Голодомор та репресії. Спогади шкільної вчительки

Моя прабабця Марія Бойко, народилася в 1907 році. Їй довелося пережити І та ІІ світові війни, Голодомор 1932 — 1933 років, стати свідком політичних репресій і післявоєнного голоду 1946 — 1947 років. Своє життя вона присвятила викладанню української мови та літератури в сільській школі маленького містечка Зеленого Гаю, що на Дніпропетровщині. Її чоловік Олександр (згодом без вісті зниклий солдат ІІ світової) навчав дітей фізиці і математиці.

Її розповіді про Голодомор 1932 — 1933 років наскрізь вкоренилися в моїй пам’яті. Можливо, спогади прабабці Марусі мало чим відрізнятимуться від слів інших очевидців геноциду.

Вона на все життя запам’ятала, як біля школи лежали опухлі тіла її односельців. Зелений Гай вимирав. Тих, хто намагався врятуватися і втіки в місто, розстрілювали енкаведисти. Як і в інших українських селах, мешканці Зеленого Гаю харчувалися лободою, перекотиполем, сіном, полевою (відходами від очищеного зерна). У гіршому випадку, їм доводилося їсти мертвих ворон, кішок і собак.

Одна така ворона врятувала життя дворічній Майї — єдиній доні прабабці. Дитина почала вже опухати, адже їсти було нічого. Худоби у родини не залишилося. Єдину корову Розу більшовики відібрали незадовго до штучного голоду. Тому, доводилося рятуватися тим, що було. Багато селян через вживання такої, м’яко кажучи, неякісної їжі гинули від отруєнь.

Михайла — чоловіка старшої сестри прабабці відправили на два роки на виправні роботи. Рити канал Москва-Волга. Просто він не виконав замовлення від держави і здав на 1 пуд зерна менше, ніж треба. Мало хто з тих трудівників повернувся додому. Більшість загубила важка праця і кишкові інфекції.

У післявоєнний голод 1946 — 1947 вижити стало трохи простіше. У школу, де викладала прабабуся Маруся, приносили шматочки хліба, розміром з пів-долоні. Учні отримували по одному такому на день. Напевно, це була вся їхня їжа за добу.

Прабаця розповідала і про жахливі репресії сталінських часів. Не один раз у село приїздив «чорний воронок» і лякав мешканців Зеленого Гаю. Пізно вночі кати-енкаведисти стукали у двері будинків і назавжди забирали їх господарів. Так зник її колега-учитель з біології. Більше чоловіка ніхто не бачив.

Ще до геноциду 1932 — 1933 рр. місцевий енкаведист Нестор, а до жовтневого перевороту — перший ледар на селі (аж занадто любив Нестор полежати в саду на м’якій перині, коли всі інші, скажімо, жали пшеницю), запропонував прабабусі «настукати» на одного зі своїх колег. Вона повинна була письмово підтвердити, що один з вчителів — ворог народу. Виконувати прохання Нестора прабабуся відмовилася. Навідріз. Після цього її виключили з комсомалу, зате життя колеги було врятоване.

Ні, я не ставлюся до хліба з таким трепетом, як прабаця Маруся. Та й взагалі, я не люблю цей продукт, але розповіді, які я слухала в дитинстві, вплинули на мій подальший світогляд. Для мене роковини Голодомору — особлива пам’ятна дата. Напевно, через це я невзлюбила сусідку по кімнаті в студентському гуртожитку, товсту самозакохану етнічну росіянку Настю. Вона якось ляпнула: «Ніякого Голодомору не було. Це все вигадки…». Що тут скажеш …

А прабабуся Маруся прожила довгих 95 років. Вона померла в 2002 році, залишивши після себе пам’ять у серцях рідних і учнів.

Ірина Сатарова