Микола Голомша: українці дозріли до своєї справжньої історії

У якій країні писалася історія України? Чи переймається влада відновленням правди про минуле нашого народу? Продовжуючи цикл інтерв’ю «Україні — українську історію» i-ua.tv поспілкувався з лідером партії «Патріот» Миколою Голомшею.

— Як Ви вважаєте, чи писалася українська історія в Україні?

— На превеликий жаль, вся наша історія була віддана на відкуп Москві. Кремль завжди брав активну участь у виборах в Україні та дбав про наявність своїх представників у наших урядах. Чого лише вартий приклад Дмитра Табачника? За його «правління» в міністерстві освіти і науки підручники для наших школярів та студентів писалися в Московії. Історія мала йти у потрібному для Кремля руслі і подавалася таким чином, щоб ми її фактично не знали. Звісна річ, вона писалася під контролем Московії. Так, ми маємо свої підручники. Але літописи, та увесь історично-хронікальний матеріал пропускався крізь сито російських «фахівців».

— За часів Російської імперії та СРСР українська історія піддавалася фальсифікаціям. Не вже все так і залишилося після проголошення незалежності?

— За часів незалежної України мало що змінилося. На мою думку, у нас немає академічної історії. Але зараз настав саме той час, щоб, врешті-решт, її написати. Звісно, історики можуть зі мною подискутувати, однак більшість з них зрощені на міфах, притаманних для пострадянського суспільства. Безперечно, зараз є багато науковців патріотичного духу, але книги, які б відображали реальний ракурс нашої історії, в Україні не видаються. На жаль, держава на це виділяє дуже мало коштів.

На превелику ганьбу, фінанси не виділяються навіть на «Кобзар». Саме тому, громадська організація «Українська альтернатива» звернулася за допомогою до меценатів і отримала лише 500 примірників цієї праці Шевченка. Ми її передаємо як реліквію нашим бійцям на передову та у різні освітянські та культурологічні заклади. На жаль, держава цим питанням опікується неохоче.

Крім того, бракує кіно на історичну тематику. «Просвіта», партія «Патріот», «Українська альтернатива» та «Кінологос» звернулися до Держкіно України, щоб підтримати ідею створення багатосерійного документального трейлеру «Героїчне минуле України, від Святослава до Небесної Сотні». Але громадські організації від Держкіно отримали відмову. Вони радше робили кінострічку «Моя бабця Фанні Каплан». Думаю, це — ганьба для України. Її уряд не дбає ні про науку, ні про культуру, ні про видання та забезпечення народу документальними фільмами книгами. Він не має цілісної програми, яка б формувала свідомого українця. Кожен громадянин України має знати хто він є, а державна політика стимулювати його вивчати історію.

— Однак документальні фільми на історичну тематику час від часу з’являються на екранах телевізорів та моніторах комп’ютерів…

— Я бачив окремі фільми на 5-му каналі. В цілому, українські телеканали заповнені контентом безсмислового світського характеру. На початку агресії Росії, Голова правління Національної суспільної телерадіокомпанії України Зураб Аласанія, ще за першого свого приходу заявив, що не дозволить мілітаризувати Перший національний. За такі слова його вже давно треба було притягнути до кримінальної відповідальності. Перший Національний мав би підтримувати бойовий дух наших воїнів, а Зураб Аласанія — хоч раз одягти каску і бронежилет та поїхати на передову. Натомість ми чуємо заяви про заборону мілітаризації телебачення. Таких несформованих і низько ерудованих людей як Зураб Аласанія допускати на високі посади не можна.

Що ж стосується історії, вона є тією основоположною базою, яка дає можливість зрозуміти людині, хто вона. Думаю, якби українці знали, від якого геройського народу, славетних князів і великих постатей вони походять, вони б ніколи собі не дозволив бути плюгавими, постійно оглядатися та миритися з брехнею. Ми б жили правильним природним життям, як і покоління наших предків, що боролися за незалежну Україну. Але отримавши її, ми живемо як сироти на своїй землі. Ми не маємо патріотичної влади. Ви тільки зверніть увагу на тези, що сьогодні так активно пропонуються: «Какая разніца, на каком язикє ти говоріш», або «Та какая разніца, какая історія». Хай люди з таким світоглядом їдуть за кордон. Тоді, їм точно не знадобиться історія України. Яничарство, зневага і насмішки над власною історією — це те негідництво, яке роз’єднує націю.

Зараз політична партія «Патріот» та «Українська альтернатива» працюють з істориками та іншими науковцями з восьми країн світу. У нас є домовленість про те, що вони готові надати нам завірені копії книг, які свідчать про наше древнє коріння. Тоді, Україна матиме можливість спиратися на своє славне минуле. Сьогодні, ж на жаль, Московія вкрала наші першоджерела.

— Які саме книги Ви маєте на увазі?

— Книги з фондів європейських країн, які містять данні про Україну, її історичних постатей, її територію, культуру і побут. Все це — свідчить про нашу давню славетну історію. Для більшої результативності роботи ми звернулися до міністерства культури та Національної академії наук України. Хочемо з ними співпрацювати, щоб написати свою академічну історію. Вона буде містити посилання на книги, копії яких нам нададуть європейці. Саме так ми зможемо довести, що українська історія радянського ґатунку — висмоктана з пальцю та перекручена.

— Але чи дозріла Україна до своєї справжньої історії?

— Так, ми до цього вже дозріли. Тому подібні зміни необхідно лише проштовхувати. Зараз є дуже багато джерел, з яких можна черпати витоки української історії: новітньої і стародавньої. Зокрема, є достатньо артефактів, які засвідчать, що арії жили на території України. На цю тему вже написано багато достойних праць. Але, на мій погляд, вони безсистемно існують у просторі. Ми ж потребуємо кодифікації, класифікації і узагальнення. Наші святині мають бути наповнені тим змістом, який формуватиме наявність історичної правди.

Тому питання повернення правдивої історії і нашої минувшини є актуальним. Вона (історія — ред.) зберігається не лише в книгах, але й в головах науковців. Останні, за умови виділення державою коштів, могли б вправно писати праці і надавати їх у бібліотеки та освітні заклади. Це потрібно для того, щоб наші діти (учні і студенти), могли навчатися на героїчному минулому свого народу.