

Я каждую твою частицу

Так бережно лелею в памяти своей,

Но иногда так хочется забыться,

Чтобы не помнить счастье наших дней.

Я знаю, нужно мне смириться,

И отпустить тебя невеки, навсегда.

Но как же хочется назад мне воротиться,

Чтобы не отпускать отныне никогда.

Тебя на белом свете больше НЕТ.

Я провожала тебя в твой последний путь.

Хотелось так кричать тебе во след —

Не уходи! Вернись же как-нибудь!

Не отпущу! Побудь еще со мною!

Еще на миг! Дыши, дыши!

Но нам не быть уже с тобою.

Ты там. Ты смотришь с вышины,

Как я метаюсь темными ночами,

Срываясь в крик и плач безумный,

И как, улыбку натянув, слепыми днями

Я вновь вхожу в поток занудный.

И вновь ищу тебя среди толпы,

Но безнадежными и тусклыми глазами.

Про нас счастливые смотрю я сны,

Как будто вовсе нас не разлучали.

Тебя на белом свете больше НЕТ.

Но ты живешь теперь внутри меня.

И пусть мне до сих пор никто не дал ответ,

За что пришлось мне потерять тебя.

За что так рано Бог тебя забрал?

За что он наградил тебя такой судьбой?

Или меня за что-то покарал?

Ты половину сердца моего забрал с собой.

Я верю, встретимся с тобой на небесах.

Мы будем счастливы, как мы мечтали,

Мы будем счастливы, как в моих снах,

Я верю, нету смерти там, и нет печали.

Вірш — Маргарита Буркут

Текст — Ірина Сатарова