Святослав Стеценко: історія України має бути написана заново

Відновлення історичної справедливості. Саме так можна назвати рішення Синоду Вселенського патріархату про надання Томосу про Автокефалію Українській православній церкві. Усупереч істерики Гундяєва, фактичний продаж патріархом Діонісієм української митрополії Росії у далекому 1686 році визнаний недійсним. Однак окрім Московської церкви, Україні нав’язувалося імперське бачення власної історії. Проголошення незалежності у 1991 році не надто виправило ситуацію: нам і досі розповідають про «колиску трьох народів» та інші російські концепти. Однак тепер Україна має шанс на зміни. Наша церква отримає свій Томос, дії Москви у далекому ХVІІ сторіччі визнані ошуканством, то можливо настав час і для розвінчання іншої брехні? i-ua.tv публікує цикл інтерв’ю, об’єднаний темою «Україні — українську історію». Першим з ким ми поспілкувалися, став полковник запасу Святослав Стеценко.

— На Вашу думку, чи написана історія України в Україні?

— Історія України писалася у різні часи. Та, яка відома більшості із нас, створена переважно у Радянському Союзі та Російській імперії. Вона, насамперед, виходила із парадигми «рускаво міра». Тому, історія України має бути написана заново. Вона повинна вестися не з передуючому прийняттю християнства періоду, а з часів прадавності. Бо всі народи, що жили на теренах України, які ми знаємо під різними іменами, були, в тому, чи іншому ступені, нашими пращурами. Хтось з них більше, а хтось менше.

— Ви маєте на увазі скіфів і сарматів?

— Не тільки. Також дуже важливо звернути увагу на гунський період. За радянських часів нам намагалися нав’язувати, що це були якісь інородці. Але найімовірніше за все, гуни є нашим національним дохристиянським субстратом. Звісно, що не обійшлося без домішок кочівників. Тому, тему гунського періоду треба ще вивчати і вивчати. Я б сказав, нам не варто йти за нав’язаною програмою Російської імперії і починати свою історію лише з часів християнства. Попереду у нас найрізноманітніші дослідження: і археологічні, і генетичні, і культурні і мовні.

— А що стосується часів козацтва і періоду національно-визвольних змагань?

— У нас і тут залишилася пострадянська версія, тому ці історичні періоди також потребують додаткового вивчення. Акцентується увага на боротьбі козацтва проти Польщі. Але нам треба його ще досліджувати як військовий, культурний і етнічний феномен. Ми ж знаємо, що козаками були не лише етнічні українці.

— Так, адже у козацтві приймали участь, в тому числі поляки, турки й інші народи.

— Безумовно. Це величезний пласт не лише військової, але й загальної культури. Він дає розуміння багатьох політичних процесів, які відбувалися на тогочасних українських землях. Тому історія — це не лише набір фактів. Їх треба вміти правильно інтерпретувати.

— У нас інтерпретація історичних фактів також родом з Росії?

— На мою думку, нам потрібна концептуальна інтерпретація. Зокрема, слід дати відповідь на питання: Що ми вважаємо нинішньою українською нацією? Де її коріння? Українська нація — це новоутворення, чи її історію можна прослідкувати з прадавніх часів? Наприклад, чому ми розглядаємо історію Італії, чи Китаю з дохристиянського періоду, але починаємо розглядати нашу з літопису православного монаха Нестора?

Діючи таким чином, ми ігноруємо величезний пласт культури. Колись скіфи були набагато потужнішими, ніж та сама Греція, історію якої ми весь час ретельно та старанно вивчаємо. На жаль, скіфи не залишили пам’ятників власної писемності. Однак збереглася їх величезна матеріальна культура, а також згадки про них у джерелах інших країн. Скіфія була могутньою державою: і в економічному, і в культурному сенсі. Це ж саме стосується гунів та остготів. Вони не були лише завойовниками, що прийшли, пограбували та пішли. Вони мали велетенську культуру та взаємодію з протослов’янськими народами та скіфами. У випадку з гунам та остготами варто вести мову не лише про війну, але і про взаємне культурне збагачення. Тому, на мою думку, правдива історія українського народу, здатна зламати парадигму «рускаво міра» і її участі в житті України.

— Ат що Ви можете сказати про назву Київська Русь? У період Середньовіччя існувала держава Русь без приставки «Київська».

— Київська Русь — також парадигма нав’язана нам Московією. Це поняття введене для демонстрації, що нібито були й інші Русі окрім Київської. І потім вони на себе перебрали центр впливу. Тому, варто зазначити: Київської Русі не було, існувала просто Русь. Так називалася земля, на якій жили у свій спосіб наші предки, маючи власне урядування. Нащадками тієї Русі є народи, що живуть на цих територіях зараз. Це ми та литвини-білоруси. Але аж ніяк не Московія.

— І все ж таки, як правильно: Московія, чи Росія?

— Для мене Московія. Коли мене питають: «Чому ти кажеш Московія? Вони ж себе називають Росією». Але ж ми Німеччину не називаємо Дойчланд. В Україні існує питоме слово, яке точно характеризує ту країну. У нас це Московія, а вони нехай себе називають як завгодно.

— Росія — це назва відносно нова. Її запровадив Петро І у ХVІІІ сторіччі.

— Та нехай вони себе хоч Третім Римом називають, їхня суть від цього не зміниться.

— Отримання Томосу може вплинути на переосмислення історії?

— Тут, мабуть, правильніше говорити не про отримання Томосу, а про відокремлення української церкви від московської. Ми вийшли з її інформаційного поля та її панування на наших землях. Адже не для кого не секрет, що московська церква за своєю сутністю є антиукраїнською. Вона навіть ніколи не приховувала того факту. Крім того, вона завжди була, є і залишається інструментом московської держави і підпорядковується її інтересам. Тому, безумовно незалежність української православної церкви є великим позитивом. Але, з іншого боку це не панацея, бо варто розуміти, що не всі українці є православними.

Що ж стосується діяльності московської церкви, то у мене є деякі питання до держави. Чому так звані правоохоронні органи та спецслужби не вжили заходів у межах правового поля, щоб зупинити її антиукраїнські дії в Україні? Адже не для кого не секрет, що на територіях лавр та монастирів Московського патріархату поширювалася російська пропаганда і базувалися бойовики. За це Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність.

— Коли Ви говорите, що в не всі громадяни України є православними, маєте рацію. На теренах нашої держави живуть і мусульмани, і буддисти, і атеїсти, не кажучи вже про католиків і греко-католиків. Чи не є отримання Томосу тим, що об’єднало українців? Адже багато користувачів Facebook роблять своєрідний комінгаут, пишучи статуси на кшталт: «Я атеїст Київського Патріархату»?

— Думаю, ні. Це питання віри, і воно для людей є особистим. З іншого боку, Томос є лише документом. А ось формування Єдиної Помісної Церкви — величезна організаційна робота, через яку нам ще доведеться пройти.

Крім того, сам по собі Томос ніяк не покращує життя українців. Звісно, він зменшує нашу залежність від московської пропаганди. Але говорити, що православні, які раніше молилися у московських храмах, тепер ходитимуть в українські, стануть іншими людьми, чи будуть менше брехати, пити горілки і більше дотримуватися заповідей Божих, я б не став.

Ірина Сатарова