У Дніпрі відкрили меморіальну дошку «дуківцю» Олексію Пінчуку

Машина, на якій «Дальнобій» разом зі своїми побратимами вирушив у розвідку до селища Піски, в районі Донецького аеропорту потрапила під ворожий обстріл і з’їхала з дороги на мінне поле. Цей виїзд хлопцям коштував життя. Воно обірвалося через вибух міни 22 вересня 2014 року.

— Мама заходить до кімнати і каже: «Ксюшо, ти тільки не плач. У тебе тато загинув». Я за нею біжу та кричу: «Будь ласа, скажи, що ти пожартувала». Але вона мені нічого не відповіла і пішла, а я дуже сильно розплакалася. Потім був похорон. Пам’ятаю, я проридала перші два тижні після його загибелі. Тоді мені десь було 10 — 11 років, — розповідає Ксенія. Тепер вже вона не школярка, а студентка дніпровського медичного коледжу.

Батько дівчини — Олексій Пінчук був бійцем 5-го батальйону Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Побратимам відомий під позивним «Дальнобій». Таке псевдо Олексій отримав за роботу на гражданці. Він мав свою фірму і працював за кермом вантажівок. Життя Олексія було пов’язане з автомобілями. Вочевидь, і смерть мала свої плани на один із них. Щоправда, не на вантажівку. Машина, на якій «Дальнобій» разом зі своїми побратимами вирушив у розвідку до селища Піски, в районі Донецького аеропорту потрапила під ворожий обстріл і з’їхала з дороги на мінне поле. Цей виїзд хлопцям коштував життя. Воно обірвалося через вибух міни 22 вересня 2014 року.

А 6 грудня 2018 року, з нагоди Дня Збройних сил України Олексієві Пінчуку відкрили меморіальну дошку. Знаходиться вона на фасаді школи № 133 у Дніпрі, де вчився боєць. Тканину з дошки зняла Ксенія.

— Для мене тато — великий захисник. Він мені завжди допоможе, навіть якщо і не поруч. Коли я поступила у медичний коледж, мама сказала: «Напевно, тобі тато допоміг». І я ці слова запам’ятала назавжди, — розповіла дівчина.

— Олексій завжди був веселий та енергійний, а інколи навіть нетерплячий. Як повертався додому, а до дверей залишилося три кроки, він стукав у вікно. Був відкритим і добрим, — говорить про сина Надія Василівна Пінчук.

Олексій мав деякі негаразди зі здоров’ям. Саме тому, військові комісари не поспішали йому нести повістку. Але чоловік знайшов вихід не сидіти вдома. І називався цей вихід ДУК ПС. Рідним він не сказав, що їде на війну. Свою відсутність списав на тривалі відрядження за кермом.

— Олексій мені розповідав про командировки, — говорить його мама Надія Пінчук. — Але одного разу з сином зник зв’язок. Його не було 10 днів, і я запідозрила неладне. А коли зв’язок відновився, Олексій вислав мені посилання на відеохроніки Олени Білозерсьокої про бої на Савур-Могилі. У ролику за кермом сидить мій син у військовій формі, а поряд з ним хлопці, так само одягнені у камуфляж.

Він не міг служити в армії за станом здоров’я. Однак мені пояснював свій вчинок появою у його житті повісток з військкомату. Мовляв, саме тому він вирішив піти на фронт добровільно. Але, звісно, що ніяких повісток не було. Про це я дізналася у військкоматі вже після його загибелі.

— Я думав, що син стоятиме на блокпості, — розповідає батько Героя Леонід Пінчук. — Просто його там бачили наші водії. Син мене заспокоював, дуже просив не переживати і обіцяв, що все буде добре. Але він ніколи не змінював своїх рішень і дуже не любив повчань. Як він вирішив — так і було. Тим паче на момент загибелі Олексій мав 34 роки, а це вже сформована особистість, — сказав він.

«Дальнобій» пішов захищати Україну 6 серпня, а загинув 22 вересня, не провоювавши навіть два місяці. Тим не менше такий недовгий проміжок часу не завадив Олексієві проявити себе гідним воїном. У шльопанцях і в шортах, але готовий штурмувати з двома гранатами в руках цю кляту Шайтан-гору (так бійці між собою прозвали Савур-Могилу). Таким «Дальнобій» запам’ятався своїм побратимам.

— Він зняв сепарський прапор, — каже Надія Пінчук. — Це вже мені розповідали хлопці. Але встановити прапор України вони не змогли. Йшов щільний мінометний обстріл. До того ж, Савур-Могила знаходиться у 12-ти кілометрах від російського кордону.

— Ми бачилися з сином за два тижні до його загибелі, — згадує Леонід Пінчук. — Я його випадково зустрів у місті і попросив: «Сину, напевно вже досить. Давай зупиняйся і повертайся до праці». Але він мені заперечив: «Доб'ємо ворога до кінця — і все буде так, як ми з тобою запланували».

Я для нього відкрив підприємство, яке займається перевізками. Воно і зараз існує. Вся наша родина пов’язана із сферою транспорту: і я, і донька, і покійний Олексій. Коли ми зустрічалися, завжди обговорювали, як розбудовувати наше підприємство. У нас були великі плани з приводу його розвитку. Але через звістку про смерть сина їм здійснитися не судилося.

— Зранку, у день смерті Олексія ми встигли поспілкуватися, — розповідає мама «Дальнобоя». — Незадовго до загибелі сина політики уклали мінські угоди. Олексій мене заспокоював і обіцяв ввечері приїхати додому, казав: «Не бійся, мамо. Діє мир». Але о 12 годині його вже не стало. Він виїхав у розвідку на автомобілі з молодим 19-річним хлопцем Степаном Стефураком — позивним «Двадцять четвертий». Вони потрапили під ворожий обстріл і підірвалися на міні. Про смерть сина мені повідомив його комбат.

— Я залишився сам. Сина немає. Продовження прізвища немає. Думки, плани, життєвий досвід — це все передати нікому, — з болем говорить батько Героя.

Олексій Пінчук посмертно нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» та відзнакою «Бойовий Хрест Корпусу».

Меморіальну дошку освятили священик Української православної церкви Київського Патріархату. Пам’ять Олексія вшанували хвилиною мовчання. На його честь військові зробили три холостих постріли. Герої не вмирають, поки живуть у наших серцях!