Валерій Ананьєв: «Сліди на дорозі» не про війну

Участь у війні з Росією і життя на передовій можуть зруйнувати звичну картину світу. А це, як правило, дорівнює появі психологічних проблем. Зброєю проти душевних мук, на думку ветерана АТО Валерія Ананьєва, здатні стати звичайнісінький самоаналіз на пару з творчістю. У Дніпрі, 12 вересня він презентував свою книжку «Сліди на дорозі». Послухати затриманого, а потім відпущеного поліцією блогера на третій поверх Центральної міської бібліотеки прийшли сто з гаком осіб. Серед них — громадські активісти, бійці і волонтери. Зустріч відбулася у форматі вільної розмови. Не зважаючи на травму ноги, молодий 25-річний автор відповідав на питання читачів стоячи. У минулому Валерій — боєць 25 окремої повітрянодесантної бригади. Зараз — блогер та мандрівники. Хлопець розповів, як йому вдавалося виходити з тяжкого психологічного стану, спричиненого подіями на фронті. Можливо його досвід та рекомендації стануть в пригоді і для інших бійців з Московією. Пропонуємо читачам i-ua.tv розмову Валерія Ананьєва з мешканцями Дніпра та області.

— Чому Ви вважаєте, що зустріч у Дніпрі особлива? — запитує волонтер Ніна Єлоєва.

— Бо я люблю це місто. Розумієте, у ВДВ існує поняття «десантне братство». Щось подібне є і в інших частинах армії. Але у мирний час ці поняття порожні. Зазвичай, такими речами задовольняють свою самооцінку люди, яким більше немає чим пишатися у житті. На фронті існують інші відносини. Я не бачив своїх побратимів кілька років. Ми з ними не зідзвонювалися, лише інколи списувалися. Але я можу вам із впевненістю сказати: я люблю цих людей. Люблю настільки щиро, як це можливо. Ми не спілкуємося регулярно. Зрештою, нам це і не потрібно. Але якщо вони звернуться до мене за допомогою, я їх підтримаю, чого б мені це не коштувало. У Дніпрі живуть мої побратими, тому воно для мене — особливе місто.

— Наскільки я зрозумів, «Сліди на дорозі» про АТО, — запитує інший читач.

— Ні. Звісно, якась частина подій відбувається на фронті, але ця книжка не про війну. Я взагалі вважаю, що війна недостойна жодного слова у жодній книзі. Війна — це люди, їх перетворення, їх зміни, їх емоції. Про це — і сюжет «Слідів на дорозі». Це три етапи однієї людини. Її життя, усе, що її оточує, впливає на неї і її формує.

— Я слідкував за Вашим шляхом по Дорозі святого Якова (головна її частина пролягає по Північній Іспанії — ред.). Про нього б також було цікаво почитати. Чи плануєте ви писати про ці мандри?

— Сюжет будь-якої книги можна вмістити в одне речення. Але історію треба наповнити роздумами і зробити живою. Тільки тоді читач зможе в неї повірити та асоціювати з нею себе. Через півроку я буду іти в наступну подорож і уже навіть обрав шлях. Він не зовсім спланований, бо я люблю імпровізацію. Загалом, я йтиму близько півроку через гори за полярне коло до Північного Льодовитого океану. Буду іти сам, щоб мати багато часу на роздуми. Подорожуючи, я зможу наповнити сюжет життям, щоб він не був порожнім. А коли повернусь — приступлю до написання наступної книги.

— Мене звати Олександр. Я прочитав Вашу книжку. У ній багато тяжких моментів для Вас. Не фізичних, а психологічних і моральних. Що допомагало Вам виходити з цих ситуацій?

— Роздуми. У кожному місті, або країні існують певні правила, за якими живе суспільство. Це не є поганим, бо такі стереотипи допомагають нам вижити. Була колись така геніальна людина як Антоніо Ґауді (іспанський архітектор — ред.). Він не мислив стереотипами, мав вплив і багатство, але одягався як бомж. Одного разу він йшов на будівельний майданчик у Барселоні, але замість місця призначення, потрапив під трамвай. Люди звернули увагу на його одяг та відвезли до лікарні для жебраків. Але коли лікарі дізналися, що до них доставили відомого архітектора, було вже запізно. Антоніо Гауді помер, бо йому через зовнішній вигляд вчасно не надали медичної допомоги. На мою думку, якби він не нехтував певними суспільними правилами, міг би прожити значно довше. Тому у суспільних стереотипах немає нічого поганого. Недобре, коли ти їх сприймаєш за абсолют і вважаєш їх правилами існування світу.

Але на фронті деякі з цих правил зникають, і тоді людина стає справжньою. Зрештою, в умовах війни неможливо бути інакшим. Там ти бачиш світ таким, як він є. Але якщо ти розумієш, що твоя картина світу — фікція, вона руйнується як картковий будиночок. Тоді ти перестаєш розуміти усе, що навколо тебе і себе самого. Власне, так і починаються психологічні проблеми.

— Що Вас витягло із психологічних проблем? Що Вам допомогло у них не потонути? — питає Олександр.

— Для мене 2014 рік пройшов за інерцією. У 2015 я почав усвідомлювати все, що відбувалося. А вже у 2016 році у мене почалися конкретні проблеми з головою. Вилізти із негараздів мені допоміг аналіз подій, але давався він дуже нелегко. Моя система цінностей була зруйнована. Я зрозумів, що світ існує за іншими правилами, і мені важко було з ними змиритися.

2015 рік почався із самогубств товаришів по службі. Того року у моїй роті вбилося значно більше людей, ніж загинуло у моєму батальйоні за весь 2014. Пам’ятаю, стою на блокпості і розмовляю по телефону. Правда, це була друга половина 2016 року. Чую у нашому таборі за 200 метрів — півкілометра від мене — «бух». Прибираю телефон від вуха, прислуховуюся — ніяких криків немає, ніхто не стріляє і розмовляю далі. Приходять хлопці мене міняти і розповідають: «Там Макс себе підірвав…» — «Як підірвав?» — «Біля „параші“ ліг на гранату, його розкинуло на всі сторони»… Десь буквально через дві години, хтось приїхав з бригади, щоб провести з нами бесіду. Нас вишикували на вулиці. Потім прибігає хлопець — один єдиний з усіх нас в касці і бронежилеті. У нього питають: «Чого ти в касці і броніку». Хтось говорить: «Так тут вибухають люди». У відповідь, всі розсміялися… І це при тому, що дві години тому хлопець розірвав себе на шматки. Такі самогубства перетворилися на елемент побуту. У мене просто їхав дах… Якось я підійшов до свого товариша Дениса Капунова і кажу: «Друже, забери у мене автомат, бо я себе вб’ю».

У середині 2016 року я потрапив у госпіталь, пролежав там через проблеми зі здоров’ям близько 3 — 4 місяці. Пам’ятаю свої думки того періоду. Я вважав себе хворим для суспільства. Але мені допоміг самоаналіз. З часом я зрозумів, що причина моїх проблем — зруйнована картина світу і новий важкий досвід. Спочатку я не міг його прийняти, але потім, з його урахуванням, будував нову систему цінностей. Так я зрозумів, що цей досвід — не хвороба. Я ним обдарований. Він виробляється, у прямому сенсі, дуже важко. Через піт, біль і кров. Коли ти цей досвід усвідомлюєш, впускаєш у своє життя, змиряєшся з ним і починаєш його використовувати — сприймаєш світ інакше. Ти розумієш правила і закони існування суспільства. Це відчуття просто неймовірне!

— Ким Ви бачили себе у майбутньому до початку війни? Як Ви планували розпоряджатися своїм життям після фронту і змінити світогляду? Як Ви все бачите на даний момент? — запитав Богдан.

— Перед початком війни, у 2013 році я був повністю розчарований у своєму житті і собі. Я сприймав суспільні стереотипи і правила як універсальні для всього всесвіту. У мене не було ніякої освіти, і я думав, що нічого не вмію. Планував звільнитися з армії, бо за три роки перебування у ній, встиг розчарувався. Розглядав для себе як цілком прийнятний варіант заробляння грошей — копання ям. Я кажу про це абсолютно серйозно. У мене дійсно була така «робота мрії».

Але коли у 2014 році почалася війна, моє сприйняття світу зазнало кардинальних змін. Одним з найголовніших висновків, які я зробив, стало усвідомлення, що простих людей не існує. Росіяни люблять казати: «Мы простые люди, и от нас ничего не зависит», а політики, або чиновники вживати фразу: «для простих людей». Хоча «проста людина» — це повна брехня та маячня. У кожного з нас в середині живе цілий всесвіт, нескінченний для вивчення. Втім, багато людей, на жаль, подавили свій внутрішній космос, але то вже інша розмова.

Свій потенціал я відчув у 2014 році. Хоча у мене так і не з’явилося ні досвіду, ні зв’язків, ні освіти, але я зрозумів, що зможу все. Треба лише забажати. Просто у світі не існує жодних обмежень. Якщо ти, звісно, не поставиш їх сам собі. Безмежною є навіть гравітація. Правда, у нашому інтерв’ю Данило Яневський хотів мене запевнити, що гравітація також обмежена. Але я не згоден. Сьогодні можна купити білет у Космос. Потрібно лише на нього заробити гроші. Тому, спочатку треба поставити ціль, а потім подумати, де знайти ресурси на її реалізацію.

Повертаючись до психологічних проблем військових, можу назвати одну з найголовніших їх причин. Це — образа на суспільство. Типу: «Я воюю, а ти шляєшся по барам». Думаю, всі десь чули, або читали подібні слова. Багато хто каже: «Мені все одно». Але це «все одно» сидить в середині і боляче гризе. Я також казав, що «мені все одно», що «кожен живе своїм життям». Однак насправді воно мені десь дуже глибоко не давало спокою. Тому, речі, які тебе жеруть зсередини народжують образи. Через них ти не витримуєш, не можеш знайти себе у суспільстві і накладаєш на себе руки.

Найголовніше те, що на війні я перестав собі брехати і став щирим із собою. Я зізнався собі у всіх гріхах і нечесних намірах. Це було важко, бо дуже легко іти на компроміс із совістю і знайти купу підстав у своє виправдання. Також я зрозумів, що ніхто у цьому світі нічого не робить заради когось. Навіть благочинність — це вчинок заради себе. Найчастіше мова йде про корисливі цілі: піар, гроші, або іншу меркантильну вигоду. Але навіть, якщо людина займається благочинністю від чистого серця, вона дбає, у першу чергу, про себе. Бо вона діє за власною системою цінностей. Зробивши добро, їй стане спокійніше на душі. Я усвідомив, що ніхто мені нічого не винен. На війну я прийшов, зробивши вибір самостійно. Коли я це зрозумів, жити стало значно легше і спокійніше.

— Ви говорили, що у Вас змінилися цінності. Але поясніть докладніше, якими вони були до війни і якими стали? — запитала громадська діячка Людмила Кострюкова.

— Я прийшов на війну кадровим військовим. Це не було за покликом серця. Повірте, 99% бійців, які говорять, що йшли на передову через високі цілі — лукавлять. Більшість чоловіків бажають реалізувати свій потенціал, показати себе суспільству, внести зміни у життя, з рештою, вони шукають пригод. Багато з мобілізованих не хотіли іти в армію взагалі. Правда, потім були випадки, коли люди діяли за принципом: «Якщо я вже тут, то пограюсь у патріота». Я мало відрізнявся від них, бо сприймав війну за пригоду. Я відчував, що не просто беру участь в історичних подіях, а формую їх хід. До того ж, часи бойових дій, коли воюють армії 40 тисяч на 40 тисяч вже давно пішли у небуття. Зараз будь-який солдат може кардинально змінити події. Тому, мною керувала цікавість за відсутності страху.

Я потрапив на війну у 19 років. Ну яких глибоких думок можна було очікувати від хлопців мого віку? Але до початку бойових дій на Донбасі я відслужив два з половиною роки, а до кінця контракту лишалося шість місяців. Однак за цей час я багато переосмислив. Зрозумівши причину цієї війни, мною опанувало почуття сорому. Вона трапилася через безвідповідальність нашого суспільства. Я був його членом і «простою людиною», вважаючи систему світу закостенілою. Я вірив, що неможливо змінити ні глобальні правила, ні геополітику. Я собі просто існував, граючи за загальними правилами.

Наприклад, у армії, щоб піти у відпустку, або на лікарняний потрібно дати хабар. Корупція — це також причина війни, як і подібні до неї речі. На жаль, я теж зробив свій внесок у війну, а потім ніс відповідальність за свою безвідповідальність. Всі, хто підписав контракт в один період зі мною, по його закінченню, пішли з армії геть. Залишилися тільки я і Дмитро. Він, до речі, — дуже хороший хлопець і отримав орден «За мужність». Що ж стосується мене, я продовжив службу вже не заради пригод. Я залишився, бо зрозумів, що я мушу там бути. Я залишився тому, що мені було соромно. І цей сором мене мотивував. Я хотів стати іншою людиною. Не іншою в очах інших. Я бажав справжніх змін. Протягом того часу, я сформував для себе напрямок руху і побачив кордони, за які в жодному разі не можна виходити. Я визначив для себе принципи і за ними зараз живу.

— У нашому місті багато сепарів. Що б Ви сказали, виходячи зі свого досвіду спілкування з ними? — запитала Людмила Кострюкова.

— Улітку 2016 року мене тричі виганяли з АТО. Не хотіли, щоб я писав і знімав те, що там відбувається. Є така достойна мешканка Дніпропетровщини Таня Ричкова. Вона телефонувала моєму комбатові і казала: «Закрий Валєрі рота». У результаті таких дзвінків, мене 3 рази виганяли з передової. Але у мене був хороший командир роти. Він тихенько, обхідними шляхами повертав мене за ручку на фронт. Так ось, коли мене вчергове вивели з АТО, з’явився наказ про мою відправку в Миколаїв. Це потрібно було, щоб я вже більше не повернувся на війну. У Миколаєві я мав навчатися на авіанадвідника. Це на сьогодні дуже потрібна посада в АТО (іронізує).

Але я продовжувати військову кар’єру не збирався і порадив не викидати кошти на вітер. Бо щоб я відповідав вимогам посади авіанавідника, необхідно було витратити гроші. Принаймні, на паливо для літаків. Хай краще вкладуть їх у людину, яка залишиться в армії. Але, звісна річ, мене ніхто не почув. Це ж армія, там ніхто нікого не чує.

Тепер відповім на Ваше питання про сепарів. Пам’ятаю, у Миколаєві купив собі булочку, сів на вулиці, з’їв її і збирався вже йти. Підходить до мене бабця років 60 — 70 і питає: «Ви воєнний?», — я стояв у військовій формі, кажу: «Так», — «И вы воевали?», — «Так», — «Что б ты сдох». Я був радий, що доїв ту булочку, бо, напевно, подавився б.

Чесно кажучи, я не чув нічого подібного, навіть коли спілкувався з цивільними у АТО. Звісно, абсурдних ситуацій там вистачало також. Коли ми взяли Жданівку, мій екіпаж залишили на виїзді з міста на колишньому сепарському блокпосту. Бригада мала вийти цією дорогою, а ми потім послідувати за нею. Але бригада виходила довго. Напевно, з години півтори. Біля дороги стояв будинок. На його подвір’ї ми побачили великий кратер. Подумали: «Мабуть, там ніхто не живе» і вирішили набрати води з колодязю. За водою пішли удвох: я і хлопець-офіцер. До нас на зустріч вибігає жінка і починає дуже сумбурно розмовляти: «Там наши мальчики стоят, они за нас. В Киеве биндеровцы сидять. Вы хотите нас убить за то, что мы говорим по-русски». Я на той момент спілкувався російською і їй відповів: «А я с вами на каком языке разговариваю?». У неї був десь чотири секунди ступор, а потім вона видає: «Так они сначала перебьют нас, а потом и вами займуться». Тому, з побутовим ватанізмом треба боротися.

Всі, напевно, чули, що 20% людей роблять 80% роботи. Це емпіричне правило вивів соціолог Вільфредо Парето. Так ось, 80% - маса інфантильних людей. Вона слабка за свою природою. Ці люди можуть кричати що завгодно. Однак їх слова не мають ніякої сили, бо не маси творять історію. Ця привілегія належить 20% активної частини населення. Саме вони змінюють країну і впливають на хід подій. Тому, поки існують ці 20%, ватники можуть говорити в себе вдома все, що завгодно. Хоч на портрети Путіна молитися, мені байдуже. Головне, щоб залишалася ось ця активна частина населення. До речі, наразі вона дуже сильна. З 2014 року в Україні тільки почало з’являтися суспільство. Наші люди, нарешті, зрозуміли, що таке бути громадянином. А це — несення відповідальності за країну. Тому, я переконаний, що в Україні все буде гаразд.

— Особливо сміливі називають Вас українським Ремарком. Чи є у вас улюблена книга, або фільм про війну? — запитує Олексій.

— Ні, як я уже сказав на початку зустрічі, мені абсолютно не цікава війна. Я не читав нічого, що з нею пов’язане. Але звісно, існують художні твори, які мене чіпляють. Найбільше на мене вплинули «Пікнік на узбіччі» Стругацьких і «Солярис» Лема. Я був вражений подачею деяких речей і намагався наповнити свою книгу подібними прийомами. Зрозумівши, за якими механізмами вони працюють, я їх використав для написання сцен у «Слідах на дорозі».

У моїй книзі описані події, що мали місце в реальному житті. Наприклад, корупційні схеми, за участі високої ланки наших генералів. Свідками нечесних вчинків останніх, був я та ще багато людей. Втім, у книзі немає жодного імені, але зрозуміти хто є хто, дуже неважко. Чесно кажучи, у мене були побоювання, що ці люди можуть мені нашкодити. Але натомість, книга вже майже місяць у продажу. Її прочитали понад 5 тисяч осіб, а я так і не отримав жодного негативного відгуку. Листи від читачів дуже щирі. Люди описують свої емоції і навіть розповідають, як вони плакали під час читання. Напевно, якби я не був таким холодним шматком себе, розплакався б також.

У своїх листах читачі писали про речі, які я хотів вкласти в книгу. Я мав намір створити не прямолінійний і зрозумілий сюжет, а багатоповерховий твір. У ньому, окрім головної лінії, мали відчуватися другий і третій плани, вони повинні були читатися між рядків. І коли люди пишуть у своїх листах, що їх побачили — це для мене найбільший комплімент.

— Валерію, скажіть як народилася ідея написання книги? Коли Ви усвідомили, що не написати її просто не можете? Як були написані перші рядки? — запитує Юрій.

— Бекграунд написання «Слідів на дорозі» йде ще з 2014 року. Одного разу, наш батальйон за день втратив дуже багато людей. Після цього обстановка була дуже депресивною. Довелося терміново змінити позицію, бо з’явилася інформація, що на нас йдуть ворожі танки. Проти них ми могли оборонятися ПТКР (протитанкова керована ракета — ред.) і чимось ілюзорним, чого навіть не бачили. Ми розуміли, що якщо прийдуть танки — буде недуже весело і почали готуватися. Зокрема, перетягнули всіх загиблих і поранених хлопців. Пам’ятаю, я подзвонив додому, але слухавку взяла мама. Вона, до речі, думала, що я знаходжуся на ППД (пункт постійної дислокації — ред.). Я попросив покликати вітчима, щоб донести йому певну інформацію. Сказав йому наступне: «Якщо раптом зі мною щось трапиться, у жодному разі я не хочу, щоб мене ховали. Краще спаліть». Він відповів «ОК». Потім знову взяла слухавку мама… Я досі пам’ятаю свій стан. Тремтіло підборіддя, думав ось-ось заплачу. Через силу намагався говорити нормальним голосом, а не тремтячим і швидко закінчив розмову.

У вечорі пішов дощ. Я поставив свою машину біля терикону і заночував у ній. На мені — скривавлений одяг, а навкруги — сморід від крові і смаженого м’яса. Коли згадую ті події, мені цей запах стоїть перед носом. Морально-психологічний стан був дуже важким, і хотілося з кимось поділитися переживаннями. Між собою ми це не обговорювали, а додому подзвонити теж не можна. Ти ж не скажеш: «Мама, тут таке то сталося…». Не знаю, як мені прийшла ця ідея в голову, але я дістав блокнотик та олівець і почав писати. Я занотував у віршованій формі, все що з нами відбулося. На наступний день був другий вірш, невдовзі — третій. І знаєте, певною мірою, вони мені дійсно допомагали.

У лютому 2015 року я познайомився з дівчиною — моєю колишньою. Вона дуже добре вміла надихати. Я не зустрічав у своєму житті ще жодної дівчини, яка б мала на мене подібний вплив. Їй дуже подобалися мої пости на ФБ, а також вірші. Хоча, останні я вважав жахливими. Згодом я купив красивий блокнот для творчості. Записував туди вірші, ілюструючи кожен з них окремою невеличкою анотацію. У них я розповідав як дійшов до написання і згадував події, які цьому сприяли. Тобто, створював такий собі невеличкий бекграунд. Анотацій назбиралося багато і потім вони переросли у розповіді подій на фронті. Однак книжкою їх назвати ні в якому разі не можна, вони радше нагадували таку собі хроніку.

У 2016 році мій стан погіршився, я знаходився у дуже глибокій депресії і був за крок до самогубства. Тоді я згадав як на фронті, як мені стало краще від віршів, і написав пролог до книги. Скажу чесно, я навіть не знав половину з того, що мав на увазі. Просто почав писати «Сліди на дорозі» з надією, що стане легше. Написав пролог, початок книги і одразу кінець. Бо історія вже була сформована у мене в голові. Я набрав приблизно 10 сторінок у «Word», але мені здалося, що роздуми, якими я намагався їх наповнити — незрілі. Тоді мені було 22 роки. Я вважав себе не здатним на створення чогось глибокого і достойного і залишив книжку десь плюс-мінус на рік.

Що ж стосується перебування в армії, мене звільнили за станом здоров’я через 3 — 4 місяці їзди по шпиталям. Але я вже був знайомий із двома людьми, які стали для мене справжніми друзями. Наразі вони — найбільший здобуток мого життя. За усі свої 25 років я маю тільки дві людини, яким можу настільки довіритися. Вони обидва старші за мене, один з них — у два рази. І він, до речі, написав вже кілька книжок. Коли у нас з ним зайшла розмова про «Сліди на дорозі», він попросив дати почитати написане. Чесно кажучи, я забув, бо не приділив особливої уваги проханню друга. Скинув файл тільки коли він мені нагадав. Ознайомившись з текстом, він сказав: «Це було найкраще, що я читав у своєму житті». Мій друг не лукавив, бо прочитав тисячі книжок. Він є надзвичайно прямолінійною людиною і ніколи не займався казуїстикою. Якби йому не сподобалося, він так би б і сказав.

Друг надихнув мене продовжити роботу, і вже в лютому 2017 року рукопис був готовий. Я почав шукати видавця, але згодом зрозумів, що цією справою треба займатися самостійно. На жаль, в нашій країні видавництва ні на що не здатні, окрім як похоронити історію. Моя ж історія мала жити! Тому я без належної освіти вирішив стати підприємцем. Ми разом з товаришем відредагували текст та організували продаж книги. Я знав, що зніматиму трейлер і створю сайт. Тобто ми зробили вдвох всю роботу, яку видавці пропонують авторам за кабальні умови і отримали досить не поганські результати. За перших три тижні був куплений весь 5-тисячний тираж. Тому вирішили надрукувати ще 5 тисяч. Таким чином, ми з другом створили процес реклами і реалізації книги з нуля. Думаю, наш досвід дасть зрозуміти іншим авторам, що можна працювати без видавців.

— Цікаво, як до Вас приходять образи? Я також сама пишу, сідаю за комп’ютер, і вони починають литися з мене словами. У Вас образи виникають в голові? — запитала волонтерка Людмила Шамрай.

— Це хороше питання. Хто прочитав книгу, той помітив, що музика зіграла дуже велику роль у формуванні мене. Усю книгу я писав під музику. За допомогою її і роздумів я вводив себе у жахливо депресивний стан. Я ставав ніби оголеним нервом і відчував все настільки яскраво, що з мене просто лилися і образи, і ця історія.

Але у стані жахливої депресії довго знаходитися важко. З часом находять суїцидальні думки, і ти не витримуєш. Коли написав другу частину і приступав до третьої, я настільки занурився і вирішив натиснути фінальний акорд. Ввести себе в такий стан, що тут стакан з водою — а там лезо. Я розумів, що у такому стані або хвиля закінчиться раніше, або я. Але історія з мене просто лилася. Я писав моментами настільки швидко, що мені ніби самому було цікаво, а як розвиватимуться події далі. Це було неймовірне відчуття.

— Я задам питання про майбутнє. Твоя подорож до Норвегії: з чого ти починатимеш і де закінчиш? Що ти хочеш там побачити і відчути? — запитує Станіслав, розпочавши з Валерієм діалог.

— Я, наразі, планую почати свій маршрут з Осло, потім Тролтунга — чітко на захід, а потім до найпівнічнішої точки, де Північно-Льодовитий океан і білі ведмеді.

— Скільки плануєш пройти?

— Близько 3,5 тисяч кілометрів. Ідеш по тундрі 5 днів і немає жодної людини. Уявляєш, який кайф?

— Що ти візьмеш з собою?

— Себе.

— Речі якісь береш?

— Щось візьму.

— Ти зараз не думаєш, що буде, коли раптом не знайдеться води?

— Вона є у всіх станах. Лід — також вода.

— А якщо не буде їжі?

— Послухай, а скільки людина може прожити без неї? — відповідає питанням на питання Валерій.

— Як Сенцов, — хтось говорить з залу.

— Я безмежно поважаю цю людину і те що він робить, — говорить Валерій. — Його категорична відмова не виходити з тюрми до тих пір, поки не будуть звільнені інші заручники — викликає захоплення. Олег Сенцов користується просто безмежною моєю повагою. Ми зняли відео на його підтримку, і я навіть поставив аватарку на «Facebook» зі словами «Save Oleg Sentsov». Сподіваюсь, такі заходи бодай якось допоможуть політв’язню Кремля, але я не вірю у його звільнення. На жаль, вірогідність того, що Олега відпустять, дуже мала.

Ірина Сатарова