Павло Мовчан: Левко Лук’яненко — людина, дарована Всевишнім

Не доживши півтора місяці до свого дня народження відійшов у вічність Левко Лук’яненко. Велет духу, дисидент, автор Акту про незалежність України помер 7 липня від лейкозу. На зло всім КДБістам та іншим ворогам українства, Бог подарував Левку Григоровичу довгих майже 90 років життя. За боротьбу проти комуністичної пропаганди і правозахисну роботу, Львівський обласний суд у 1961 році прийняв рішення про його страту. Однак розстріл Левка явно не вписувався у плани небесних сил. Напевно, не без їх допомоги, Верховний Суд пом’якшив вирок першої інстанції, замінивши страту на 15 років ув’язнення. Всього Левко Лук’яненко бачив 27 років радянських таборів. Приблизно стільки ж часу він прожив і в незалежній Україні. 24 серпня Левку Григоровичу мало виповнитися 90 років. Своїми спогадами про цього видатного сина українського народу з i-ua.tv поділився письменник, журналіст і голова Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка Павло Мовчан.

— Яким Вам запам’ятався Левко Лук’яненко?

— У моєму житті Левко Григорович, як і в житті мого покоління, був легендарною постаттю, міфологемою, людиною дарованою Всевишнім. Чесно кажучи, ми спочатку його сприймали дистанційно. Левко як і інші дисиденти не брав участі у загальнонаціональному русі, що формувався у стінах Спілки письменників у 80-х роках ХХ сторіччя. Він закроювався за моделлю загальнонаціональної сили, що мала об’єднати всіх за єдиними принципами: відданості Україні та необхідності збереження нації. Ми були інтегровані до загальноєвропейського демократичного руху, який починався у Польщі та Литві. До речі, до нього приєдналася навіть Росія. Але людей, які бажали відродити російську культуру, у радянському суспільстві зневажливо називали «деревенщиками».

Дисиденти нас сприймали як і ми їх — дистанційно. На долю цих людей припали табори, і ми лише потім зрозуміли, через яку жорстоку школу випробовувань їм довелося пройти. Приєдналися вони до нашого спільного національного руху не відразу. Потрібен був час, щоб ми зійшлися у єдиному векторі бачення.

Левко Григорович, як і все, що ми відкривали для себе, був незнайомим материком. Думаєте, ми знали, що таке бандерівщина, або УПА? Ми навіть не були в курсі існування Холодноярської республіки. Однак ми мали сильний внутрішній дух спротиву колоніальній системі, домінуючій на загальносоюзному просторі. Офіційно вона пропагувалася під гаслами інтернаціоналізму, але фактично нав’язувала все російське. Невипадково лідер шестидесятників Іван Дзюба розшифрував у своїй праці ідеологію марксизму-ленінізму.

Левко був однією з найвизначніших постатей дисидентського руху. Він усвідомив, що поки вони сиділи у тюрмах, у лоні української інтелігенції визріла національна потуга. Левко був адаптивною людиною, швидко сприймав і осмислював інформацію. А ще — він відрізнявся непоступливістю. Напевно, це була ключова риса його характеру. Він намагався все робити вчасно, бо у питаннях державного будівництва відкладати справи на завтра не можна. Він жив за принципом «зараз, або ніколи».

Левко Григорович відійшов лише тілом. З нами залишились його ментальні речі, парці і заповіти. Праці треба перечитати, систематизувати і актуалізувати. У них прописані засадничі речі для української держави набагато років вперед. Їх мала би виконувати політична сила, яка справді захоче відігравати в Україні провідну роль.

Але поки ми такої сили не маємо, хоча її чесно і щиро намагалися сформувати ще у 90-х роках. Однак замість інтеграцій, ми в черговий раз отримали поділ. Здобувши українську незалежність, кожен пішов своїм шляхом: В’ячеслав Чорновіл очолив «Народний Рух», Левко Лук’яненко — Республіканську партію. Наших лідерів також спокушав внутрішній змаг. Вони сперечалися до хрипоти, хоча, здавалося б, вийшли з одного демократичного руху. Втім, на широкому форматі вони усвідомлювали, що треба об’єднуватися, але як завжди це розуміння приходило з запізненням.

Всі теми, які Левко Григорович порушував у своєму житті, залишаються актуальними. Нам треба сформувати за його баченням парламент, політичні сили та обирати методи боротьби за українську державу. Це особливо актуально у часи, коли ми проходимо крізь серйозне випробовування нав’язане агресивною Москвою. Росія хоче нас поглинути, відверто кажучи, відновити свою ганебну імперію. Про це казав дисидент Олександр Проханов у програмі «Судьба человека». Я знаю своїх російських опонентів, бо у нас були спільні погляди на демократичний розвиток наших країн. Але Росія вирішила піти іншим шляхом та стати імперією. Але він не для України, нам треба бути демократичними і об’єднаними. До того ж це — програма Левка.

— Як Ви познайомилися з Левком Лук’яненком?

— У стінах Верховної Ради під час першого скликання незалежної України і останнього СРСР. Цей історичний час мені запам’ятався візитами в Україну президента США та прем’єр-міністра Великої Британії Маргарити Тетчер. Вони нас тоді переконували, що розвалювати Союз не потрібно, і взагалі радили стати помічниками Михайла Горбачова. Мовляв, республікам СРСР треба бути разом. Але ми — українці повинні робити своє. За нас нашу роботу ніхто не зробить. Але жодна група не може розраховувати на перемогу, поки вона не інтегрована в загальнонаціональний рух. Тому, дисиденти включилися до парламентської опозиції Народної ради і стали активними.

Левко мене дуже вражав як особистість, з ним надзвичайно цікаво було спілкуватися. Він мав дружній добрий погляд, а в його поставі я відчував прихильність, яка намагнічувала тебе впевненістю та натхненням. Я на ту пору був знайомий з багатьма активними громадськими діячами. До речі, сам пройшов певну школу дисидентства, бо на кіностудії Довженка мене позбавили роботи. Левко був абсолютною протилежністю і полярністю до В’ячеслава Чорновола. Чорновіл — це суцільне палахкотіння. До речі, з В’ячеславом я познайомився в одній з карпатських експедицій. Він вразив мене своєю імпульсивністю і таким залишався до останніх хвилин життя. А Левко — це суцільна приязність, м’якість та прихильність. У ньому зовсім не було злобливості, хоча без сумніву він був пасіонарною особистістю.

Знаєте, мені здається, що Бог обирає окремих людей, дарує їм і належні випробовування, і довгий вік. Левко прожив гідне життя, бачив 27 років таборів, і 27 років незалежності. Він народився 24 серпня 1928 року, а у 1991 році в цей день проголосять українську незалежність! Ви тільки подивіться, які вражаючі символічні паралелі! І мене це зовсім не дивує, бо я колись читав дослідження біографії Тараса Шевченка крізь призму нумерології. До речі, Левко мені чимось нагадує Кобзаря. Не тільки зовнішньо. На Заході таких як він називають расовими людьми. Левко залишав враження дійсно типового українця.

— А якби Левко Лук’яненко став президентом? Можливо б Україна була більш успішною державою?

— Це б була трагедія і для України, і для Левка. Ми не могли розраховувати на загальну національну перемогу. Людей, які підтримували програми наших лідерів: і Левка Лук’яненка, і Ігоря Юхновського і Леопольда Табурянського було недостатньо. Ми знаємо скільки вони набрали відсотків на перших президентських виборах — зовсім небагато. Тому у нас не було підстав для перемоги. На початку 90-х панував широкий і глибокий совок. Можливо, ми тільки зараз дозріли до свого президента, коли нас принизили до нуля, зруйнували село, коли ми стали жебраками. Тепер ми пройшли політичну школу випробовувань. Погляньте, Україні треба було майже 30 років самоусвідомлення, щоб зрозуміти, хто ми такі і для чого живемо. А на початку 90-х про це не могло навіть бути мови.

— Чому б відбулася трагедія?

— На початку 90-х у Грузії та Азербайджані перемогли представники демократичних рухів. Де зараз ці лідери? Що у Грузії, що у Азербайджані пролилося багато крові і загинули люди. А все, тому що у обох країнах скрізь панував тотальний совок. Однак, якщо обставини не гарантують перемоги, то це зовсім не означає, що потрібно скласти руки і не брати участь у битві. Треба виконувати те, що сказано Всевишнім. Якщо ти воїн — йди воюй. Але розраховувати на перемогу на початку 90-х років було дивно. Такі думки можуть собі дозволити люди, які зовсім не розбираються в політиці.

— Зараз ми, на жаль, спостерігаємо ситуацію, коли люди, що виборювали українську незалежність відходять у кращий світ…

— Це закони біології і життя. Ніхто не затримується на цьому світі назавжди. Господь Бог і так обдарував Левка Григоровича своїми щедротами. Подарував йому 27 років життя у незалежній Україні і дав можливість брати участь в боротьбі за неї, а це — велике щастя і великий дарунок.

Ірина Сатарова