Олександр Хара: Росія має себе визнати учасником конфлікту на Донбасі

Постійний представник України в Організації Об’єднаних Націй Володимир Єльченко пропонує перенести переговорний майданчик з мирного врегулювання ситуації на Донбасі з Мінську в «іншу столицю». Така позиція дипломата пов’язана з хронічним голосуванням білоруської делегації в ООН проти будь-яких пропозицій України. Мінськ, попри постійні заяви про нейтралітет, демонструє повну лояльність до Кремля. До речі, окрім Білорусі проти України голосують ще 13 держав. Серед них Казахстан, Північна Корея, Нікарагуа, Венесуела, Куба, Вірменія, Сирія і, звісно, Росія. Про те, чи варто переїздити з Мінську перемовинам з приводу ситуації на Донбасі, i-ua.tv запитав експерта Майдану Закордонних Справ Олександра Хару.

— На Вашу думку, наскільки доречною є пропозиція змінити місце проведення перемовин по Донбасу?

— Наш постійний представник в ООН Володимир Єльченко має абсолютно слушну думку. Дійсно, Білорусь не поводить себе як незаангажований та нейтральний посередник. Я хочу нагадати, що 27 березня 2014 року вона була однією з 11 країн, які голосували під час Генеральної Асамблеї ООН проти територіальної цілісності України. Тобто, історія прокремлівського ухилу Мінська, по відношенню до нашої держави, стартувала з початку російської агресії.

Попри це, Лукашенко вважає себе незаангажованим політиком і обіцяє обом сторонам допомогти вирішити конфлікт. Однак я б радив дивитися не лише на слова, але на дії та документи. Вони свідчать про зовсім протилежні речі. Зокрема, про те, що Білорусь є військово-політичним союзником Російської Федерації. Обидві країни мають спільні колегії міністерств оборони і закордонних справ. Вони бачать однакову загрозу своїй безпеці. Пам’ятаєте, як в Україні всі зраділи, що Лукашенко відмовив Путіну у розміщенні російських літаків у Білорусі? Але мало, хто пригадує що натомість Лукашенко пропонував на своїй території розмістити російські ракети. Як бачите, Білорусь, з точки зору безпеки, не є нейтральною країною.

До того, ж в стратегічному сенсі інтереси України та Білорусі є суперечливими. Для Києва основні пріоритети ЄС і НАТО. А для Мінська НАТО — загроза, а з Європейським Союзом відбувається недуже активна співпраця. Обранням Мінську майданчиком для перемовин ми допомогли Лукашенку — «останньому диктатору Європи» вийти з міжнародної ізоляції, що дало режиму ресурс для життя і продовження політики придушення свобод білорусів. В чому ж тоді «за свободу вашу і нашу»?

— Що має робити Україна у випадку перенесення перемовин в іншу столицю?

— Варто зосередитися на дещо інших речах. Для нас не стільки важливе місце перемовин, скільки їх зміст. Але, щоб вони, нарешті стали успішними, ми маємо примусити Росію визнати себе відповідальною за агресію, тобто стороною конфлікту. Втім, Україна поки нічого не зробила, щоб таку вимогу винесли на порядок денний міжнародних інституцій. Звісно, представники США говорять, що Росія воює проти нас і що вона окупувала Донецьк, Луганськ і Крим. Однак це не зафіксовано з точки зору права і політичних документів міжнародного рівня. Такі речі необхідно прийняти на Генасамблеї ООН, бо там голосують всі країни, а Росія не має права вето, на відміну від Ради Безпеки. Ось, на приклад на нинішній сесії ГА ООН лише 13 країн голосували проти внесення до порядку денного питання щодо окупованих Росією територій України. Це дуже важливо. Росія обов’язково має бути визнаною стороною конфлікту. З нею потрібно розмовляти по-перше, про припинення вогню, а потім про умови повернення під контроль України Донецька, Луганська і Криму. До речі, у Мінську не говорять ані про звільнення Криму, ані про нахабні дії Росії у Азовському і Чорному морях, де вона підступно блокує нашу цивільну торгівлю.

— На Вашу думку, які країни можуть стати майданчиком для перемовин?

— Є багато Європейських країн, які поважають і Україна, і Росія. Скажімо, таким майданчиком можуть стати Німеччина, чи Швейцарія. Наприклад, Грузія розірвала дипломатичні відносини з Російською Федерацією, а її інтереси представляють дипломати з Швейцарії. Це поважна країна. Вона протягом кількох сторіч демонструє повну незаангажованість і спроможність бути арбітром в європейських справах.

Що ж стосується Білорусі, то вона не приєдналася до жодних санкцій проти РФ і людей, нам відомі поодинокі випадки переслідувань білоруських найманців, що воювали на боці російських окупаційних військ. При цьому, силові структури РБ переслідують тих, хто воював на нашому боці проти загарбників. А ось переведення перемовин до однієї з європейських країн унеможливить участь маріонеток у подібних заходах. Може буде сказано не дуже дипломатично, але Росія нам підсовувала свиню у вигляді плотницьких та захарченків. Кремль робив вигляд, аби вони щось вирішують і представляють інтереси населення окупованих територій, яке опинилося у них в заручниках.

Власне, ми маємо тиснути на Росію, аби вона визнала себе частиною конфлікту. І тоді жодні маріонетки не будуть брати участі у перемовинах. Звісно, останні нічого не вирішують ні з точки зору звільнення заручників, ні з точки зору припинення бойових дій. Бо 1-й та 2-й корпуси «ЛНР» та «ДРН» є нічим іншим, ніж незаконними збройними формуваннями, які воюють в інтересах збройних сил Російської Федерації. Їх штаб, до речі, знаходиться не в Донецькій, а в Ростовській області. Тому, повертаючись до питання місця проведення переговорів, ще раз наголошую: воно полягає навіть не у місті чи форматі, а в їх сутності. Нею має стати припинення вогню та повернення територій Донеччини, Луганщини і Криму, а також обговорення дій Росії в Азовському і Чорному морях. Тобто питання переговорів, щодо залагодження конфлікту на Сході, значно ширше ніж банальна зміна майданчику.

Ірина Сатарова